Цей вступ у мене передує головній думці — в останнє десятиріччя доля подарувала нашим суспільствознавцям унікальний досвід розуміння. Той досвід, який може дати лише ситуація, в яку тебе включено. Лише інтуїція як безпосереднє розуміння сутності речей. При цьому колишнє книжкове знання сприймається не як опис і пояснення соціальної реальності, а як мрії про те, як має бути, залишенi нашими попередниками. Розуміння, про яке тут ідеться, не могло прийти відразу, з появою нової ситуації. Спочатку панували емоції. Зводилися ідеологічні рахунки, все колишнє звинувачувалося і засуджувалося. І вбачалися нові райдужні перспективи. Лише тоді, коли минуле відступило на встановлену відстань, став можливим його розгляд. Якщо не повністю об’єктивний, то хоча б спокійний, як кажуть, зважений.
ДЕРЖАВА
Всі проблеми соціальної та політичної філософії сходяться, на мій погляд, в одній точці. Ця точка — проблема держави. Багато років у головах людей, що мешкають на території в одну п’яту суходолу, панувало виключно чітке вчення про державу, в основу якого поставлено ідею класової боротьби. Вся історія людства виглядає безперервним конфліктом соціальних груп, передусім, у економічній сфері. І держава уявлялася знаряддям у руках економічно панівних класів для придушення своїх соціальних противників. Виходило, що не було б класової боротьби, не було б і держави. Дійсно, цей логічний висновок нав’язувався історії: доводилося, що держави не було до появи на історичній арені класів і її не буде опісля їх зникнення, держава відімре.
Ідея класової боротьби затьмарювала, але повністю не усувала інше розуміння: держава є формою людського співжиття, тобто особливим чином організоване суспільство. Про нього побіжно згадували самі фундатори цього вчення. Так, держава, незважаючи на класовий характер, зайнята і виконанням «спільних справ, що випливають з природи всякого суспільства» (К. Маркс). Однак вважалося, що ця функція другорядна і в майбутньому вона буде виконуватися не державою, як політичним інститутом, а безпосередньо самим суспільством, що живе, внаслідок прозорості соціальних стосунків, дещо, так би мовити, полегшено, природно, точніше, самоорганізовано. Таке життя і називалося комунізмом.
Як не суди, а ці два розуміння держави — як знаряддя в руках економічно пануючого класу і як форми організації всього суспільства — виключають одне одне. У конфліктній моделі держава і суспільство розділені. Держава, можна сказати, технічний засіб («апарат», «машина»), який один клас використовує проти іншого. Завдання пригнобленого класу — пролетаріату — в ході революції зламати, зруйнувати цю державу і замінити її власною диктатурою, тобто розумно й неформально вживаним тимчасовим насильством, виправданим високою метою викоренення всіх форм соціальної несправедливості. Виконавши свою місію, така держава, і держава взагалі, зникає через непотрібність. Ця конфліктна модель засіла у деяких головах і сьогодні. Говорять, що колишня радянська держава була державою робітників і селян, загалом, — трудящих, а нинішня — крок назад, до капіталізму. Нині держава в руках кланів, олігархів. Настав їхній час. Не будучи прихильником цієї моделі, зазначу лише, що радянська держава, якщо й не була державою в руках робітників і селян, то все-таки в більшій мірі, ніж нинішня, була державою ДЛЯ робітників і селян. У тому сенсі, що вона була більш адекватною невибагливій, терплячій і ретельній людині, яка сьогодні розгублена, пригнічена і нічого доброго від майбутнього не чекає.
Але річ не в цьому. Конфліктна модель вже давно не відповідає реаліям. Я вважаю, що наше життя протягом останніх десяти років дало можливість зрозуміти держави в рамках протилежної моделі, а саме: держава — не засіб, не апарат, не особлива частина суспільства, а саме суспільство чи тип організації суспільства. З цього погляду ліберально-демократичні держави Заходу, порівняно з радянською державою, — ще не повністю держави. Їх не до кінця організовано в державу. Досвід останніх десятиріч, особливо досвід США, показує, що вони рухаються в цьому напрямі.
