Вельмишановна пані Ларисо!
Хочу висловити вам і колективу вашої газети сердечну подяку за висвітлення болючих проблем сьогодення. Думаю, що мій досвід використання публікацій газети в зросійщеному південному регіоні вам буде цікавим. Тому передаю диск радіопередачі про Євгена Грицяка, зробленого на 80% на матеріалі публікацій газети «День». Але вона не єдина, на вашу газету я посилалася в передачі «Джеймс Мейс — дослідник Голодомору», «Ліна Костенко і світ її поезії», «Офіцери армії УНР» та в інших своїх публікаціях і передачах. Наші передачі, ініційовані Лігою жінок, виходили на Одеському обласному державному радіо останні півтора року під назвою «Шануймо борців за державність України» на громадських засадах один раз на місяць в останню середу кожного місяця, тривалістю 30 хвилин. Іноді ми проривалися в циклі передач «Мова як свято», ще один раз — з дозволу обласного управління у справах інформації облдержадміністрації. Не знаю, чи прикриють наші передачі тепер, коли борців за державність України влада не збирається шанувати, а самостійність України — зберігати.
Вашу газету популяризую, ради цього в 2009 р. передплачувала її російськомовний варіант. Зразки моєї роботи передаю. Хочу ваш колектив зацікавити особою великого українського педагога Григорія Ващенка, бо газета, публікуючи цікавий матеріал про радянського педагога А. Макаренка, мала б згадати й про цю непересічну в нашій культурі постать.
Із глибокою повагою і вдячністю,
Проблемами патріотичного виховання має займатися насамперед школа, контрольована державою. Адже ми — постколоніальне, постгеноцидне суспільство. У нас немає належної кількості національно свідомих працівників освіти, ми не маємо ще національної концепції навчання й виховання молоді. При цьому в нас, українців, є особливості психіки людей, вихованих у неволі. Тому в нас стереотипне сприйняття інформації: ми звикли вірити ЗМІ (по радіо чи телевізору сказали). І більшість наших людей не задумується над тим, що ЗМІ сьогодні здебільшого не працюють на державу, а маніпулюють свідомістю людей на замовлення. Тому пересічний українець до цього часу переймається інтересами Росії більшою мірою, ніж України. Це закономірно, бо за час панування тоталітарної системи (а це дорівнює періодові трьох поколінь) українці виховувалися в імперії, де, казав Г. Ващенко, «суспільне життя йшло шляхом, накресленим провідниками провідної нації», тобто російської. За цей час завдано великої шкоди в сфері духовного життя нації, наш народ втратив рідну мову, вона витіснялася з громадського життя, зі школи, з церкви; на рівні підсвідомості українцям втовкмачували думку про приреченість та авантюрність боротьби за незалежність України, а свідомим українцям наліплювали ярлики «буржуазного націоналіста», «мазепинця» чи «петлюрівця».
Як же повернути свідомість українця в Україну, як виховувати дітей і молодь так, щоб вони переймалися долею України, справою її піднесення, а не лише власним збагаченням, як це спостерігаємо сьогодні в переважній більшості нашої «еліти»? Як пояснювати широкому загалу, що розчарування в польових командирах Майдану — не кінець демократичного розвитку України, а лише невеликий щабель на шляху усвідомлення наших національних бід; що не завжди високі слова колись помаранчевих політиків є їхня суть, бо надто багато спокус і посадами, і нерухомістю?
ВИХОВНИЙ ІДЕАЛ, АБО НОВА ШКОЛА
Відповідь на ці та інші запитання ми знаходимо в наукових працях педагога і психолога Григорія Ващенка. Першою в Україні з'явилася його книжка «Виховний ідеал» (1994 р., Полтава). Це третє видання, вперше було видано в Мюнхені 1950 р. на замовлення Спілки української молоді, перевидавалася в Брюсселі 1976 р. Це — основний підручник для вихователів, на його ідеях формувався світогляд української молоді за межами України, тобто в діаспорі. Тому ми маємо сьогодні щедрі пожертви діаспори на розбудову України, на видання дуже потрібних нам книжок, бо там українці виховуються в любові до християнської віри та до українства.
