Однак фільми ще й зберігати потрібно було. З цією метою ось уже більше ніж піввіку існує під Москвою, у селищі Білі Стовпи, всесвітньо відомий Держфільмофонд СРСР (тепер, зрозуміло, Росії). За радянських часів ставилися до нього напівзневажливо. Склад фільмоматеріалів, і більше нічого. А працюють там комірники, котрі час від часу перетрушують плівки та позіхають з ранку до вечора від нудьги неймовірної. Зарплата у них була відповідна до статусу — за сотню рублів перевалювала рідко. Західні люди, що наїжджали час від часу, подібному стану речей дивувалися: у них працівник архіву — звучить гордо, це, як правило, найбільший фахівець у своїй галузі знань...
І от в останнє десятиріччя Держ фільмофонд змінився на західний кшталт. Колись гордим і чванливим співробітникам НДІ залишалося тільки заздрити — і підвищення престижу, і зростання заробітної платні, і кількості справ. Серед них — фестиваль архівного кіно «Білі Стовпи», який в останні чотири роки проводить у себе Держ фільмофонд. В основі фестивальних програм не просто показ старих хороших цікавих фільмів, але й інтелектуальна провокація. Наприклад, два роки тому один із «круглих столів» було присвячено роздумам на тему «Хохли» і «москалі»: досвід спільного і окремого кіноіснування». Звісно, в основі — перегляд спеціально відібраної програми фільмів... Пристрасті іноді розгоряються, не без того, але здебільшого інтонація лишається усе ж таки іронічною. Московські кіноінтелектуали, що складають основу фестивальної «тусовки», як і годиться професійним гуманітаріям, знають: у цій сфері знань не буває остаточних відповідей, догми завжди смішні, як і їх носії.
У цьому році відбувся вже четвертий такий фестиваль. Його розмаїту, а часом і несподівану програму склали різні фільми. Передусім ті, що салютували ювілярам. Олександрові Медведкіну, наприклад, якому у березні виповниться перша сотня. Ще так недавно він жив, дихав і навіть будував якісь плани (помер у 89-му, отже — наш сучасник). У цілому служив вірою і правдою комуністичному режиму, за відсутності іншого. Наприкінці життя виявилося: та він класик, Олександр Іванович. Причому аж ніяк не доморощений. На початку 70-х у Франції, Чилі, Алжирі створювалися групи «Медведкіно», організовані за прикладом кінопотягу Медведкіна (який виїжджав на будови п'ятирічок), що об'єднали кінематографістів, членів робочих кіноклубів. А колись визнане ідеологічно шкідливим і тому заборонене «Щастя» (1935 рік) надовго стало зіркою багатьох ретроспектив на Заході, улюбленою річчю інтелектуалів. Сатирична філософська казка — найрідкісніший жанр у кіно! — розкривала західним людям причину трансформацій, які відбуваються у Росії. Мужик же тамтешній лінивий, дрімучий, неохочий до змін — вони йому по барабану...
Відповідно до нової і дуже симпатичної моди, «Щастя» показали у Білих Стовпах у модерній упаковці, тобто з «живою» і оригінальною музикою. Молодий, але вже відомий композитор Олексій Айги разом зі своїми музикантами проілюстрував фільм, продемонструвавши блискуче розуміння його жанрової і світоглядної природи. Це вже не перший його досвід — нещодавно він написав музику до фільмів «Будинок на Трубній» Б.Барнета, «Лялька» Е.Любича і «Метрополіс» Ф.Ланга. До речі, буквально днями у Києві мала шалений успіх триденна ретроспектива німецького кіноекспресіонізму, на якій глядачі отримали можливість також вживу сприймати спеціально написану музику до кінофільмів.
Крім сторіччя Медведкіна, відзначили також ювілеї нашого земляка Сергія Бондарчука (йому у вересні — 80, не забути б і нам!), поета і сценариста Жака Превера, режисера Луїса Бунюеля (його сторіччя зовсім близько — 22 лютого). Згадали недавно померлих Робера Брессона (показом фільму «Кишеньковий злодій», який мовби перекинув достоєвську проблематику на грунт французького життя кінця 50-х) та Олександра Дем'яненка. Останній, до речі, не тільки гайдаївського Шурика грав, а й інші ролі. Серед них найкращою, мабуть, була та, яку він зіграв у картині «Мир тому, хто входить» (1961 р.) Олександра Алова та Володимира Наумова. Молоденький лейтенант Івлєв в останній день війни їде на фронт і отримує бойове завдання — доставити у шпиталь вагітну німкеню...
