Я думаю вiдчуттям, а відчуваю думкою. Мігель Унамуно
Практично всі, хто пише про людину, виділяють її здатність мислити. Значно менша кількість кажуть про те, як вона це робить. Останнє пояснюється тим, що мислення є одним із найзагадковiших явищ. Його продукт і думка може бути потаємною і прозорою, двозначною, конкретною або взагалі безглуздою, перебувати у відповідності зі сказаним або знаходитися в повному відриві від нього, формуватися в процесі напруженої розумової праці або виникати в голові майже без будь-якої нашої участі, зріти довго або з’являтися практично вмить, для одних вона є самим життям, а для інших — рідкою і небажаною гостею, свідчити про розум або безумство. І все ж, незважаючи на цю суперечність, людині вдається просуватися по шляху пізнання мислення і приходити в замішання від своїх відкриттів. Одним із них потрібно вважати розуміння руйнівного характеру гуманітарної думки.
Наш національний символ ученості — Володимир Іванович Вернадський, — будучи академіком, фундатором і першим президентом української Академії наук, дійшов вражаючого висновку. Він виглядає так. «Ми зіткнулися реально в науковій роботі з недосконалістю і складністю наукового апарату Homo sapiens. Ми могли б це передбачувати з емпіричного узагальнення еволюційного процесу. Homo sapiens не є завершенням творення, він не є володарем довершеного розумового апарату. Він служить проміжною ланкою в довгому ланцюгу істот, які мають минуле і, безсумнівно, матимуть майбутнє».
Отже, Вернадський поставив у пряму залежність удосконалення наукового апарату сучасної людини, тобто її мислення від її еволюції. Поява довершеного розумового апарату одночасно означає і появу нової людини в ланцюзі її розвитку, кажучи мовою біологів, в процесі видоутворення. Що ж його привело до такого висновку?
Піддавши аналізу мислення сучасної людини, Вернадський робить висновок, що їй властива гуманітарна думка. М. Франкфорт дав їй назву спекулятивної, тобто такої, яка не базується на почуттєвому досвіді, не є продуктом його осмислення, а свідомо використовується в своїх інтересах. Вона виходить не із світу відчуття, а являє собою умоглядні конструкції. Він вважав, що вона «намагається підвести основу під хаос досвіду так, щоб він проявив риси структури: порядок, зв’язаність і значення... Основний об’єкт, на який направлена спекулятивна думка, — людина: її природа, її проблеми, її цінності, її доля».
Вернадский головною особливістю цієї думки вважав те, що вона виникає у людей внаслідок розгляду предметів збоку, відчужуючи їх від себе і таким чином виділяючи себе з їхнього світу, ставлячи себе над ними і підпорядковуючи їх собі. Підпорядкування здійснюється таким чином, що кожний предмет дістає оцінку: корисний або шкідливий. Позиція «зовнішнього спостерігача» дає йому підстави свою оцінку вважати незалежною і тому об’єктивною, а себе — вищим суддею, майже божеством, що має право творити світ за своїм власним розумінням. Тому Альбер Камю сказав: «Мислення — це нове створення світу». Все це укріпило людину в думці, що збоку видніше, і вона має право творити все, що підказує їй думка, що представляє її власні фантазії, ілюзії, утопії. Насправді все далеко не так.
Якщо ми дивимося на сферичне тіло збоку, то бачимо лише півсферу, тобто частину. В результаті — частини, а не ціле стають самостійними об’єктами, набуваючи незалежного від цілого значення (нехай читач пригадає, яке значення генетики надають окремим генам). Природа, як об’єкт пізнання загалом, в її справжній єдності, стає непотрібною. Це стається тому, що люди складають враження про неї за частинами. У результаті — кожен в ній бачить щось своє: кліматолог — клімат, геолог — геологічну будову, а обиватель — місце відпочинку. Природа, яка спочатку існує для всіх, оскільки сама є все, перетворюється в «природу» для одного: у людини з’являється приватна власність на землю, пшениці дістається грунт, корові — луг і т. п. Всі інші цього позбавляються і прирікаються на вимирання. В результаті виникає світ, який, як автомобіль, складається з частин, на заміні яких грунтується прогрес. Цей світ підкоряється гуманітарній думці, але тільки в уяві самої людини, тим правилам, які для нього встановлює людина, виходячи зі свого часткового знання, в якому частка незнання завжди більша, а тому людина просто керується своїми інтересами: що хочу, те й роблю. У одному місці з пустелі творю квітучий сад, а в іншому — з квітучого саду — пустелю.
Така думка за своєю суттю не є функціональною, вона — селективна, а результат селекції знаходиться в прямій залежності від нашого незнання, інтересів. Тримаючи якусь частину в руках, ми починаємо думати над тим, куди її можна пристосувати, тобто зі сфери пізнання прямує в сферу технології, конструювання. Не знайшовши свого застосування, частина стає непотрібною і потрапляє у відвали. Людство поглинають покидьки, оскільки частини, будучи виведеними з природного кругообігу, отримують самостійне «життя» і можуть ставати майже безсмертними, як, наприклад, багато радіонуклідів. Все це «бовтається», де завгодно, викликаючи хаос.
