Якщо неупереджено проаналізувати все викладене вище, то стане цілком зрозумілим застосування сили з боку НАТО. Необхідно нагадати тим, хто істерично проклинає дії НАТО, що геноцид у міжнародній практиці ніколи не розглядався тільки як внутрішня справа країни. Недаремно ж існує Міжнародний трибунал, який, між іншим, досі розшукує сербів, що керували етнічними чистками на території Боснії. Тому повинна мати місце підтримка зусиль НАТО (хоча б моральна) із боку України, якщо ми вважаємо себе цивілізованою європейською державою. Також необхідно терміново надати (посильну для нас) гуманітарну допомогу косовським албанцям, яких серби вигнали з їхнiх домівок. Це, звичайно, не сподобалося б Росії, але знайшло б повне розуміння та схвалення в цілому світі.
Паралельно необхідно продовжувати дипломатичні спроби міністра Тарасюка зупинити військові дії, примусивши Мілошевича не просто сісти за стіл переговорів, а без будь-яких додаткових умов підписати вже вироблені раніше домовленості.
Аналіз розвитку політичних подій в Європі переконливо свідчить про прагнення вступу до НАТО всіх постсоціалістичних країн. Якщо ми вважаємо себе частиною Європи, то до цього треба прагнути й нам. Росія, на жаль, ніколи не полишить спроб силою затягнути нас у нову імперію, щоб примусити воювати за її інтереси в Азії або Європі. Вступивши добровільно в НАТО, ми отримуємо надійні гарантії безпеки з боку наймогутнішого військового блоку.
