«День» вже повідомляв, що років зо два тому в Києві було утворено грузинську громаду, яку очолив отець Микола Інасарідзе. Богослужіння і пастирська робота з громадою проводяться у шевченківському храмі Різдва на Подолі. Церква і парафія належать до Української православної церкви Київського патріархату.
Однак Українська православна церква Московського патріархату не змогла перенести наявності грузинської громади у складі Київського патріархату і вирішила «скопіювати» подібну парафію — на території лаври було утворено свою грузинську громаду і — як це сьогодні водиться — почалося «перетягування» парафіян із однієї громади до іншої — московської, для чого було розгорнуто широку пропаганду. Методи цієї кампанії українцям добре знайомі — стандартні й настирливі звинувачення у «неканонічності», «безблагодатності» духовенства і церковних освячень та подібне. У зв’язку з цими обставинами, типовими в наш час як для політики, так і для сучасного православ’я, ми звернулися до священика грузинської парафії у складі Київського патріархату отця Миколи Інасарідзе.
— Шановний отче Миколо, поширилися чутки, що нібито ваша грузинська парафія в Києві чи то розпущена, чи то перейшла до складу УПЦ Московського патріархату? Що, власне, відбувається?
— Це зовсім не так. Адже вже майже два роки в Києві функціонує грузинська громада священномученика Кіріона Католікоса-Патріарха всієї Грузії, настоятелем якої я є. Нагадаю, до речі, що Кіріон — то перший патріарх, обраний після відновлення грузинської автокефалії в 1917 році. (Як відомо, на початку ХIХ століття древня незалежна Грузинська православна церква була поглинена Російською церквою. Грузини відновили автокефалію зразу після 1917 року і обрали патріархом згаданого Кіріона, за що його, як твердять деякі дослідники, було вбито прихильниками церкви російської.)
Досі всі наші парафіяни (Київського патріархату) добре розуміють ситуацію і протистоять неабиякому зомбуванню з боку лаври. Яким чином було утворено другу — лаврську — парафію, питаєте ви? Це було зроблено за допомогою тих вихідців із Грузії, які мають комерцію в Росії. Знайшлися промосковські «доброзичливці» також у складі Грузинської православної церкви, наприклад, митрополит Некреський Сергій та архієпископ Потінський Григорій, які тиснуть на грузинських бізнесменів, що проживають у Києві та в Москві. Як бачимо, закрутилася інтрига, на яку так здатні деякі «канонічні» православні ієрархи. А мета полягає у тому, аби переманити всіх українських грузин до складу парафії Різдва Богородиці в лаврі (де кожного тижня служать грузинською мовою).
(Принагідно згадаємо, що РПЦ постійно висловлює категоричні претензії до інших церков, зокрема, до Католицької, які нібито займаються прозелітизмом — переманюють до себе віруючих руської церкви. Але що маємо сьогодні в Києві, як не показовий приклад прозелітизму з боку Московської церкви? На нашу думку, це є демонстрація істинно імперської церковної політики, — бо що є для могутньої Московської патріархії якась одна грузинська парафія в Україні? — К.Г. )
— Як будуть розвиватися події, отче Миколо?
— Я не боюсь того, що буде перехоплено, перевербовано парафіян нашої громади — в Україні я навчився терпінню. Знаю свою мету, свою громаду і спокійно працюю. Раніше поспішав, хотів як швидше, але тепер розумію, що два роки — то замало, щоби переломити ситуацію. Однак я знаю свою мету — сприяти незалежності українського православ’я. А тим часом, до мене вже починають приходити грузинські парафіяни із лаври — щоби порадитися щодо своїх проблем.
— Чи маєте ви надію на те, що вплив Руської православної церкви на українські церковні справи таки зменшиться, а може колись зовсім зникне? Бо вже стільки років стараємося, а російський віз «и ныне там» — поряд з нами?
