— Пане Сергію, щойно вийшла ваша книжка про сталінізм
— «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917— 1941 рр.»
Чим вона вирізняється з потоку інших видань на цю тему?
— По-перше, я б не сказав, що існує просто-таки потік.
Якщо в роки горбачовської гласності цієї теми не торкався хіба що ледачий,
то вона, хоч як дивно, скоро вичерпалася. Статей друкувалося чимало, а
книжок, тим більше капітальних праць, не так уже й багато. По-друге, моя
книга не лише про сталінізм. Не люблю самого цього слова, бо за ним криється
виразний стереотип мислення. Мова йдеться про сталінські репресії — ніхто
не каже чомусь про більшовицькі, про комуністичні репресії.
— І ви вирішили «вдарити» по комунізму?
— Ну, не те, щоб «ударити» як самоціль... Бачите, я все-таки
вчений і ніколи — жодного дня — не був у жодній партії. Так, читаю собі,
студіюю, розмірковую. Це абсолютно академічна така діяльність... «Ціль»
сама з’явилася. Спочатку я просто поставив у один ряд ленінський терор
часів «військового комунізму», голодомор 1933 року, Великий терор 1937
року, знищення кадрових військових старої армії, ліквідацію церковнослужителів,
— виявилося, що я описав соціальну революцію. Одних знищили, із других
виховали будівників комунізму. Утворився «єдиний совєцький народ».
— Ви хочете сказати, що Великий терор виник не стихійно,
через погану вдачу Сталіна, а закладався свідомо?
— Саме так, і закладався не з 1929 року, коли, кажуть нам,
Сталін узяв владу, і навіть не з 1917-го. Сталося це щонайменше тоді, коли
більшовизм зформувався як політико-ідеологічна концепція взагалі, себто
ще задовго до революції. Головне завдання більшовицької внутрішньої політики
зводилось до формування нової породи людей — будівників комунізму. Відповідно
існував другий бік справи. Ті люди, що з якихось причин не могли бути цими
«будівниками», підлягали ліквідації.
— Такі тези не можна висувати без доказів, без документів.
— Чого-чого, а документів у мене досить. У моїй книжці
понад 2400 посилань. Вважайте, 2400 цитат — з офіційних документів, матеріалів
партійних з’їздів, творів Маркса-Леніна-Сталіна, пенсіонерських одкровень
Молотова та Кагановича, спогадів політв’язнів. У ній опубліковано десятки
й десятки рішень Політбюро ЦК КП(б)У, і яких рішень!.. Я простудіював півтори
тисячі самих тільки слідчих справ — індивідуальних і групових. Тут пройшли
долі селян і письменників, священиків та інженерів.
— І були якісь «надзвичайні» відкриття? Вам траплялися
документи «екстра»?
— За великим рахунком, по-справжньому екстраординарних,
загальнодержавних документів в Україні взагалі немає. Збереглися розписки
Щербицького: він «ознайомився» з постановою Політбюро ЦК КПРС. А самого
тексту постанови немає, вiн у Москві. Відібравши у Щербицького розписку
про те, що він візьме до виконання, постанову забирали назад у Москву.
Така була система.
— То на що ж можна розраховувати за такої чіткої системи?
— На людську недосконалість, наприклад. Коли випадково,
якось так механічно не видерли те, що кидає світло на якісь потаємні речі.
Нарешті, треба розраховувати на фаховий аналіз, на мікроаналіз, коли текстологічне
порівняння підводить до висновку, якого в самому документі начебто й немає.
Я репродукував поруч сторінки із третього і з п’ятого видання Леніна. Редагували
його не гірше за всіх інших! Загалом вихід був якраз у тому, щоб перейти
на масовий матеріал. Коли прочитаєте десять справ, ви не помітите дії державних
механізмів. А так, коли рахунок піде у вас уже на тисячі, вони потихеньку
й починають проступати. Як у фотопроявнику...
— Ну, і?
— Там страшна напруга. У тих справ жахлива аура. Вдумайтеся,
будь ласка. 1917 року хлопцеві з хорошої дворянської родини з Полтавщини
Юркові Бутовичу минуло сім років. Того самого 1917 року економію розібрали,
батька, матір і двох старших братів убили. Спершу Юрко Бутович поневірявся,
займався крадіжками на залізниці, по базарах, потрапляв у дитячі будинки...
Якимось дивом 1935 року він усе-таки закінчив Харківський сільськогосподарський
інститут, став агрономом-економістом, працював у Ставищах на Київщині.
Одружився. Його дружині Тамарі було 23 роки, дочці Людмилі — 9 місяців,
коли 1937 року у вересні по нього прийшли, примусили підписати зізнання:
«[...] винним себе визнаю в тому, що я, будучи вороже настроєний до радянської
влади, поширював к-р [себто контрреволюційні] анекдоти, спрямовані на дискредитацію
Вождя народів і керівників уряду». 22 грудня 1937 року його розстріляли.
І таких слідчих справ я бачив півтори тисячі!
— Проте ж справа, мабуть, не в кількості?
— Справа в системі. Ось іще один приклад. 1988 року установа
видала таку довідку: «Повідомляємо, що за картотекою обліку відвідувачів
німецького консульства в м. Києві Тарасович В. І. не проходить». Довідка
ніби як довідка — про таку собі жінку, що вона «не проходить». Однак це
ж одкровення! У них у 10-му відділі 1988 року стояла така картотека! Ми
всі знали, що несанкціоновано ходити до консульства нічого. Проте ми не
знали, що відвідувачів фіксували в картотеці... Це вже якийсь вищий щабель
знання, правда ж?