Життя при радах було державним майже абсолютно. Кожна людина була людиною держави. Її тіло, душа й розум були в користуванні держави, в тій мірі, в якій вона була здатна всім цим користуватися. Людина не мала права не працювати, а роботу давала держава. Влада в цьому суспільстві була тотальною не лише певною мiрою, тобто суворо централізованою і такою, що проникає в усі пори соціального буття. Вона була тотальною тому, що в неї було включено майже всіх. Практично кожна людина, як людина державна, мала у своєму розпорядженні певну частку соціальної могутності, тобто, влади. Кожен певною мiрою був начальником, оскільки був при посаді.
Коли така людина при посаді щось вирішувала, вона, зрозуміло, ризикувала, як ризикує будь-яка людина, що приймає рішення. Ризик взагалі пов’язаний з небезпекою, з можливістю втрати. Державна людина ризикувала не матеріальними ресурсами, які вона включала в обіг своїм рішенням, вони їй не належали. Вона ризикувава посадою, місцем. Її карало не життя, роблячи, скажімо, банкрутом, а люди, що посідають більш високі місця. «Місце» — ключова категорія того устрою суспільства, яке ми зараз розглядаємо. Таке суспільство можна представити у вигляді мережі місць. Місце — еквівалент власності. Місце дає все! Людина, яка позбавлялася місця, особливо якщо це дуже високе місце, просто зникала. З другого боку, місце, що випало на долю, забезпечувало певну свободу, краще сказати, свавілля навколо місця. «Кожному своє місце!» — ця формула є інтерпретацією абстрактного принципу справедливості. Справедлива та держава, в якій кожен посідає своє місце, виконує доручений йому обов’язок і не втручається в справи інших.
Є щось привабливе в цьому способі життя. Ну хоча б те, що таке життя позбавляє окрему людину від небезпек, пов’язаних із володінням. Парадокс володіння трагічний. Мати, володіти, продовжувати себе в матеріальному світі, поширювати свою волю назовні — в цьому природа людини. Це — процес олюднення, одухотворення матеріального світу. І тут же таїться загроза: людина опиняється у владі того, чим вона володіє. Її душа поступово переходить у її матеріальні скарби. Платон сказав би, що душа такої людини стає важкою. Тому й тривожним є життя тієї людини, яка володіє. Можливо, ідея колективізації буття, кинута людству як рятувальний круг. Не дивно, що більшість людей у всьому світі віддають перевагу на сьогодні найманій праці. Відпрацював встановлений час, і забув.
Особливо привабливий цей спосіб життя, коли «відпрацював» означає «відбув». Існує багато видів діяльності, яку я іменую загальним поняттям «активність з невизначеним результатом». Люди щось роблять, а що, ніхто не знає, і вони самі — також. Бо немає ясно відчутного продукту на виході. Життя в державі добре ще й тим, що людина відчуває турботу й захищеність. Це почуття послаблює страх самотності, який укорінений у глибині психіки. Всі ми робимо одну спільну справу: людина з такою життєвою установкою позбавлена пригноблюючої рефлексії, душевних мук тощо. Прагнення до спілкування, бажання включитися до спільної справи, до спільного життя — базисна потреба людини. Саме тут вона задовольняється в повній мірі.
IНДИВІДУАЛІЗОВАНЕ СУСПІЛЬСТВО
Сутність того, що сталося приблизно десять років тому, коріниться в появі ПРИВАТНИХ осіб — людей, що начебто покинули державу. Не територіально, зрозуміло, а в розумінні причетності до мережі місць, посад. Держава, таким чином, стала зменшуватися. Почало складатися суспільство як система зв’язків, що встановлюються, скажімо так, відносно вільно й за іншими принципами. З’явилася приватна власність. На її базі стали встановлюватися нові соціальні стосунки. Все це можна назвати процесом зростаючої ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ буття. У результаті вже з’являється людина, яку я б назвав Homo naturalis (людина справжня, дійсна). Людина, яка належить собі самій. Яка сама вирішує, що їй робити, де жити, в що вірити, кого любити. Яка, якщо вона щось хоче мати, то тільки тому, що це їй дійсно потрібне, а не тому, що це мають інші. Яка, якщо розмірковує, то від себе, а не від Істини. Відкрита, неозлоблена, в міру співчутлива, що вміє прощати… Але головне — незалежна.