Друга його праця, перевидана в Україні 1997 р., — «Загальні методи навчання: Підручник для педагогів». Це — краща книжка з доробку вченого. Вперше він видав її 1929 р. в тодішній столиці України Харкові, коли працював професором і завідувачем кафедри педагогіки в Полтавському інституті народної освіти. А загальний доробок науковця становить понад 60 праць із педагогіки, психології, філософії, соціології та інших галузей знань.
Г. Ващенко багато розмірковував над майбутнім нової української школи та вдосконаленням нових методів навчання в ній, аби знайти відповіді на ці запитання, він звертається до світової історії педагогічних систем. Він протиставляє дві системи освіти, навчання й виховання: авторитарну систему й теорію вільного виховання. Завдання розумового виховання української молоді він поєднує з історією школи, освіти і педагогіки в Україні, аналізує сучасні йому й майбутні (тобто сучасні для нас) проблеми української освіти, широко використовує кращі надбання світової педагогіки, філософії, психології. Здійснює різноманітні історичні екскурси, називає численні імена істориків освіти, мистецтва, літератури, педагогіки, аналізує їхні твори, зіставляє погляди. Питомі риси характеру українців, особливості світосприйняття він ілюструє прикладами з творів Гоголя, бо добре розумів, що через творчість Гоголя світ пізнавав Україну, нашу духовність, а його твори віддзеркалюють душу українського народу, його позитивні й негативні риси. Тут доречно навести кілька прикладів конкретних порад у книжці «Загальні методи навчання».
«Коли ми хочемо, щоб наша молодь, закінчуючи загальноосвітню школу, мала більш-менш окреслений світогляд, доцільно ввести в навчальний план школи хоч елементи філософії». У навчальних планах загальноосвітньої школи помітне місце має посісти рідна мова як «один з найдорожчих скарбів народу». «Сучасні складні обставини життя українського народу, — пише вчений, — вимагають... від пересічного українця високої національної свідомості, знання історії свого народу, його традицій, його досягнень в галузі духовної і матеріальної культури, літератури, мистецтва й техніки».
Основою свого вчення Г. Ващенко вважав християнську релігію, національні традиції та загальноєвропейську культуру. Тому він радить керівникам навчальних закладів: «...борючись за ідеалістично-християнський світогляд, треба особливу увагу звернути на викладання релігії в школі».
ПРО ПОЛІТИЧНУ НЕВОЛЮ І ДЕРЖАВНИЦЬКУ ІДЕЮ
Причину морально-психологічного занепаду українського народу вчений вбачав у відсутності високої об'єднувальної, тобто державницької ідеї. Він розумів, що «політична неволя скувала український народ, і він, як орел, опинився в клітці і не може розправити крила». Але в роки визвольних змагань високий патріотизм і мужність виявляли прості селяни й робітники. 1917—1922 рр. відзначаються великим піднесенням патріотизму українців, котрі боролися за свою державу. «Мужність героїв Крут і Базару, легендарна мужність героїв УПА, — зауважує Г. Ващенко, — не поступаються мужності запорізьких козаків. Слава про них шириться по всьому світу. Збудила до героїчної боротьби народні маси ідея вільної незалежної України». Ці приклади є запорукою того, що героїзм відродиться разом з національною свідомістю. У підрозділі книжки «Виховний ідеал» «Психічні властивості українців і причини наших невдач» Г. Ващенко пише: «Обманом попавши в політичну залежність від Московщини, українці стали її вчителями в галузі духовної культури. Вони заснували на Московщині високі школи і були в них першими вчителями. Вони обсадили в Московщині переважну більшість єпископських кафедр, вели перед в російській літературі і мистецтві і мали великий вплив на формування російської літературної мови. Коротше, з росіянами сталося те, що сталося з римлянами, коли вони опанували Грецію. Греки, опинившись під владою Риму, стали керманичами й законодавцями в галузі римської науки, літератури й мистецтва». Професор називає українців народом-аристократом і обѓрунтовує це так: «Історичні умови життя українського народу з давніх-давен склалися так, що народні маси мусили відігравати в ньому активну роль і завше були ініціативними. Український хлібороб, особливо на східних і південних землях, мусив кожну хвилину бути готовим до боротьби з кочівниками... В XV—XVII ст.. боротьба з кочівниками змінилася на боротьбу з татарами й поляками... В таких умовах українці звикли поважати себе, у них виховувалась любов до волі й незалежності. Для них не мало значення зовнішнє положення людини, її походження, службовий стан тощо. Вони могли коритись волі лише такої людини, яку вони поважали за її високі духовні якості, за мужність, відвагу й мудрість».
