Майже 20 тисяч дітей виховуються в інтернатах та дитячих будинках України.
Нещодавно співробітники одного зі столичних дитячих будинків знайшли у себе на ганку шестимісячного малюка. В одязі хлопчика непутяща мати сховала записку: «Візьміть, будь ласка, мого сина до себе. Я виросла у вас і знаю, що йому буде тут краще, ніж зі мною».
Проблема неблагополучних сімей як і раніше залишається в Україні однією з найгостріших. Як правило, діти алкоголіків або наркоманів повторюють долю тата і мами. На думку більшості педагогів і психологів, основною причиною цього є недостатня увага держави до позбавлених батьківської опіки дітей.
Директор Київського дитячого будинку «Малятко» Лідія Литвиненко розповіла кореспондентові «Дня»:
— У нашому будинку зараз перебуває близько десяти дітей наших колишніх вихованців. Одним з найяскравіших прикладів, мабуть, є багатодітна сім'я Мироненків. На початку сімдесятих до нас почали надходити діти Ганни Мироненко, 1951 року народження, та Анатолія Мироненка, 1949 року народження. Хронічний алкоголізм не перешкодив Мироненко народити дванадцятьох дітей, вісім з яких виросли у нас.
Їх старша дочка Оксана близько десяти років тому покинула наш будинок і народила двох дітей. Нещодавно рішенням суду її було позбавлено батьківських прав. Її маленький синочок зараз знаходиться в дитячому будинку, а дочку Віку, 1992 року народження, Оксана підкинула нам років сім тому.
Кореспондентові «Дня» вдалося знайти Оксану Мироненко. Разом зі своїм другом вона живе в одному зі «спальних» районів столиці в маленькій занедбаній квартирі. В недоглянутій і змученій жінці, яка відкрила двері, було важко впізнати симпатичну дівчинку з випускної фотографії.
— Як і більшість випускників, — розказує Оксана, — я поступила в професіонально-технічне училище. Сподівалася, що закінчу його, буду працювати, вийду заміж... Але життя розпорядилося інакше. Перший «удар» отримала відразу ж після випуску, виявилося, що мені зовсім ніде жити. Адміністрація ПТУ мотивувала своє рішення не давати мені місце в гуртожитку тим, що мої батьки живі й забезпечені житлом. Близько місяця я намагалася пояснити їм, що вони ніде не працюють і не бажають бачити мене, ще одного «дармоїда», в своїй хаті. Але сльози й прохання не допомогли. В училищі я познайомилася з Оленою, яка запропонувала мені пожити у неї вдома. Вільний від навчання час ми з Оленкою проводили весело. До нас постійно приходили гості. Через якийсь час один із наших спільних знайомих Віктор запропонував мені переїхати до нього. Він мені дуже подобався, і я погодилася.
За декілька місяців я завагітніла, і училище довелося залишити. А ще через якийсь час Вітю посадили до в'язниці. Мені довелося повернутися до Оленки. Через півроку після народження Віки в Олени з'явився жених, і вона запропонувала мені знайти собі житло. У відчаї я поїхала до своїх батьків, але вони, обізвавши мене повією, вигнали з дому черговий раз. Що мені залишалося робити? Я знала тільки одне місце, де мою дочку могли прийняти й обігріти. Дитячий будинок, в якому сама виросла. Тому пізно ввечері я поклала дівчинку на ганок...
Залишивши дочку, Оксана попрямувала на вокзал. Намагалася знайти роботу, але не змогла. Через деякий час її підібрав якийсь Сергій, у якого вона живе і досі. Сьогодні Оксана так само, як і її батьки, випиває і вже не намагається знайти роботу.
— Дуже шкодую про те, що народила дітей. Я абсолютно нічого не можу їм дати, — сказала вона на прощання.
Виходячи із стін інтернату з грошовою допомогою у розмірі 17 гривень і, щонайбільше, з комплектом найнеобхіднішого одягу, п'ятнадцятирічні юнаки й дівчата залишаються без даху над головою і коштів для існуванню. Потрапивши в надто несприятливе середовище, вони починають вести такий самий спосіб життя, як і їхні батьки.
Тим часом шляхи розв'язання цієї проблеми є. Директор Будинку дитини «Малятко» Лідія Литвиненко вважає:
— Передусім необхідно прийняти на рівні уряду рішення про те, що співробітники інтернатних установ повинні займатися своїми випускниками хоча б перші чотири роки після їх виходу в самостійне життя: допомагати їм вирішувати житлові питання, надавати психологічну підтримку. Якби в Україні була створена система невеликих дитячих будинків, у яких виховувалися з моменту надходження в установи і до закінчення школи 20—25 дітей, здійснити подібний контроль було б набагато легше.
У розвинутих країнах підліткам, що залишають інтернатні заклади, надається житло. Вони можуть пройти курс безплатної профпідготовки, після закінчення якого їх працевлаштовують. Якщо мати прибулої до інтернату дитини жива, співробітники соціальних служб надають їй психологічну та соціальну допомогу. Можливо, трапиться диво, і заради щастя дитини жінка почне жити повноцінним життям.
КОМЕНТАР
Заступник начальника відділу з нагляду за дотриманням виконання законів України про права неповнолітніх Генеральної прокуратури Владислав Малишев сказав кореспондентові «Дня»:
— За останні десять років у Прокуратуру України надійшло багато скарг про порушення житлових прав неповнолітніх. Найскладніше доводиться випускникам інтернату. Згідно з законодавством, якщо дитина не є сиротою, вона повинна проживати разом зі своїми батьками, але хронічні алкоголіки або наркомани часто не бажають приймати свого сина або дочку. В результаті дитина залишається на вулиці. Проте проблеми з житлом виникають і в тих дітей, чиї батьки померли. Сьогодні в Житловому кодексі України є тільки дві статті, які стосуються прав неповнолітніх. Згідно з однією з них, у разі смерті батьків і влаштування дітей в інтернатну установу, його квартира або будинок повинні зберігатися за ним до повернення. Якщо ж місцеві житлові органи приймають рішення вселити в квартиру інших мешканців, то у разі повернення неповнолітнього повинні негайно внести його до списків на першочергове отримання квартири. Але оскільки сьогодні в Україні безкоштовні квартири практично не будують, то чекати отримання житлоплощі дитина може роками.
Цікаво, що дуже часто діти залишаються без житла з вини власних батьків. Наприклад, тато або мама звертаються до органів опіки з проханням дати згоду на продаж (відчуження) тієї частини власності, яка належить їхнім дітям, з метою придбати інше житло. Органи опіки й попечительства погоджуються і видають батькам на руки рішення, яке, згідно з законодавством, повинне бути пред'явлене нотаріусу у разі продажу квартири. Але оскільки в рішенні обумовлені права дітей на житлоплощу, батьки усіляко намагаються цей документ не показувати нотаріусу й оформляють нову квартиру тільки на себе. Іноді вони просто продають старе житло, але і в тому, і в іншому випадку дитина залишається «на вулиці». На мій погляд, якби органи опіки й попечительства, які покликані захищати права неповнолітніх, краще виконували свої функції, подібних ситуацій не виникало б. Недбало ставляться до своєї роботи іноді й житлові органи, нотаріуси.
У випадку, якщо у випускника інтернату виникли подібні проблеми, я раджу йому звернутися до місцевих органів прокуратури або суду.