Суспільство індивідів, на противагу суспільству-масі, характеризується особливою якістю мислення і, головне, особливою структурою реальності. Ця реальність індивідуалізована в усіх своїх сферах — в економіці, політиці, праві і подібних. Скільки б не проголошувалися високі принципи про людину, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку як вищу соціальну цінність, все це залишатиметься добрими намірами, деклараціями, десь запозиченими. Це в найкращому разі, а в гіршому — лукавством чи брехнею. Доти, доки базові соціальні інститути не стануть адекватними окремій людині. Думкою я це вже розумію. Але чому тоді дивними здаються часом факти з того життя, в якому індивідуалізація буття більш просунена? Ось один такий факт. Навесні 1945 року, наприкінці війни, Михайло Семиряга, нині військовий історик, потрапив у товариство англійських офіцерів. Він здивувався великій кількості орденів на їхнiх мундирах і нових зірок на погонах. Коли вони встигли все це отримати, якщо року ще не пройшло з відкриття другого фронту? Виявилося, що нагороди ці отримано за… полон. За те, як офіційно зазначалося, що «зберегли себе для родини та Вітчизни». Зберегли себе… Ми знаємо, що судилося за полон радянським воїнам та їхнiм родинам.
Отже, індивідуалізація буття як завдання. Як Великий проект, значення якого протилежне колективізації. Вже складаються умови, коли кожен може взяти участь у здійсненні цього проекту. Колишній колгоспник може повернутися в часи, попередні колективізації, тобто індивідуалізувати землю. Городянин може поставити лічильники обліку води, газу тощо і платити тільки за те, що він дійсно споживає. Гарненька сьогодні рівність, чи не так, коли всі платять за воду подушно. Хоч один у місті поливає город, а інший, також городянин, влітку живе на дачі, дістаючи воду з криниці. Колись мене розсмішила одна німецька пані радикальним індивідуалізмом. Вона подала судовий позов на радіокомпанію за те, що в прогнозі погоди диктор використав вираз «бабине літо», що принижує, як вона наполягала, її жіночу гідність. У Лондонському метро ви платите не за вхід, а за відстань, тобто як у таксі чи звичайному потязі. Причому на потрібній вам станції турнікет випустить вас після пред’явлення квитка. Які складнощі! Як просто й зручно в нас, вигукнув я, довідавшись про це. І тут же був присоромлений моєю більш проникливою, а можливо, більш схильною до індивідуалізму, дружиною: «Чому я повинна платити за поїздку на роботу в один перегін стільки ж, скільки інший платить, проїхавши з одного кінця міста до іншого?» Але як важко все це враховувати, не здавався я.
А потім зрозумів: індивідуалізоване суспільство — складне суспільство. Як складний якийсь ідеальний організм, у якому кожна клітина специфічна й незамінна, в якому непристойним є принцип: «незамінних немає». Внаслідок цієї складності таке суспільство з необхідністю йде шляхом самоорганізації. З’явилася навіть ідея, що пояснює розвал радянської системи. У ній, через зростання людських контактів із зовнішнім світом, пішов процес природної індивідуалізації та ускладнення на приватному рівні. Система ж управління залишалася старою — централізованою, розрахованою на просте, однорідне суспільство. Звідси порушення одного із законів кібернетики — про необхідну відповідність між різноманітністю керованого об’єкта і об’єкта, що керує. Образно кажучи, за багатством уяви та різнобічності поведінки окрема людина переросла того, хто призначений був нею керувати. Тут можливий був лише один шлях: зі зростанням природної індивідуалізації суспільства, тобто зі зростанням різноманітності, тип управління повинен був поступово зміщуватися від централізованого до регіонального, локального; від гетерономного до автономного.
Тим часом сутність влади залишається колишньою, сам її дух залишається колишнім. Ця влада все ще не політична, а, так би мовити, начальствена. Вона діє наказами, розносами, спонтанним позбавленням місць і подібним. Визнати приватну власність, допустити зростаючу індивідуалізацію всіх сфер буття й залишити колишній тип влади, значить, нічого не зробити. Нове індивідуалізоване суспільство повинно створити владу йому адекватну. Влада, яка потрібна одним, тим, хто може, для повної реалізації їхнiх творчих потенцій; а іншим, тим, хто не може, для того, щоб не відчувати себе ізгоями.
