Президентство Джорджа В. Буша добігає кінця, і що ж станеться з неоконсервантизмом? Нечасто в історії американської політики можна було зустріти невелику групу інтелігенції, що мала такий вплив на міжнародну політику, як неоконсерватори, очолювані Бушем і його віце-президентом Діком Чейні, при тому що жоден з них не відзначається сильним інтелектом. Більшість президентів сподіваються виробити свій особливий стиль правління. Атаки терористів 11 вересня 2001 року дозволили неоконсервативній інтелігенції передати свій «фірмовий знак» — революційний ідеалізм президентській команді Буша/Чейні.
Друкуючи статті в таких часописах, як Weekly Standard, і використовуючи сили таких аналітичних центрів, як Американський інститут підприємництва, неоконсерватори запропонували інтелектуальну програму підтримки вторгнення до Іраку. Логіка американської місії полягала в тому, щоб поширити свободу і вкоренити її в глобальному масштабі; в історії США все свідчило про це, починаючи з «батьків-фундаторів», які претендували на таке нітрохи не менше. Заперечення європейських і азіатських союзників були відкинуті внаслідок застарілості, відсутності далекоглядності, а також як боязка реакція на зародження нового століття глобальної демократії, що примусово нав’язується невразливими військовими силами США.
Народ не відчуватиме гостро відсутність неоконсерваторів. Вони зробили свою останню ставку на президентську передвиборну кампанію Джона Маккейна, чиї деякі радники у справах зовнішньої політики були членами співдружності (у більшості — чоловіки). Досі ніхто з них, схоже, не знайшов підтримки в лавах радників Барака Обами.
Такий великий вплив неоконсерватизму, який зосередився в руках Буша, є незвичайним для політичної культури США, відомої своїм скептицизмом щодо інтелектуальних експериментів. Деяка частка міщанства в політиці — це непогано. Представники інтелігенції, звичайно, безпорадні за межами науково-дослідних інститутів і університетів, іноді з великою легкістю приєднуються до потужних політичних лідерів у сподіванні, що ці лідери зможуть втілити в життя їх ідеї.
Але мудрі лідери неодмінно є прагматиками, тому що безладна дійсність вимагає компромісу і угод. Тільки фанатично настроєні прихильники бажають, щоб ідеї доходили до логічної крайності. Поєднання потужних політичних лідерів з їх прагненням до авторитаризму й інтелектуальних ідеалістів часто призводить до поганої політики.
Саме це і сталося, коли Буш і Чейні взяли на озброєння ідеї, що пропагуються неоконсерваторами. Обидва вони раніше були прагматиками. Буш спочатку виставив свою кандидатуру на виборах як обережний консерватор, готовий бути поміркованим в політичному курсі своєї країни і проводити вельми неагресивний політичний курс у світі. Чейні був відоміший як нещадний бюрократ, ніж як людина сміливих ідей. Але їм заволоділа ідея розширення виконавчої влади президента. Вибухонебезпечна суміш з необмежених амбіцій і неправильно скерованого ідеалізму стала панувати незабаром після терористичних атак у вересні 2001 року.
Навіть якщо трапилося б диво і Ірак перетворився б на стабільну, гармонійну, ліберальну демократичну державу, то вже заплачена ціна, віддана пролитою кров’ю (в основному іракців) і коштами (в основному американськими), є дуже високою, щоб бути виправданням для революційного військового втручання, яке пропагувалося неоконсерваторами. Ще однією поразкою для зарозумілості і пихи неоконсерваторів може бути ідея поширення демократії як такої. Саме слово «демократія», яке вимовляється представником американського уряду, отримало відтінок неоімперіалістичних амбіцій американської адміністрації.
Зрозуміло, подібне відбувалося і раніше. Ідеалізм японських інтелектуалів 30-х і початку 40-х років минулого століття частково лежав в основі катастрофічної війни, яку вела Японія з метою «звільнити» Азію від західного імперіалізму. Ідеал паназіатської солідарності в загальній боротьбі за незалежність був не такий і поганий; навпаки, він був гідний похвали. Але думка про його нав’язування японською імператорською армією, що нестримно рветься вперед і захоплює території Китаю і Південно-Східної Азії, виявилася згубною.
Соціалізм також був сміливим і необхідним корегуванням тієї соціальної нерівності, яка була породжена капіталізмом доби вільної конкуренції. Розбавлений компромісами, без яких ліберальні демократичні держави не можуть процвітати, соціалізм приніс багато хорошого до Західної Європи. Але спроби нав’язати соціалістичні чи комуністичні ідеали силою закінчилися тиранією і масовими вбивствами. Ось чому багато мешканців Центральної і Східної Європи зараз дивляться з підозрою навіть на соціальну демократію. Навіть, незважаючи на те, що Барака Обаму обожнюють у Західній Європі, багато поляків, чехів і угорців вважають його соціалістом.
Неоконсерватори, незважаючи на їхню назву, зовсім і не були консерваторами. Вони були основними опонентами прагматичного підходу до сильних особистостей за межами США, який підтримується людьми, що називали себе «реалістами». Незважаючи на те, що архіреаліст Генрі Кіссинджер схвалив війну в Іраку, його бренд realpolitik (реалістична політика) був головною метою неоконсервативних інтелектуалів. Вони вважали, що агресивне просування демократії за кордоном було не тільки високоморальною акцією в дусі американської традиції, але також і слугувало національним інтересам Америки.
У цьому твердженні є частка правди. Ліберали також можуть погодитися з тим, що ісламський тероризм, наприклад, прямо пов’язаний з відсутністю демократії на Близькому Сході. Реалізм як урівноваження влади шляхом умиротворення диктаторів має свої обмеження. Демократію потрібно підтримувати, де це, можливо, є найсильнішою демократією на землі.
Але революційні війни не є найефективнішим способом для цього. Потрібно знайти менш войовничий і ліберальніший спосіб просування демократії, роблячи натиск на розвиток міжнародної співпраці, а не на застосування грубої військової сили. Навряд чи Обама повторить помилки неоконсерваторів. Але для того, щоб досягнути своєї мети, йому доведеться відновити деякі їхні ідеали з руїн їхньої згубної політики.
Ян БУРУМА — професор у сфері прав людини при Bard Collegeе. Його остання книжка називається «Вбивство в Амстердамі: смерть Тео Ван Гога і межі толерантності».
