Юрій Москаленко за освітою — фізик високоточних робіт. Однак він довгий час вивчає творчість Олександра Вертинського, збирає матеріали про нього, його афіші, платівки, фотографії, ноти. Як виникло це захоплення?
— Я співпрацював із фірмою «Мелодія», займався реставрацією платівок. Із моєю допомогою видавалися твори Морфессі, Вертинського, Лещенка. Якось хороший колекціонер із Петербурга, нині покійний, Калмиков (який до останніх років спілкувався з Вертинським), запитав мене: «Скільки пісень у репертуарі Вертинського?» І я зацікавився. Хоча відповісти і сьогодні не може ніхто — для цього потрібно знайти всі оригінали, вишикувати їх за матричними номерами. Тільки тоді стане ясно, що якогось диска не вистачає. Перші платівки, які я міг собі дозволити, були, так би мовити, браковані — тріснуті. Десь у 1955 році з’явилась примітивна магнітофонна приставка «Волна», яка ставилась на патефон. Таким чином, я почав збирати диски приблизно з 1967 року. Із Заходу вже практично нічого не надходило — треба було перезнайомитися з колекціонерами всієї країни, щоб зібрати дискографію Олександра Вертинського.
— Що складає вашу колекцію?
— У мене є всі пісні Вертинського, включаючи пробні диски (4 із 15 дисків, записаних у 1944 році в Союзі, які з деяких причин у тираж не пішли). Саме ці диски серед колекціонерів користуються величезним попитом, оскільки кількість їх досить маленька. Але ще складніше дістати західні пробні диски. Наприклад, запис «Златокудрая весна», якщо десь на території колишнього СРСР зустрічається, то це запис із мого диска. Так само є унікальні диски, зроблені на покритому лаком склі, де запис йде від центра до периферії, тому що, в принципі, подібні диски — аматорські роботи, автор яких спочатку не міг розрахувати, скільки місця займе пісня. А самі записи робилися безпосередньо на концерті підпільним чином. Треба відмітити, що репертуар Вертинського, який є на дисках, плівках, не відрізняється від концертного, а концертний, зокрема в СРСР, варіювався мало. Це видно з афіш. Зараз я збираю записи пісень артиста у виконанні його друзів. Звичайно, вони не завжди наслідували його манеру, але музику і тексти залишали оригінальними.
— Коли Олександр Вертинський не був відомий широкій аудиторії, не записувався на дисках, чи були люди, які приділяли увагу дослідженню його творчості?
— Безумовно, були. До революції випускали ноти до його пісень. Треба сказати, що деякі речі збереглися тільки в такому, нотному варіанті. Після революції шанувальникам артиста довелося «забути» про свою любов. Тоді просто «не модно» було говорити про Вертинського взагалі. Обговорення і аналіз його творчості не виходили з певного вузького кола.
— А коли про нього заговорили привселюдно?
— Після журнальних публікацій про нього 1962 року. Тоді стали відгукуватися люди, які знали самого Вертинського, знали його творчість.
— В радянські часи література про Вертинського була такою ж рідкістю, як і власне його літературні твори. Яка ситуація сьогодні?
— Вертинського видають, але недостатньо. Я вважаю, що сім’я повинна цим займатися: у них накопичено матеріал. Але з колекціонерами вони не контактують. Що стосується його літературної спадщини, то за життя Вертинського взагалі не публікували. Сам Олександр Миколайович про своє становище в СРСР говорив: «Я тут, але мене немає». Концерти його могли бути без афіші. Організатори робили таким чином: афішу наклеювали там, де міг з’явитися артист, але тільки він проходив це місце, її тут же зривали.
Сьогодні випускають платівки на лазерних дисках, але, на мій погляд, вони абсолютно безликі: невідомо, де здійснено запис — у Німеччині чи в СРСР.
До революції він знявся десь у 12 німих фільмах, потім знімався в Німеччині. До нас ці фільми, на жаль, не дійшли.
— Наскільки правдиві роботи про його життя?