Виховний ідеал відбивається не лише в педагогіці, а й у звичаях народу, його піснях, у творах письменників. Він наводить десятки переконливих прикладів. Українська духовність відзначається високим ідеалізмом, пошануванням людини як єства Богоподібного. «Аналізуючи особливості українського інтелекту, — продовжує Г. Ващенко, — ми маємо відзначити особливий розвиток здібностей до синтетичного мислення, яке є одною з найважливіших умов творчості в галузі науки й техніки, без якого не можна побудувати широких узагальнюючих теорій». На широких просторах дореволюційної Росії був єдиний оригінальний філософ загальносвітового значення — українець Григорій Сковорода, аристократ духу з села Чорнухи, який нагадує Сократа. Отже, не в інтелекті й не в наших емоційних особливостях треба шукати причин гіркої долі нашої батьківщини. Чужинці завжди відзначали охайність, чемність, гостинність та високий моральний стан українців. Уся історія українського народу свідчить про лицарську мужність. Звертає на себе увагу високий рівень статевої моралі української молоді. Г. Ващенко пише: «Матріархальна форма суспільного життя, мирний характер хліборобської праці, тонкість емоцій, природня інтелігентність благодійно впливали й на форми одруження. У багатьох народів в доісторичні часи, в мисливців і пастухів, формою одруження було «умикання» дівчат або купівля їх... На Україні молоді люди, як правило, одружувались за взаємною згодою... родинне життя мало в собі багато високих духовних елементів, а не зводилось до моментів фізіологічних і здобування засобів до існування. Кохання набувало високих моральних рис. Перевага в ньому духовних елементів над фізіологічними, духовний аристократизм вели за собою стриманість у статевих відношеннях... Стриманості відповідає друга висока моральна риса — вірність у коханні і в родинному житті». Так обѓрунтовує вчений роль сім'ї у вихованні українських патріотів, чого, на жаль, не маємо сьогодні. Адже люди старшого покоління з ностальгією згадують радянські часи, тоді як значна частина старшокласників і студентів через інтернет отримують знання про нашу героїчну історію, бо школа та високі урядовці нерідко стають цьому на перешкоді (2 квітня, наприклад, активісти «Просвіти» не змогли розгорнути в бібліотеці міста Іллічівська навіть на півтори години виставку «УПА. Історія нескорених», підготовлену на матеріалах недавно відкритих архівів СБУ).
ВАЩЕНКО І МАКАРЕНКО: ДВА ПІДХОДИ ДО ВИХОВАННЯ
Г. Ващенко родом з Полтавщини, із сім'ї нащадків козаків. Народився він 23 квітня 1878 року, а помер 2 травня 1967 року в еміграції, в Мюнхені. Готувався стати священиком, вчився в Роменській духовній школі, в Полтавській духовній семінарії, а 1903 року закінчив Московську духовну академію, але «на священика не висвячувався, бо був розчарований поведінкою духовних осіб і професорів та студентів, що була далека від християнських норм». Так стверджує його учень — магістр із Брюсселя Омелян Коваль у передмові до полтавського видання «Виховного ідеалу». У 1903—1916 рр. вчителював у нижчих і середніх школах Російської імперії. Він був дуже активною творчою особистістю. 1905 р. опублікував у газеті «Полтавщина» статтю про розстріл жандармами учасників селянського повстання в селі Бердянка. Мусив утікати від переслідувань до Тихвина, що біля Петербурга. У період Визвольних змагань за Україну (1917—1920 рр.) повернувся та організував перепідготовку вчителів для навчання українською мовою, написав серію статей, у тому числі «Проект системи освіти в самостійній Україні». У 1921—1933 рр. керував у Біликах під Полтавою підготовкою вчителів для українських народних шкіл, а з 1925 р. в Полтавському інституті народної освіти очолював лабораторію соціального виховання, котра займалася дослідженням дитячого колективу на засадах педології, тобто з огляду на аспекти генетики та психології (те, що сьогодні ми називаємо індивідуальним підходом). Річ у тому, що ще на початку педагогічної роботи Г. Ващенко захопився працями лікаря-психолога Петра Лесгафта, став ѓрунтовно вивчати психологію і припинив власну літературну діяльність, хоча критика на його прозові й драматургічні твори давала позитивні відгуки.
