Наталія ЛІГАЧОВА, "День"
Минулий тиждень для багатьох вітчизняних телеведучих вибився з рамок повсякденності. Дехто з відомих і шанованих подали на суд глядачів нові проекти: Олександр Ткаченко - "Обличчя світу" ("Інтер"), Матвій Ганапольський - ток-шоу "Давайте обговоримо" ("Інтер"). Інші - як Микола Вересень і В'ячеслав Піховшек - повернулися з екзотичного "5 на 5" до рідних пенатів "Табу" та "П'ятого кута" ("1+1"). На СТБ, по-сподвижницькому прокладаючи шляхи до українського авторського ТБ, довірили випуски "Вікон" о 19.00 журналістам Іванні Коберник та Анжеліці Малашевич, які раніше працювали здебільшого за кадром як автори сюжетів. І, нарешті, завдяки мас-медіа ми дізналися, що навіть така, здавалось би, дещиця, як зміна зачісок в Алли Мазур, свідчить не про що інше, як про концептуальні зміни в інформаційній службі "1+1".
Такий концентрат активності телеведучих зробив помітнішими і їхні успіхи, і їхні поразки, які загалом типові, але у звичайному режимі телебуднів не так впадають в очі.
Олександр Ткаченко знову готовий довести свою вельми рідкісну для нашого ТБ здатність робити ноу-хау із, здавалось би, давно відпрацьованих ідей. Інтерв'ю зі знаменитостями в політиці давно не новина, але сам рівень нинішніх співрозмовників Ткаченка і рівень пропонованих для обговорення тем може вразити не дуже розбещеного інтелектуальним ТБ вітчизняного глядача. Навряд чи прем'єрна програма із Дж. Соросом "потягнула" справді на портрет знаменитого "спекулянта і філантропа". Можна "піймати" авторів програми і на тому, що було, практично, дублювано запитання до героя в біографічній преамбулі; і на тому, що була явна неадекватність відеоряду словесної інформації; і на тому, що була несподівано-нав'язлива присутність самого Ткаченка в картинках, на тлі яких, узагалі-то, розповідали про Сороса... І все ж, напевне, це дивитимуться - хоча б уже тому, що глядачі сподіваються отримати якусь нову інформацію від осіб, які мають можливість бути, на відміну від усіх нас, не всередині, а над ситуацією в Україні, в контексті світової політичної, економічної, культурологічної думки.
Водночас на тому самому каналі Матвій Ганапольський теж продемонстрував стару, як світ, банальність, що навіть халтура, аби її "з'їли", вимагає до себе хоча б мінімальної поваги з боку автора. Залишимо осторонь питання самої доцільності появи в нашому ефірі чергового ток-шоу, котрі вже набили оскому. Мова - про ведучого, який був настільки "не в темі" (котрий заявив: "Не хочу жити так, як мої батьки"), що його не врятували ані колишня популярність, ані навіть колоритність деяких персонажів програми.
Микола Вересень і В'ячеслав Піховшек укотре вже не зрадили напрацьованим інтонаціям, інтризі і манері ведення своїх програм. І хоча героїня "Табу" Ольга Герасим'юк із першого питання - і вже вкотре! - дала зрозуміти, що всі розмови про містичність її ТБ-проектів їй просто не цікаві, що вона сама їх такими не сприймає, - Микола Вересень так і дійшов до фінішу передачі з вибудуваним заздалегідь кліше запитань і тональності. Тож, попри всю безперечну класність самої героїні, було трохи сумно спостерігати, як за постійною впевненістю та ваговитістю ведучого "Табу" сховалася чи то неготовність до живої реакції на співрозмовника, чи то просто елементарне небажання напружитися і "включитися", що в разі самогральності героя особливо не зайве для інтерв'юєра, хоч би керуючись інстинктом самозбереження.
Точнісінько так само В'ячеславу Пиховшеку виявився "не по зубах" Віктор Чайка - шеф-редактор "Київських відомостей" - не тому, що останній такий розумний і борець за правду. А тому, що для того, щоб вибити такого співрозмовника з його колії (загнати в кут), треба й самому бути готовим зійти зі своєї колії, а не довбати в одну точку незліченну кількість разів ("Чого б тобі не сісти разом із Бродським?") і так само незліченну кількість разів не давати "противникові" відповісти до пуття на жодне запитання. Гадаю, будь-яка психологічна атака повинна мати на меті змусити співрозмовника сказати зайве, а не сказати взагалі нічого або героїчними зусиллями все-таки добитися можливості сказати вистраждане, - "вбивши" таким чином ведучого.
Здається, поряд із загальною пошестю серед наших ведучих працювати "під Доренка", в розумінні прокурорських інтонацій та неусміхненої похмурості, - неспроможність до маневру та розкріпаченої, вільної реакції на те, що відбувається у студії, є основною хворобою "облич" вітчизняного ефіру. Це виразно підтвердила цього тижня і - ведуча програми "Жінки України" ("ЮТАР"), про яку "День" досі не писав. Інтелект героїні чергової передачі циклу - письменниці Валерії Врублевської - явно передбачав інший рівень розмови, ніж той, який із звичайним для нашого ТБ придихом і "зачарованістю" наполегливо нав'язувала їй ведуча. Запитання її були такими традиційними для інтерв'ю саме із жінкою-письменницею, що безпомилково можна було передбачити будь-яке наступне запитання, як і побудову передачі загалом. Ну а те, що при цьому Валерія Врублевська не зійшла-таки на тривіальність, свідчить про відносність, здавалося б, зазделегідь визначених телеролей. Бо насправді Ведучим у кадрі стає той, хто володіє свіжістю думки і незашореністю погляду. Усім іншим уготовано, у кращому випадку, роль бездіяльних гостей, аби не сказати - незваних.