Блискучий фільм! Задоволення від нього було тим більше, що ми отримали можливість подивитися оригінальну версію. Виявляється, режисерам довелося перезнімати декілька епізодів. Зокрема, з майором у виконанні Івана Рижова. Саме до нього заявляється новоспечений вояка Івлєв, бачачи перед собою щось дуже вже невійськове — такого сільського дядька, що кайфує від процесу гоління та поливається з чайника французьким одеколоном. Думаєте, чому довелося перезнімати? Тогочасний міністр культури Катерина Фурцева виявила у Рижові схожість з Микитою Хрущовим. Сатира на генсека — це непрохідне! Довелося виправляти становище.
Як водиться на «Білих Стовпах», його учасників занурили у кілька «конфронтацій». Береться певна тема, деякий історичний матеріал, і демонструється, як по-різному його інтерпретували різні кіноідеології. Наприклад, технологія виборів, яка сьогодні у всіх на слуху — може створитися враження, що це винахід новітніх часів. А от і ні. Досить було подивитися документальний німецький фільмик 20-х років «Вибори до Пруського ландтагу» або також німецький «Політ Гітлера над Німеччиною» (нехай і затягнутий, нехай і позначений кумедним сьогодні самовдоволенням переможців), щоб пересвідчитися — були, були вже горезвісні політтехнологи, і діяли приблизно тими ж методами, що й сьогодні. А якщо подивитися ще й американський «Як роблять президента» (про виборчу кампанію 60-го року, боротьбу Джона Кеннеді і Річарда Ніксона) разом з радянськими «До народної влади», «Жовтнем» та «Яковом Свердловим» — картинка буде повною: з чим починали століття, з тим його і закінчуємо. Той же всесвітній цинізм безсоромного задурювання голiв масам, які довірливо «їдять» смачний образ чергового народного улюбленця. Причому важко виявити відмінність між тоталітарним і демократичним суспільством — коли треба «продавити» (або продати нації?) вождя, не цураються, не гидують нічим. Так що, якщо хтось думає про нас, що ми такі тут оригінальні — не вірте...
Такими ж цікавими були і «конфронтуючі» матеріали по темах «Церква. Політичний аспект» (Ватикан очима «наших» і «не наших») і «Чечня!!!», проілюстрована фільмами як старими (серед них і українська «Джальма» Арнольда Кордюма, яка колись розповіла про те, як нелегко було чеченці, котра приїхала з українським чоловіком в українське село), так і новими.
Цікавим вийшов і «круглий стіл», котрий порушив питання про те, чим є міжнародні кінофестивалі — «гамбурзьким рахунком» кінематографа чи фальшивою історією світового кіно? Дискусія, якою керували Андрій Плахов і Володимир Дмитрієв (йому, до речі, напередодні фестивалю виповнилося 60!), прийшла до дуалістичного висновку: і те, й інше. Фальші, певна річ, завжди було багато (багаторічний керівник Московського кінофестивалю за радянських часів Станіслав Ростоцький чомусь страшно образився і відкинув звинувачення — ЦК КПРС, виявляється, керувало фестом досить люб'язно, ненав'язливо; йому, щоправда, не повірили), але й заслуг у просуванні справжніх шедеврів також достатньо. Ну а інший такий же «круглий» стіл, що спробував розібратися з тим, чи є благом нові технології на фініші плівкового кінематографа, ні до чого путнього не дійшов. Констатували тільки загрозу авторському началу — як завжди у часи приходу нової техніки на перший план виходить поетика анонімного, фольклорного начала.
Ось так... Те, що давно, здавалося б, припадає порохом на архівних полицях, може запросто піднятися з праху і обернутися на щось цілком сучасне, актуальне навіть. Історія рухається по колу і вчить нас тому, що вона не вчить нічому. І слава Богу, а то дивись, і розвиткові людства прийшов би кінець. Розумні люди попереджають: краще від цього нам з вами не буде.