У цей час він познайомився з Антоном Макаренком, а також з життям дитячої колонії в селі Ковалівка, якою той керував. Сам Ващенко свої педагогічні ідеї втілював у школі села Шведська Могила, якою керував. (Про свій досвід і трагічну долю цієї школи він розповість у нарисі «Історія однієї школи» написаному в еміграції). Школу він розглядав як дитячий колектив, який має спільні інтереси, своє громадське життя.
У системі трудового виховання і зміцнення колективу обидва українські педагоги — Ващенко і Макаренко — були однодумцями. Але стосовно духовного виховання стояли на протилежних позиціях. Основою свого вчення Ващенко, як уже зазначалось, вважав християнську релігію, Макаренко ж сповідував матеріалізм.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
З 1926 р. Ващенко — професор і завідувач кафедри педагогіки. 1933 р. Сталін поклав кінець українізації, нарком освіти Микола Скрипник покінчив життя самогубством, а Ващенка звільнили з роботи як «ворога народу» і «буржуазного націоналіста». Він знав, чим це могло скінчитися, бо 1919 р. двічі зазнав арешту: в серпні — від денікінців, а в грудні — від більшовиків. Щоб уникнути арешту і зберегти життя, він виїздить за межі України і з 1936 до 1940 р. працює в Сталінградському педінституті. 1940 р. його знову запросили на посаду професора в Полтавський інститут, де він працював і під час Другої світової війни. Добре усвідомлюючи, чим для нього може закінчитися перебування на окупованій німцями території, цього разу він виїхав із сім'єю до Мюнхена, тобто в американську зону Німеччини. 1945 р. обійняв посаду професора педагогіки в переведеному з Праги Українському Вільному Університеті, згодом очолив кафедру, а 1950 р. став ректором Української Богословської Академії.
Нещодавно газета «Україна Молода» (20.03.09) повідомляла про приїзд до Харкова Шалви Аміношвілі, доктора психологічних наук, завідувача лабораторії гуманної педагогіки Московського міського педагогічного університету і засновника Міжнародного центру «Гуманна педагогіка», що має десять філій в Україні. Його погляди на виховання дітей, на необхідність релігійного виховання в школі, на те, як створити в людині Людину, збігаються з концепцією Г. Ващенка. Аміношвілі занепокоєний, що шкільні програми не розвивають в учнях почуття цікавості і навіть притупляють почуття подиву. Він пропонує духовний постулат: «...душа наша — справді безсмертна сутність, яка прагне вдосконалення... Пам'ятаєте, Христос говорив: «Будьте досконалі, як Отець наш небесний»? Тобто намагайтеся стати Боголюдьми. Це у вашій волі. У нас закладено це устремління і таке піднесення». Як і Ващенко, Аміношвілі переконаний, що світогляд має формувати школа. А без цього він стихійний. Тобто людина не пізнає головного. Єдине, чого не вистачає в цьому інтерв'ю, то це Ващенківського твердження, що педагогічна система має будуватися на національній основі. Дуже шкода, що журналістка жодним словом не згадала нашого вітчизняного великого педагога, мабуть, не знає про нього. Та нехай від грузина через Москву, аби тільки йшло світло до наших педагогів.
Щоб виховати українців, які в своїй діяльності керуватимуться справою, а не особистою наживою, необхідна національна концепція навчання та виховання. Основу для неї створив Григорій Ващенко — Великий Українець, великий трудівник на педагогічній ниві.