— Добре, далі...
— А далі — більше. Пригадайте, коли школяр іде до першого
класу, на нього заводять особову справу. Хоч би куди ви потім прийшли працювати,
починається все із: 1) заяви, 2) листка для обліку кадрів і 3) особової
справи. Усе це зводилося до самообмов. Під загрозою покарання за неправдиві
відповіді ви повідомляли про себе: чи маєте родичів за кордоном, чи перебували
на окупованій території, чи були колись репресовані. На початку, до речі,
найстрашніше запитання стосувалося вашого соцпоходження... (Людей вищого
походження брали першими!) Отак шляхом різноманітних, дуже різноманітних
обліків, анкетування та паспортизації держава одержувала дуже докладні
відомості про населення — передусім міське і здебільшого чоловіче. Такий
собі акваріум — із чотирьох боків прозорий. (А рибалки кружляють довкола
і приглядаються...) Тяглося це часом довгенько — хоча б і десятиліттями.
Ось, наприклад, довідка на арешт, що датується 1938 роком: «За довідкою
8 відділу УДБ НКВС УРСР — Гуревич Абрам 1921 року Кременчуцьким міськвідділом
ГПУ звинувачувався як підозрюваний у контрреволюції. За обліковими матеріалами
Харківського ОВ ГПУ, Гуревич Абрам Наумович у 1920— 1921 рр. проходив за
обліком меншовиків і бундівців. Гуревич підлягає арешту». Уявляєте — сімнадцять
років чекав на нього Молох! Чоловік одружувався собі, розлучався, ходив
у кіно, а камера 17 років на нього чекала... І дочекалася.
— Виходить, справа була навіть не в доносах?
— Це діло тонке. Кажуть, коли ліквідували неписьменність,
писати навчились усі, а головне — вже знали, куди писати! Однак роль цих
«ентузіастів» зводилась хіба що до корегування. Один мітив на сусідню кімнату
в комуналці, другий прагнув просунутися по службі. Але ж ви пригадуєте,
що в СРСР усе господарство було планове. Отож арешти планувались так само,
як постачання м’яса чи молока. Організовувалися десь у Сибіру «великі будови
комунізму», — визначалася кількість потрібної робочої сили. У зв’язку з
цим, і то в прямому зв’язку, Політбюро ЦК ВКП(б) приймало рішення, яку
категорію населення піддати репресіям. Воно ж визначало й «ліміт»: скільки
на першу категорію, себто на розстріл, скільки — на другу, на строк. А
на місцях виступали із «зустрічними» пропозиціями. Нарком внутрішніх справ
УРСР Леплевський (за його правління статистика показує апогей репресій!)
тричі просив йому «набавити».
— А роль Сталіна?
— У роки горбачовської гласності дописались навіть до того,
що Сталін був психічно хворий і що перебіг масових репресій відповідав
перебігові його хвороби... Навіщо це робилося, зрозуміло. Замовникам виразно
хотілося підкинути, як казав той самий Горбачов, прищепити людям фантазію,
— якби, мовляв, на місці Сталіна був який-небудь Бухарін чи «добрий дєдушка»
Ленін, то нічого подібного б не було. А ось антисовєтчик № 1 Авторханов
стверджував: «Сталін нікого не вбивав із любові до вбивства. Не був із
нього й садист, а ще менше — параноїк... Усі вчинки, дії, злочини Сталіна
цілеспрямовані, логічні і строго принципові. [...] був із Сталіна політик,
що діяв кримінальними методами для досягнення мети». Гадаю, що Авторханов
мав рацію.
— Слава Богу, все це вже в минулому...
— Так, у минулому. Тільки ж мертві хапають живих. Не було
соціального прошарку, щоб його не пропустили через сито репресій. Навіть
робітників. Я жахнувся, коли побачив, скільки слідчих справ на пролетарів...
Здається, українці досі не зрозуміли, що з ними зробили. Однак ми повинні
збагнути, що основа сучасного українського суспільства маргінальна. Наше
суспільство склалося з уламків знищених класів. Адже більшовицькі репресії
спрямовувалися проти рішуче всіх класів, усіх прошарків, причому в кожному
з них знищувались кращі з кожного суспільного прошарку, кожної соціальної
верстви. Так винищували національну аристократію, стару інтелігенцію (вчителів,
кооператорів, фельдшерів), духівництво, нову, уже «совєцьку» інтелігенцію.
Різні верстви нищили в різній пропорції. Поміщиків, офіцерів брали підряд.
Я простежив на прикладі Києва за арештами священиків, виявилося, що й тут
був геноцид. Прямий геноцид провели більшовики і проти селянства. Бо, що
таке «розкуркулення»?.. Міцне селянство, а тоді, в роки голоду і все підряд
селянство ліквідували сотнями тисяч і мільйонами. Відтак у репродуктивному
процесі брали участь далеко не всі члени популяції, переважала вибірка.
Ця вибірка й дала зсув амплітуди з якісними відмінностями людського фактора.
— Виникає запитання: хто «в цій країні» мав шанси залишитися?
— Автор геніальної книжки «Голгофа України» Дмитро Соловей
стверджував: «В Україні залишене було лише те, що його пощастило цілком
зтероризувати й упокорити. Або те, що не встигло звернути на себе уваги
органів...». Так ми приходимо до однієї з найголовніших причин сучасної
криміналізації суспільства. Настав час рятувати нашу віру, мову, нашу культуру,
нашу націю.