— Скажімо так, правдиві ті, які грунтуються на документах. Ті ж автори, які спиралися на автобіографію, повторювали не завжди правдиву інформацію, подану Вертинським. Наприклад, його атестат: Олександр Миколайович пише, що навчався добре, а ось архівні документи показують зовсім протилежне.
— Вертинський провчився в гімназії рік, але, незважаючи на це, писав вірші грамотно і музику. Хто ж його вчив?
— Вертинський — це людина, яка зробила себе сама. Йому довелося вивчити мови, оскільки 25 років він перебував в еміграції. А у Франції він навіть співав свої пісні французькою.
— Батьки Олександра Миколайовича померли, коли він був ще дитиною. Виховувався він окремо від своєї сестри. Чи склалися у них стосунки надалі?
— До його поїздки в Москву (1913 р.) вони не зустрічалися. І ось там він побачив афішу з ім’ям Надії Вертинської, після чого написав лист із повною упевненістю, що це його сестра. Вони зустрілися і контактували до революції. Надалі поширилася інформація, що Надія Вертинська покінчила життя самогубством… Але колекціонер Калмиков, який був присутній на відспівуванні та похоронах Вертинського, писав мені, що, в принципі, людей було мало, оскільки публічно не повідомляли про смерть артиста. І ось там, при розмові зі знайомим із приводу фотографій Вертинського, до їхньої бесіди приєдналася жінка, яка сказала, що у неї багато фотографій. Далі, говорячи про дату народження Олександра Миколайовича, з’ясувалося, що вона на шість років за нього старша. Тобто аргументи вказували на те, що це його сестра Надія. І, більш того, за твердженням колекціонера, ця жінка була дуже схожа на Олександра Миколайовича. Але вийшло так, що в суєті її згубили з очей. І пізніше, приїхавши в ті місця, де повинна була жити сестра Вертинського, Калмиков дізнався, що її вже немає.
— Чи є «білі плями» в біографії артиста?
— Так, практично нічого невідомо про його поїздку до Америки, про перебування в Китаї. Є тільки та інформація, яку він подає в книзі «Чверть століття без батьківщини». Я думаю, що там Вертинському було вже не так цікаво. Це в Європі він зустрічався з такими відомими людьми, як Рахманінов, Дітріх, Морфессі, Шаляпін; жив у прийнятному для себе оточенні емігрантів, які знали його ще за дореволюційним репертуаром.
— На ранніх етапах сценічного життя, а іноді й будучи вже відомим артистом, Вертинський на сцену виходив у гримі та костюмі П’єро. В літературі, присвяченій Олександру Миколайовичу, поширена думка, що цей костюм — лише засіб для того, аби приховати свою соромливість. Як вважаєте ви?
— Можливо, це і так. Дійсно, Вертинський був соромливим, а маска могла приховати обличчя. Але є і факти наслідування цього образу: знайомі з Вертинським Сокольський у костюмі П’єро виступав у Ризі, Малажатов — у Китаї… Сам же Олександр Миколайович за кордоном уже досить рідко одягав костюм П’єро, а в Китаї — надто рідко. Тепер він уже виходив на сцену в звичайному одягу. Треба сказати, що в кінці свого перебування в Китаї Вертинський жив бідно, і йому взагалі довелося продати костюм П’єро.
— Чи був він денді?
— Я думаю, так. Він любив виглядати «як належить». І, до того ж, любив жінок. Найцікавіше, він не хотів зустрічатися зі своїми старими шанувальницями, оскільки боявся руйнувати колись створений образ молодих свіжих дам старіючою реальністю. Тривалі стосунки у нього не складалися. В останні роки життя інтерес до жінок у нього став менший. Проте різниця у віці з його останньою дружиною складала 34 роки.
— Чи довелося Вертинському змінити репертуар після повернення в Союз?
— Виконував він і старі пісні. Але, звичайно, довелося співати і «про урожаї». І ось в цих випадках він вдавався до саркастичних інтонацій при виконанні. Але творчість Вертинського як таку важко порівняти з радянським часом — часом, коли заборонили «циганщину», а співакам минулих років репертуар складали далекі від мистецтва комісії, коли люди, які виконували романси, в один день опинялися без репертуару. Але, треба сказати, що Вертинський, повернувшись у СРСР, розумів, що одними піснями він не завоює публіку. І ось тоді він звернувся до кінематографа (знявся в таких фільмах, як «Ганна на шиї», «Змова приречених», «Великий воїн Албанії Скандербег», «Адмірал Ушаков», «Полум’я гніву», «Кривавий світанок»).