Це мислення стає причиною руйнування природи і прирікає людину на загибель. Власне, воно і дало підстави древнім мислителям Єгипту висікти на піраміді Хеопса ієрогліфічний напис, що має такий зміст: «Люди загинуть від невміння користуватися силами природи і від незнання істинного світу».
Щоб володіти правом верховного судді, людина, як критерій істини використовує свою власну практику. Знайшовши застосування до чого- небудь, вона оголошує свою знахідку істиною, а решту — брехнею, недосконалістю, що підлягає вибраковці. Здійснюється селективний вплив на все. Він і породжує уявлення про селективну еволюцію, яка працює за правилами гуманітарної думки. Іншого вона просто не могла породити.
Враховуючи те, що з цілого можна отримати нескінченне число частин, гуманітарна думка створює про нього нескінченну безліч суперечливих думок. Для ілюстрації до сказаного нагадаю відому притчу про сліпих мудреців, які підійшли до слона з різних боків і почали його обмацувати. Той, кому дістався хвіст, уявив, що він має справу зі змією. Інший, обмацавши ногу, став стверджувати, що це — колона; а той, що вперся в бік слона, наполягав на тому, що це — стіна. Критерієм істини у двох була людська практика, але всі троє, маючи справу лише з частинами слона, висловили хибні думки.
Михайло Горбачов, маючи філософську освіту, нав’язав громадській думці ідею плюралізму, яка стверджує, що в основі світу лежить безліч самостійних духовних сутностей, яка не могла не стимулювати розпад. Адже істина єдина, і тільки помилок існує нескінченна безліч. Скільки б ми не множили брехню, вона не може призвести до утворення єдиного. Виникають химери, абсурд, але не ціле. Правда, їх творці вважають, що скріпити множинну брехню можна шляхом зомбування, але скільки не повторюй «халва», в роті від цього солодко не стане.
Виникле багатоголосся в оцінках і думках робить їх оригінальними, а брехня — неповторними. З повторюваністю навіть спеціально борються, оголошуючи її плагіатом. У справу включається держава, яка встановлює не тільки авторське право, а й істину: «У перебудови немає альтернативи!»; «У ринкової економіки немає альтернативи!»; «У глобалізації економіки немає альтернативи!» Держава сама стає богом, оскільки володіє істиною в останній інстанції. За таких умов незалежна журналістика неможлива, про що свого часу писав Ульянов-Ленін. Правда, гра в демократію штовхає владу до того, щоб делегувати своє право «замовляти музику тим, хто платить». Ідеологія розтікається в багатопартійності, щоб якось об’єктивізувати ситуацію, порятунок шукають у науки, найбільше приділяючи уваги соціології, не враховуючи, правда, того, що і та використовує гуманітарну думку. Тому і стало можливим, що партійна думка стає науковою, а наукова — партійною. Все це часом призводить до вельми цiкавих речей, які згодом перетворюються в справжню трагедію. Наприклад, Дарвін для обгрунтування теорії природного відбору використав економічне вчення Мальтуса, а Маркс обгрунтовував «об’єктивний» характер історичного матеріалу з посиланнями на еволюційне вчення Дарвіна. Хибне коло, в основу якого була покладена гуманітарна думка, замкнулося.
Підсумовуючи, можна сказати, що гуманітарна думка — не від Бога, а від тих, хто будує державу. Тому, як тільки народ починає творити свою державність, на передній план висувається проблема гуманізації освіти і культури взагалі. Не уникла цього й Україна. Однак те, що виявляється необхідним для держави, не забезпечує об’єктивність процесу пізнання, перехід до ноосфери і, не в образу палким шанувальникам «національної ідеї», виживання народу. Адже держави дуже швидко гинуть, захоплюючи за собою своїх творців. І хто знає: чи не стала загибель Київської Русі необхідною умовою появи українців, а їх подальше тривале існування можливим завдяки відсутності власної держави? Адже тільки спроби її створення спричиняли у сусідів гостре бажання покінчити із самим народом.
Але людина починає мислити не тільки з моменту появи держави. Вона цим займалася і раніше. Франкфорт писав, що у древніх «сфера природи і сфера людини не розрізнялися... Для них природа і людина не протистоять один одному, а тому їм і не повинні відповідати два різних способи пізнання... природні явища постійно мислилися в термінах людського досвіду, а людський досвід — в термінах космічних явищ».
Подібні думки можна знайти й у Карла Юнга: «Ми розуміємо тільки такий вид мислення, який має форму простого управління, з якого витікає лише те, що ми в нього заклали (як комп’ютери. — В.М. ) Така робота інтелекту. Але крім вказаного існує мислення початковими образами або символами більш древніми, ніж історична людина, які є для неї природженими з давніх часів. Вічно живі, переживаючи усі покоління, вони досі складають основу людської психіки.
