Досі серед багатьох українців та західних експертів викликає здивування ухвалення нинішньою українською владою так званого позаблокового статусу Україною. Зі свого боку представники влади наголошують на тому, що це рішення принесло нашій державі великі дивіденди: політичні, економічні й безпекові. Однак не зрозумілим залишається тоді заклики найвищого керівництва щодо приєднання України до неіснуючої європейської системи колективної безпеки. Які виклики несе Україні позаблоковий статус і намагання нинішньої влади наслідувати російську модель влади? Про це «Дню» — в ексклюзивному інтерв’ю керівника програм Росії та Євразії в Королівському інституті міжнародних відносин «Четем Хауз» (Велика Британія) Джеймс ШЕРРА.
— Пане Шерр, днями (інтерв’ю записувалось 12 листопада. — Авт.) ви почули аргумент заступника міністра закордонних справ Горіна, що позаблоковий статус дав для України багато переваг — у тому числі й у сфері безпеки. Що ви можете про це сказати?
У мене два питання стосовно позаблокового статусу: що він означає й яка його мета? Вочевидь, це не означає нейтралітет, адже статус нейтральної держави забезпечується за допомогою договору. Далеко незрозуміло, що означає неприєднання. Бо країни з таким статусом (як от Швеція та Югославія протягом холодної війни) несуть великий тягар у оборонній сфері. Адже не лише погіршується стан українських збройних сил. Немає воєнної доктрини стосовно того, як країні оборонятися за таких умов.
Мета закону просто в тому, щоб заспокоїти українське населення — більшість якого сьогодні вважає сумнівним членство в НАТО — а також заспокоїти Росію. Але звичайно, щоб здійснити перше, краще було б проводити цілеспрямовану політику невизначеності, аніж запроваджувати закони, які б закривали інші перспективи. Можливо, цей закон і справді заспокоїть Росію, але його пропаганда викликає питання: як можна стримувати Росію? До 2002 року Україна мудро відмовлялася від курсу на членство в НАТО, але й не виключала цієї перспективи. Водночас НАТО допомагало Україні модернізувати й реформувати її збройні сили. Ці засоби стримували Росію, не викликаючи в неї занепокоєння. Хартія між Україною та НАТО про Особливе партнерство допомогла Росії побачити вигоди в підписанні Чорноморських угод та визнанні за Україною необмеженого суверенітету над Кримом.
Завдяки Закону про позаблоковий статус, безпека України не залежить ні від її власної могутності, ні від міжнародних гарантій, а лише від доброти її сусідів. Звісно, наступний уряд може анулювати цей закон, але на цьому шляху він зіткнеться з серйозними ускладненнями внутрішнього й міжнародного характеру. Набагато ліпше було б взагалі не приймати цей закон.
— Ви знаєте, що українська влада погодилася на прохання Росії модернізувати флот. Які наслідки це матиме для безпеки України?
— Це теж викликає деякі питання. Про що точно було домовлено? Чи було це оформлено в письмовій формі? Якщо так, то хто саме погодився на це й хто бачив цей документ?
— Фактом залишається те, що російський Чорноморський флот розташований на українській території на основі міжурядових домовленостей, які частково не були опубліковані й не зазнали значних змін порівняно з угодою 1997 року. Він розташований не на основі того, що НАТО називає статус угод про військові сили. Складають і досліджують цю угоду люди, який мають повноваження переглядати й затверджувати її. Вона повинна якнайточніше розписати права та обов’язки сторін. Це не теоретичне питання. Багато питань залишилося не вирішеними після домовленостей 1997 року. З роками вони стали доволі серйозними. Вони включають і економічні активи флоту й спосіб їхньої оцінки та оподаткування. Вони також включають можливе використання цих активів — деякі з них відкрито суперечать інтересам України. Вони включають діяльність розвідувальних структур, яка відбувається під прикриттям флоту. Найважливіше — це те, що вони включають оперативне розміщення флоту в умовах конфлікту. Чи не повинні воєнні дії флоту проти фактичних союзників України (як Грузія в 2008 році) обговорюватися в парламенті та суспільстві в Україні перш, ніж хтось підписує такі «угоди»?
— Пане Шерр, чи бачите ви якісь ознаки того, що Україна дедалі більше підпадає під російський вплив?
— Самі росіяни очікували того, що підписані в Харкові угоди є початком процесу, що призведе до значної економічної та безпекової інтеграції України в Російську Федерацію. З деякими з цих пунктів українська влада не погоджується. І це було очікуваним. Янукович — не маріонетка Москви. Але яким засобами він пропонує захищати державні інтереси України? Чи Харківські угоди посилили чи ослабили спроможність України оборонятися? Гадаю, тут є багато причин для занепокоєння, і це питання, звісно, вимагає серозної дискусії.
