По суті, у них з Любов’ю Орловою в 30— 40-ві на екрані
не було суперниць. Хороші актриси були, але зірками вважали саме їх — Орлову
й Ладиніну, котрі створювали образи абсолютно ідеалізованих сучасниць.
Саме те, що світ героїнь фільмів «Свинарка і пастух», «Кубанські козаки»,
«О шостій вечора після війни», «Сказання про землю Сибірську» був простий
і ясний, і піднесло актрису на вершину творчого визнання. Глядач не хотів
помічати відверту лубочність сюжетів, примітивність діалогів: всі із завмиранням
слухали знайомий голос Марини Ладиніної, зачаровано дивилися на її задерикувату
чілку. Музичні комедії завойовували тоді публіку миттєво.
Фактично, Марина Олексіївна, котра подолала нині свій якийсь немислимий
віковий рубіж, увійшла в кіно як актриса одного режисера — Івана Пир’єва.
Він був чоловіком знаменитим, легко захоплювався, був нетерпимим і запальним,
даруючи рожеві ілюзії глядачам і викликаючи трепет у навколишніх. Мейєрхольдівський
актор-ексцентрик, він став прапороносцем духопідйомної лірики екрана, ідеологічно
суворим директором «Мосфільму», котрий прийшов у результаті творчого шляху
до екранізації Достоєвського. А Ладиніна в період пир’євського «народництва»
була його дружиною, його музою і, можливо, сама того не усвідомлюючи, заручницею
його художницьких і громадянських ідей.
Ми-то довгі роки вважали, що Мар’яна з «Багатої нареченої» і героїня
«Трактористів» — це і є межа можливостей актриси Ладиніної. І лише згодом,
коли її фільми стали класикою жанру, хтось побачив, як несподівано, тонко
й потужно Марина Олексіївна зіграла на сцені московського Театру-студії
кіноактора Богаєвську в «Варварах» Горького, як чудово читає вона вірші
Ахматової, Цвєтаєвої, Ходасєвича. Але безтурботній, працьовитій, «зразковій
радянській дівчині» так і не судилося з’явитися на екрані в образі глибоко
страждаючих героїнь. Після розриву з Іваном Пир’євим Ладиніна взагалі перестала
зніматися: востаннє поріг «Мосфільму» вона переступала 1954-го на зйомках
стрічки «Випробування вірності».
Навряд чи ми маємо право вторгатися нині в драму їхньої родини та обговорювати
справи давно минулих днів. Але те, що Ладиніна трималася дещо осторонь
інтересів Івана Олександровича, — відомо. У неї був свій світ, люди, дружба
з котрими вельми бентежила чоловіка-режисера. Це була Люба Стеніч, близька
подруга опальної Ганни Ахматової, її чоловік, знаменитий перекладач Фолкнера
і Джойса Валентин Стеніч, загиблий у в’язниці 1937-го, репресований актор
Іван Коваль-Самборський, якому вона потай надсилала в табір листи та грошові
перекази. Так, Сталіну подобалися фільми за її участю, але актриса ніколи
не поділяла ілюзій свого чоловіка з приводу справедливості тогочасного
ладу.
...Коли на початку 30-х ця молода сибірячка, закінчивши ДІТМ, потрапила
в групу МХАТу, її відразу помітили. Після прем’єри «Єгора Буличова» Немирович-Данченко
в листі Станіславському розставляв оцінки виконавцям і відзначив серед
тих, хто «має право отримати чотири з половиною, п’ять», як відомих майстрів
Леонідова, Вульфа, Зуєва, так і початківця Ладиніну, котра грала тендітну
черницю Таїсію, яка бунтувала проти ханжества й фальші. Коли її покликав
екран, Марина пішла з театру, сподіваючись, що вже тепер на неї обрушиться
слава. Так і вийшло.
Але згодом публіці вже були потрібні не її серйозні проникливі вірші,
а нескінченний повтор на гала-концертах пісень із фільмів, відомих до останнього
кадру. Коли вони виходили на естраду з Миколою Крючковим, її партнером
за «Трактористами», зал гримів і в 60-і, і в 80-і.
Нині жива легенда радянського часу самотньо коротає роки в невеличкій
квартирі на Котельниковській набережній. Інколи заходить син, котрий став
режисером, Андрій Ладинін, іноді — старі шанувальники її творчості, які
живуть ностальгією за старими часами. Нехай хтось вважає її долю дивною
та понівеченою, поділяє її роки на «гучні» й «тихі». Нехай хтось звинувачує
актрису в неуважності до сміливця, який урятував її, коли на одному з виступів
зі сценою з «Кубанських козаків» коні понесли її бричку й неодмінно розбили
б, не кинься навперейми хлопець із публіки: він покалічився, а зірка його,
начебто, навіть не відвідала. Нехай хтось вважає, що вона дуже багато мандрувала
європами й америками в роки, коли вся країна була ще «невиїзною». Нехай.
Все одно Ладиніна залишається Ладиніною, ідеальною актрисою музичного
жанру, щирість і чарівність котрої дозволяли створювати — у дусі естетичних
вимог часу — образ чистої й вірної коханої, готової пройти через будь-які
випробування. І цей образ ставав дороговказною зіркою для мільйонів. Світло
цієї зірки непорівнянне ні з п’ятьма Сталінськими преміями, отриманими
актрисою, ні навіть із врученою їй недавно золотою «Нікою» «За честь і
гідність».