Прожити повноцінне і наповнене життя можливо, лише тодi, коли ми знаходимося в гармонії з цими символами; мудрість же є поверненням до них. Це питання не віри або знання, а лише узгодженість нашого мислення з початковими образами несвідомого. Вони є неуявимими матрицями всіх наших думок, на чому б ми не зосереджували наше свідоме мислення».
Однак саму ємну формулу цьому мисленню знайшов Вернадський. Він відмітив, що воно породжене не поглядом збоку, а поглядом зсередини. Перебуваючи всередині біосфери, людина живе разом з нею, співпереживає, і їй відкривається власне життя її і біосфери. Як чоловік і жінка пов’язані однією долею; так людина і біосфера пронизані однією думкою. Вона є продуктом самої природи і проникає в людину в формі смислу і закономірної організації, у вигляді всесвітньої спадковості (див.: «День», 2001, № 77), визначає себе в сукупності інстинктів, що породжують почуття, осмислення яких приводить в рух думку. Така думка завжди предметна. Вона виникає у людини незалежно від її свідомості, а тому об’єктивна. Вона міцно пов’язана з її підсвідомістю, викликає осяяння, відчуття того, що приходить до неї від Бога. Вона не творить ілюзій, фантазій, утопій та іншого марення. Вона вірна, і сперечатися з нею безглуздо. Істина в ній існує з самого початку, а не привноситься в процесі суперечки. Це дало підстави апостолу Iоанну в своєму посланні відмітити ось що: «Але Сам Ісус не ввіряв себе їм... і не мав потреби, щоб хто засвідчив про людину, бо Сам знав, що в людині» (Ін 2:24-25).
Перебуваючи всередині об’єкта пізнання, котрий подібний до сферичного тіла (в природі все перебуває в стані кругообігу), людина неминуче бачить ціле. Вона його споглядає. Не розчленовує, а розмірковує над ним. Пригадаємо криловську мавпочку, до лап якої потрапили окуляри: «... то их понюхает, то их полижет. Очки не действуют никак». Зіткнувшись iз цілісним об’єктом, ми відразу замислюємося: як він живе, як функціонує, як його можна використати; тобто переходимо в систему відносин духовного, а не матеріального. Вступаючи з ним у певні відносини, ми співставляємо його зі своєю власною життєдіяльністю. Так відбувався процес одомашнення, в процесі якого встановлювався безпосередній зв’язок між людиною та іншими формами життя. Але відносини не можна помацати, їх можна лише усвідомлювати, а для цього потрібне справжнє мислення, а не різні спекуляції.
Саме з цією думкою Вернадський пов’язував становлення ноосфери — сфери розуму — як нового геологічного явища. Будучи геологічним, воно мало жити планетарною, а не людською думкою, оскільки планета, перебуваючи в складі Сонячної системи, не виходить з-під влади Всевишнього, загальної організації Всесвіту. Однак, конкретним матеріальним носієм цієї думки він вважав людину, а тому назвав її НАУКОВОЮ ДУМКОЮ ЯК ПЛАНЕТНЕ ЯВИЩЕ. Науковою вона є тому, що набуває ознак сучасної науки: досвід негативної взаємодії людини з природою і справжню теорію. Остання будується не як спекулятивна, в основі якої лежить умовна аксіоматика: приймемо, допустимо і т. д.; а базується на абсолютно очевидних явищах, даних нам у відчуттях, які не вимагають доведень: чергування дня і ночі, зміни пiр року, з яких виводяться уявлення про цикли, кругообіг, простір та час, енергію, баланси, пульсацію, стиснення і розширення біосфери, Землі, Всесвіту та їх еволюції. Саме таким чином, не пориваючи з Землею, людина крок за кроком опановує Всесвіт. Образно кажучи, пересаджує його в свою голову, кодує його в собі і перетворюється в його «яйце», стає абсолютною цінністю. Вона проникає в задум Божий і стає практично безсмертною, не як індивідуум, а як триваючий у часі стан розумної матерії.
Ідею Вернадського не можна вважати чимось принципово новим. Вона — просто добре забуте старе. Її можна зустріти ще у Геракліта Ефесського: «...мислення є найбільша перевага, і мудрість полягає в тому, щоб говорити істину і, прислухаючись до голосу природи, чинити згідно з нею».
Можна вважати, якщо не трапиться нічого непередбачуваного, наприклад, не вибухнуть одночасно всі ядерні запаси, то людство прийде до наукової думки, як планетне явище. Йому просто вже нема куди подітися. Важко лише сказати, яких жертв це потребує. З цього приводу вже існують кількісні оцінки. Але рух у цьому напрямку простежується не тільки тут. Пошук розгадки сучасного катастрофізму поступово переміщається у сферу структури і функції природи, а не обмежується виключно наслідками діяльності людини, яка озброїла себе гуманітарною думкою.