— Існує думка, що Олександр Вертинський певною мірою наслідував Ізу Кремер, яка на початку ХХ століття виконувала «інтимні пісеньки», співзвучні з «сумними пісеньками» Олександра Миколайовича.
— Вони майже ровесники. І співзвучною у них була тільки тема. Їх пов’язують разом тому, що вони виступали у Будинку актора, де Ю.С. Морфессі тримав ресторан. Саме там вони і працювали, іноді навіть давали спільну програму. Але вона співала пісні з вираженим французьким ухилом.
— Чи були йому властиві творчі ревнощі?
— Я думаю, так. Він надто уважно прислухався до інтонацій своїх друзів-колег, але прямого якогось негативного, ревного висловлювання, звичайно, не допускав. Він, напевно, сам себе вважав трохи ображеним — під час еміграції, в 1939 році, в СРСР вийшла книга, в якій Утьосов не особливо втішно відгукувався про Олександра Миколайовича. У 1951 році Вертинський отримав Сталінську премію, але не удостоївся навіть звання заслуженого артиста. Більш того, до Вертинського в Союзі ставилися навіть із якоюсь неповагою — його в зимовий час відправляли виступати на Курили, а влітку в Ташкент, і це вже в похилому віці(!).
— Зараз проходять вечори за мотивами творчості Олександра Миколайовича, за його романсами ставлять вистави. Як ви ставитеся до подібних інтерпретацій творчості Вертинського?
— Я бачив виставу Людмили Лимар «Прощальна вечеря» і можу сказати, що мені сподобалося те, що вона не намагається наслідувати, а співає, як відчуває. Скажімо так, дана вистава мені сподобалась більше, ніж та, яку зробила Анастасія Вертинська. Вона побудувала виставу таким чином: Анастасія, під звучання запису батька, намагалася зіграти його самого. І показала Олександра Вертинського якимось солодкуватим, манірним… Мені не здається, що він був таким… Вертинський був просто відкритим і відвертим. Звичайно, всі, хто не був на його концертах, багато втратили (і я в тому числі). Очевидці розповідали, що Вертинський володів чудовою грою жестів, мімікою. Якщо він підіймав уявний келих, то ніхто не дивувався повільним рухам — адже він наповнений по вінця — треба не розлити вино.
— А сам Вертинський як ставився до виконання своїх пісень іншими людьми?
— Мені складно відповісти на це запитання. Люди, які з ним зустрічалися, говорили, що слухав він дуже уважно, і іронії на обличчі не було. Були і дуже вдалі «переспівування»: наприклад, Сокольський «Чужие города» Вертинського виконав із подачі самого автора, але з оркестром, на відміну від виконання Олександра Миколайовича тільки під фортепіано. І, що цікаво, деякий час існувала думка, що і Вертинський виконував цю пісню з оркестром. На доказ цієї помилкової тези ставили запис Сокольського, стверджуючи, що це Вертинський, а в противагу — той самий запис Сокольського, тільки кращої якості. Так само я неодноразово чув, що Вертинський, коли бував у колекціонерів, намагався викупити деякі платівки людей, яких він знав, — і в тому числі там були його речі, які виконував хтось інший.
— Чи знаходять свого слухача пісні артиста сьогодні?
— Вертинський говорив, що пісні про кохання — це пісні на віки. І деякі речі є актуальними і нині, завдяки своїм збірним образам. Як, наприклад, пісня «То, что я должен сказать», переспівана зараз Гребенщиковим. Адже її можна вважати і присвяченням юнкерам, і українським бійцям, загиблим під Крутами. А в кліпі «Б.Г.» вона присвячується героям Афганської війни. Я думаю, саме завдяки своїй безпосередності і тонкому вмінню відчувати життя, Вертинський матиме слухача завжди.
