Ні в самому режимі іракського диктатора, ні в нездатності Заходу зрозуміти його суть немає нічого унікального — все це ми бачили вже не раз. Гітлер застрелився, щоб уникнути полону, Сталіну влаштували пишні похорони, Пол Пот помер, перебуваючи під домашнім арештом. А зовсім недавно жорстокий лідер Туркменістану Сапармурад Ніязов помер природною смертю. Рано вранці 30 грудня, коли на шиї Саддама Хусейна затяглася петля, він поповнив, на подив, короткий список диктаторів сучасної епохи, страчених співвітчизниками: раніше в ньому були хіба що Беніто Муссоліні й Ніколає Чаушеску, а тепер до них приєдналася людина, що називала себе довічним президентом Іраку. Із цієї трійці лише Хусейн постав перед деякою подобою суду.
В іншому немає ніяких підстав вважати долю Хусейна в чомусь незвичайною або винятковою: він був типовим спадкоємцем тоталітарної традиції XX століття. Сам він, безсумнівно, зараховував себе до пантеону сучасних диктаторів. Розказують, що в Багдаді він розповідав агентам КДБ про те, яке захоплення викликає в нього Йосип Сталін. Окрім того, він прислухався до їхніх рекомендацій: історики, що вивчили іракські документи, захоплені в ході війни в Перській затоці, говорили мені, що ці матеріали переконливо свідчать про те, що хусейнівська таємна поліція була організована за радянським зразком.
Але головне в іншому — Саддам Хусейн, подібно Гітлеру й Сталіну, постійно тероризував власний народ. Іракський письменник Канан Макійя, чия книжка «Республіка страху» залишається самою авторитетною роботою про хусейнівський режим, підрахував: 1980 року 20% працездатного населення країни служили в армії, партійних озброєних формуваннях, поліції та органах безпеки. Іншими словами, у системі державного насильства був задіяний кожний п’ятий громадянин Іраку. У результаті була створена держава, де рідні жертв політичних репресій отримували поштою їхні відрубані частини тіла, де десятки тисяч курдів винищувалися хімічною зброєю, де, як виявляється з матеріалів зжужмленого процесу над Хусейном, диктатор міг без розкаяння й жалю підписати документ, яким засуджував на смерть 148 випадково вибраних людей — серед них був і одинадцятирічний хлопчик. Адвокати Хусейна в зв’язку з цим стверджували, що він вважав це прерогативою глави держави.
Проте, якщо біографія Хусейна й служить для нас якимсь уроком, то насамперед вона свідчить про те, що більше ніж за 90 років існування сучасного тоталітаризму ні Європа, ні США так і не зрозуміли суті подібних режимів і навіть не навчилися вчасно розпізнавати загрозу, що йшла від них. Коли Гітлер прийшов до влади, інші країни відреагували на це політикою «заспокоєння». Американці та європейці захоплювалися успіхами сталінських п’ятирічок. А коли на сцені з’явився Хусейн, ми спочатку просто ігнорували його, а пізніше почали підтримувати як противагу хомейністському Ірану. Розв’язана ним руйнівна й абсолютно невиправдана війна з Іраном коштувала життя мільйонам людей в обох державах, але весь цей час США, вважаючи Тегеран небезпечнішим, допомагали Хусейну зброєю й розвідуванням. Німеччина, Франція, Росія та інші країни сприймали його як корисного торгового партнера, а пізніше як інструмент неправедної наживи.
Тільки після нападу Гітлера на Польщу нацизм почали сприймати як загрозу європейського масштабу, тільки після сталінської окупації Центральної Європи за кордоном прислухалися до розповідей про терор, який він розв’язав у СРСР. Історія XX століття раз за разом демонструвала, що амбіції тоталітарних диктаторів-революціонерів рідко обмежуються власною країною. Проте лише після вторгнення в Кувейт режим Хусейна, що давно вже тероризував власний народ, почали сприймати як щось більш загрозливе, ніж «порушника спокою» місцевого масштабу.
Ми з запізненням усвідомили, що маємо справу з тоталітарною диктатурою, але це відкриття було зроблене надто пізно, щоб серйозно вплинути на розвиток подій в Іраку або за його межами. В арабському світі більшість людей вважають запізнілу критику з боку Вашингтона черговим політичним ходом, зумовленим егоїстичними інтересами американців — не могла ж у них насправді бути така коротка пам’ять!
Навіть тепер, після страти Хусейна, ми говоримо про нього насамперед стосовно власних інтересів, а не про те, що він зробив з іракським народом. Ми обговорюємо, як його смерть може вплинути на хід громадянської війни в Іраку, а значить і на безпеку наших солдат. Плутанина, що оточувала процес над диктатором і його страту, стає зайвим мотивом для нападок на Білий дім. Варто вам написати, що Хусейн дійсно був лиходієм, і вас вважатимуть апологетом Джорджа У. Буша. А якщо ви напишете, що його режим мало чим відрізнявся від сталінського, вас затаврують як правого ідеолога.
Можливо, коли-небудь, коли громадянська війна в Іраку закінчиться, й жителі цієї країни знайдуть хоч би відносну особисту безпеку, — а це для людини важливіше навіть ніж політична свобода, — іракці зможуть об’єктивно оцінити фізичний і психологічний збиток, який його режим наніс країні, і те, як наслідки цього збитку сприяли розпалюванню нинішнього заколоту. Цьому сприятимуть матеріали, зібрані іракським трибуналом щодо прав людини, особливо якщо процес над Хусейном не стане останнім.
І, можливо, коли-небудь американці та європейці також перестануть сприймати диктатора як пішака в їхніх власних іграх, а його справи — як зручний аргумент у своїх політичних дебатах. Щоправда, я в цьому сумніваюся.
