Місяць у селі не проходить для душі непоміченим. Міську людину, в усякому разі мене завжди поглинає певний відлив, легко змиваючи все, що присмоктувало, затупило сприймання, засмітивши непотрібною перевантаженістю. І хоча скрізь є телебачення, яке уважно стежить, щоб ніхто не зіскочив, не спробував би начебто вбрід тихо життя перейти — викрутилася по-своєму. Вмикаю лише travel. Щоправда, не зрозуміло, хто заважає мені чинити так само і в місті, менше б нервувала, стежачи як політичні дебати, які більше нагадують «стрєлки», легко оголюють, пристрасне бажання кожного хроніка мотати строк у Верховній Раді довічно.
Щойно я відволіклася від обридлих облич, як тут же виплив більш насущний сигнал — як там на родинному столі з органічною їжею. У селі зазвичай вирішується все просто: свій город, вважає кожен, значить, росте там здоров’я. При цьому ніхто не знає стану ѓрунту, точних характеристик води для поливу, і багато чого іншого. За вічними законами селянського життя — що виросло те виросло, з неба інше не впаде. Якщо справу поставлено на комерційну основу, скажімо, коли десь поблизу є ринок збуту, то можна мати сумнів, що все вирощене несе лише свіжий настрій та дарує скарбницю вітамінів. Найбільша помилка городян, які приїхали, в яких в основному газони в саду в тому, що будь-який красивий сільський город бачиться їм фортецею. Тут криється певне подвійне послання, начебто ненавмисне висунення одночасно двох взаємовиключних мотивів. Щось начебто — раджу тобі не прислухатися до моїх порад. Органічні пристрасті поступово набувають ноток фобій, адже все доречно вирішувати в цьому житті не в режимі паніки, на холодну голову. Навіть є такий вираз — «помста — холодна страва». За нашу їстівну довірливість і напівграмотність, причому, навіть у найбільш просунутих, на їхню думку, знавців, здоров’я дістає удари один за одним. Змучена земля не мстить, вона просто мимоволі ділиться своїми стражданнями — адже вона давно, в кращому разі, в пограничному стані.
Завжди несучи в душі родинні цінності, які стверджують що життя — це не покарання, я літні яблучка в своєму саду, які побували навіть у обіймах авторів червоточини, дбайливо зібрала, розсортувала і приготувала чудове фірмове пюре з ваніллю. Остудила, а згори шарами покрила заварним кремом. Рецепт простенький, так, упевнена, краще за будь-який гастроном total look. Нічого нав’язливого й продумано претензійного, виконаного обов’язково точно за порадою якогось модного кулінарного авторитету. Власні фантазії плюс яблука, що не побували в руках хімії, лише напередодні знесені яйця та ранкове молоко — що ще потрібно. Залишається все це змікшувати, як підкаже новий ранок, сонячний промінець, мінлива драматичність хмаринок. Особистість людини і в її небоязні грати з відомими рецептами, вносячи до них свій стиль. Може, він всім і не сподобається, та й навіщо — адже в кожного є свій улюблений десерт. Головне, не прагнути все обов’язково зробити «як у людей», все ж таки краще по-своєму. Щоправда, як і в одязі — на одній людині все виглядає, будь-яка зварена кашка сприймається делікатесом, а в іншого — не танцює. Вічні аутсайдери в одному, можуть приголомшувати в іншому. Здається, що головне — довіряти собі, а свої гроші (з досвіду знаю) нікому, хто обіцяє примножити їх до спокусливого невпізнання, надавши їм бажану важку повнотілість. Ось і на зелені акорди міських ринків давно вже дивлюся скептично. У селі пильність все ж таки втрачаю і, мабуть, правильно роблю. Все ж ризику переїсти нітратів, всяких підсилювачів і розпушувачів набагато менше. Адже поруч не стоять на низькому старті гаманці городян, труїти особливо нема когось, а зі свого городу в кожного харчується і родина.
В одній розумній крамниці, що пропонує good food, прочитала уточнення, яке постаралася запам’ятати. Мені сподобалася їхня політика — писати «органічний» лише на цінниках товарів з відповідним сертифікатом. Мені пояснили, не заглиблюючись до специфіки стандартів різних європейських організацій, що займаються сертифікацією, що будь-який органічний продукт повинен мати маркування різних європейських організацій, які займаються сертифікацією, що будь-який органічний продукт повинен мати маркування однієї з них, а також точну інформацію про склад зі вказівкою всіх натуральних складових. Особливо мені сподобалося уточнення — такий продукт може здатися менш привабливим на вигляд (приклад, яблуко може бути з червоточиною), але він завжди буде смачніший і корисніший. Ура! У моєму саду майже всі яблука такі, окрім зимових — ті відрізняються чудовим зовнішнім виглядом і здоров’ям без усіляких там допінгів.
Ще запам’ятала такий момент — нині на прилавках столичних супермаркетів десятки видів вершкового масла. Все це не заради клієнтів, а скоріше за все, маркетингові війни між виробниками, полиці ж — їхнє поле битви. Скільки разів ловила себе на тому, що вибираючи масло, милуючись яскравими упаковками, нащупую яка з них мені впаде в очі і раптом згадую, що лише продукт із жирністю не менше 82,5%, вироблений із вершків, вважається натуральним вершковим маслом. Виходить — не варто гратися як з дитячими фантиками. Правильне масло хай буде упаковане і в найскромнішу оболонку — якщо ви знаєте, що шукаєте, не пропустите. У кожного ж один-єдиний головний дім — його тіло і така ж відповідальність за всіх близьких.
Хай зовсім переобтяжу зайвою повчальністю, але сама плутаюся в деяких поняттях, хоч і дослідна хазяйка. Що вже говорити про молодих. Отже, часто ми не вловлюємо, що термін придатності і термін зберігання — не одне і те ж саме. Термін зберігання — це період, протягом якого продукт зберігає свої властивості і корисні якості. Закінчення цього терміну не означає, що продукт не може більше використовуватися, просто можлива зміна в кольорі, ароматі чи консистенції. Термін придатності — період, після закінчення якого продукти харчування вважаються непридатними для вживання в їжу. Дуже важливо, щоб країна — виробник і країна, де цей продукт упаковувався — збігалися.
Буває, сиджу на своїй сільській терасі й уявляю, що я, скажімо, на північноєвропейському пляжі в плетеному кріслі з дахом. Сидиш у ньому як у гніздечку: якщо море бушує — ще затишніше, вітер обтікає ніжно, лише масажуючи і тонізуючи, а сонце заглядає лише тоді, коли його впустиш.
Завжди прагну дивитися вдалину, але згори видно і сусідні городи дачників. Одному своєму сусідові особливо вдячна — він уранці збирає жуків зі своєї картоплі вручну, нічим не отруюючи. Значить, і мене береже.
Тепер про те, що ніяк не виходить забути вже декілька тижнів. Мучить спогад про те, як після Євро вивозили провісника кабана Фунтика з Хрещатика. Спочатку ним розчулювалися, підгодовували, бавилися, а після закінчення прекрасного свята надягли відро на голову збожеволілій від жаху тварині і щодуху, з особливою безжалісністю тягнули до машини за хвіст. Пробач, Фунтику — твоя доля той же сандвіч із подвійним посланням — живий талісман з відром на голові і є наш тест на певну особливу неповторність.
Часто знайомі в селі, вирішуючи свої проблеми і не знаходячи швидкої відповіді в серцях кидають: «Та якось буде!».
Фунтик, мабуть, теж так думав...
