Тим часом, впродовж тисячоліть повага до старих людей базувалася на тому, що вони, старі, були носіями начебто вічних знань, традицій, які керували життям багатьох послідовних поколінь. Старші люди завжди краще за молодих знали цю традицію — основні загальні правила життя, праці, стосунків у родині та в суспільстві. На селі, наприклад, тільки старі мудрі люди могли — без будь-яких наукових прогнозів чи приладів — інтуїтивно, на основі довгої практики, безпомилково визначати час початку сівби чи наближення морозів. Для молодих це було чимось на зразок магії, тоді як у наш час подібні дані стають відомими кожному, хто захоче ввімкнути радіо чи телебачення. Те саме в родинних стосунках, — тепер трапляється, що лікар чи психотерапевт знає про своїх пацієнтів значно більше, аніж їхні батьки. І дає, відповідно, більш цінні й практичні поради. То яка тепер може бути шана «досвіду всього життя»?
Чим більше років людині, тим складніше їй призвичаюватися до нового, розуміти й приймати його. А життя все змінюється з мало не космічною швидкістю. Молоді хапають нові реалії з легкістю, бо мінливий світ — то їхнє натуральне оточення. Ось і виходить, що тисячолітній устрій життя змінився на щось протилежне — молоді мають вчити старих, роз’яснювати їм, скажімо, як користуватися сучасними приладами, розшифровувати невідомі абревіатури, терміни, знайомити з обличчями на телеекранах, що мерехтять там як метелики.
Молодість егоїстична — їй завжди легше поважати старших «за щось», зокрема, за впевненість, яку дають знання, ті знання, яких не має молодість. Але коли всі знання — начебто — на боці молодих, на чому має триматися ієрархія генерацій? Особливо у тих випадках, коли старше покоління не хоче рахуватися із реаліями, претендує на останнє мудре слово, на роль гуру, аксакала, старійшини.
Але бувають родини, де гармонія поколінь якимось дивом зберігається. Мабуть дивом доброти. Там на перший план виходять почуття — згадки про дитинство, про спільні подорожі з батьками, про читані вголос книжки або про пісні, яких співали колись разом, після вечері. Родини, де молоді люди співчувають безпорадності старих у новому оточенні, бажають бути їм — непомітно — гідами і помічниками. А старші інтуїтивно відчувають ті моменти, коли треба промовчати, а коли — допомогти.
У таких родинах свято зберігають реліквії і передають їх, як кажуть, із роду в рід. Попри те, що радянська влада зробила все для того, щоб перервати вервечку часу — зв’язок між поколінням, щоб начисто стерти з пам’яті молодих людей їхніх бабусь- шляхтянок, дідів-куркулів або дідів, що були сільськими священиками. Не шанувалися родинні реліквії — хрестики, Біблії, ікони, якими — із покоління в покоління — благословляли наречених, листи давно померлих родичів та ін.
Сьогодні редакція «Дня» звертається до своїх шановних читачів із пропозицією:
Написати нам про своїх найбільш далеких предків, згадки про життя яких до вас дійшли. Просимо розпочинати з прабабусь і прадідів і рухатися нижче в бік Адама та Єви. Обов’язково написати, якими джерелами інформації про своїх далеких родичів використалися.
Розповісти, які речі минулих поколінь родини — починаючи з бабусь та дідусів і рухаючись у глибину віків — дійшли до вас, і як ви їх зберігаєте. Як ви їх використовуєте, де тримаєте? Чи цікавляться ними ваші діти та онуки?