— Я оптиміст. До того ж, маємо перед очима історичний приклад — розпад Радянського Союзу. Чи думав хтось, що ця примара розвалиться так швидко? Треба рахуватися з тим, що ми живемо в дуже динамічному світі, до якого досі не призвичаїлися. І тому всі зміни останніх років здаються нам такими швидкими і несподіваними. Впевнений, що буде і з незалежною єдиною Українською православною цервою, хоча зараз багато кому здається, що в найближчому майбутньому не може відбутися. Хто знає — може очікувана, бажана мета вже на підході!
— Завтра Україна відзначатиме День Конституції. Як цінують грузини свої нові свята — свята незалежної держави, а не радянської провінції? — У Грузії все трапилося так несподівано і швидко — людям важко було повірити в свою свободу. Тепер вже призвичаїлися. Маємо новий Гімн та новий Прапор країни; всі грузини знають слова і музику Гімну та символіку Прапора і завжди, при кожній святковій нагоді, співають. А прапор є в кожній родині.
На початку 1990-х мало хто серйозно вірив декларації Конституції; ніхто й подумати не міг про те, що освіта може бути некорумпованою, що можна довіряти навіть поліції (хоча й тепер — не завжди) і що державний механізм таки здатний діяти заради реформації всіх суспільних сфер. Сьогодні в це вірять. Зокрема тому, що у нас дуже молода влада — радянських функціонерів у владних структурах майже немає. Грузинською особливiстю є також те, що провінція сьогодні більш політизована ніж Тбілісі.
— Значну частину своє історії — понад 200 років — Грузія була частиною Росії, а Грузинська православна церква — частиною Російської церкви. І в усі ці часи російська влада сумлінно культивувала в грузинах особливу повагу до Росії, до росіянина. Чи зберігається цей ореол пошани до «великого брата» й сьогодні?
— Щодо ореола, то це значно перебільшено російськими письменниками та ЗМІ. Достатньо пригадати, що коли за часів Брежнева Москва захотіла «перевести» Грузію на «велику російську мову», проти цього виступили всі. А загалом, у грузинському суспільстві завжди жило роздратування, пов’язане з тими привілеями, які росіяни отримували в Грузії.
— Всім відомо, що Грузія має багату історію, що країною правили колись мудрі царі й цариці. Чи дожили до нашого часу їхні нащадки, чи претендують вони на якісь політичні права?
— Сьогодні в Грузії мало хто вірить у те, що серед нас живуть нащадки, скажімо, царя Давида чи цариці Тамари. Однак у політичному спектрі Грузії є Монархічна партія, куди входять носії блакитної крові й програма якої нагадує устрій Великої Британії: з королем і парламентом. Ця партія, однак, має дуже мало прихильників. Так що «особливого» шляху в Грузії, вочевидь, не буде.
— Розкажіть, отче Миколо, як у Грузії вживаються представники різних релігій і конфесій?
— Хоча Грузинська православна церква в Грузії домінує (86% населення), в країні завжди проживало і проживає сьогодні чимало адептів інших релігій — як християнських та і нехристиянських. І всі якось уживаються і мають між собою нормальні людські стосунки. Так, у країнi живуть великі роди потомствених католиків, є і традиційні баптистські церкви. Цікаво відзначити, що грузинські православні священики традиційно обмінюються із баптистами проповідями; баптистські хористи іноді співають у патріаршому Сіонському православному соборі, що, втім, не дивно — з обох сторін маємо етнічних грузин. (Хоча старовинне прислів’я твердить: «Неправославний грузин — не грузин.») Не було в Грузії й антисемітизму — євреї легко змішуються з грузинами.
У Тбілісі (Старе місто) є площа, яку іноді називають Малим Єрусалимом. Там поряд розташовані Патріарший храм Сіоні, Вірменська церква, синагога і мечеть. А навколо компактно живуть азербайджанці, вірмени, євреї, грузини, росіяни, сирійці, українці. Там історично утворилася особлива субкультура — результат змішування різних народів. Чого б хотілося ще — так це повернення iз-за кордону грузин, які емігрували; до цього, однак, ще далеко — заробітна плата у Грузії сьогодні ще дуже помітно поступається західній ... А на закінчення дозвольте поздоровити братів-українців із святом Конституції!
P.S. Чи не повинне українське суспільство допомогти православним грузинам, якi живуть у Києві, зберегти свою громаду?