— Отже чи можна сказати, що українці вже перетнули лінію, яка відмежовує близьке партнерство й втрату суверенітету, попри заяву міністра закордонних справ у Четгем Гаузі, що українське керівництво «добре розуміє, де межа», і не планує її переступати.
— Зараз, така само, як і в минулому, питання у тому наскільки Україна має спроможність діяти незалежно і захищати свій суверенітет. Причиною моїх слів про «закладання у заставу» незалежності є те, що Україна одноголосно віддала деякі свої спроможності — переконливу та ефективну противага, якою є НАТО, і певною мірою незалежність у сфері енергетики — розраховуючи на те, що російська доброзичливість надасть можливості для кращого маневрування в міжнародній політиці й більше часу для нового керівництва консолідувати свою владу в країні. У цьому завжди була певна частка ризику, а також наївне припущення: що Росія послабить тиск на Україну, а не посилить його. Сьогодні ми просто можемо бачити, що Росія збільшує тиск. Тож не піддаючи сумніву цілі, які окреслив міністр закордонних справ, ми й досі можемо ставити під сумнів те, що він висловив.
— Пане Шерр, а чи погоджуєтеся ви зі словами Грищенка, що «Україна, Росія та інші пострадянські країни — це ресурс, який раніше Європою не використовувався, і який нині не можна ігнорувати. З цими країнами нелегко мати справу, але й ігнорувати їх буде витратніше, особливо в довгій перспективі»?
— Боже мій, та ніхто їх не ігнорує. І точно — не Росія. Але стосовно цих раніше не використовуваних ресурсів, ніхто не знає що з ними робити. Росія непорушна в твердженні, що вона європейська країна, але інтегруватися в Європу вона не хоче. Вона хоче рівноправності, яка основана на її праві бути інакшою. Україна прагне інтеграції й інвестицій, але зберігає політичну, інституційну та економічну ситуацію такою, що робить неможливим ні перше, ні друге. Інститути, які в теперішній Європі гарантують неупередженість та захист підприємців і іноземних інвесторів, в Україні є лише інструментами для влади для забезпечення їхніх власних політичних та економічних інтересів. Янукович посилює «вертикаль» цієї системи. Він не зацікавлений у тому, щоб змінити систему. І поки у нього не з’явиться до цього інтерес, поки не з’явиться справжнє право власності, поки малий і середній бізнес не почнуть посилювати замість того, щоб залякувати, поки юридична влада не стане по справжньому незалежною та чесною, поки закони країни не стануть адекватними — доти представники влади можуть писати які завгодно документи і програми, це не матиме жодної різниці.
— Чи бачити ви щирість у намірі української влади здійснити «цивілізаційний вибір»: інтегрувати і ЄС та прийняти європейські цінності та стандарти?
— Ні, принаймні не з боку вузького кола людей, які наділені сьогодні владою. Але у самій Партії регіонів у цілому та у бізнесових колах є люди, які говорять доволі щиро. Вони також говорять про неуцтво, двоїстість та побоювання стосовно прийняття європейських норм, бо ті, хто нині домінують в українській економіці втратять свої позиції, якщо ці норми будуть прийняті.
— Чи не нагадує вам політика Януковича російську вертикаль влади?
— І так, і ні. Треба розуміти, що змінилося в Росії за останні десять років. У дев’яностих роках владу в Росії приносили гроші. Якщо ви мали достатньо грошей, ви могли приватизувати ту частину держави, яка вам була потрібна для просування ваших особистих інтересів. Сьогодні ситуація протилежна. Влада купує гроші. Якщо ви маєте досить влади і хочете отримати активи і власність іншої особи — ви їх забираєте. Суди, правоохоронні органи та служба безпеки нададуть вам необхідну підтримку. Боюся, що в теперішньому українському уряді є люди, які б хотіли запровадити таку систему в Україні. Словом, єдиною гарантією економічної безпеки та успіху будуть привілейовані зв’язки з державою на умовах держави. Але Україна не Росія, і модель Путіна тут не спрацює. Навіть якщо так, спроба запровадити цю систему завдасть шкоду деяким людям, а також демократичним свободам. І ця справа не має нічого спільного з європейською інтеграцією.
— Чи має ЄС якісь важелі впливу, щоб м’яко примусити українську владу наслідувати європейську практику на ділі, не лише на словах?
— Сьогодні таких важелів дуже мало. Поки Президент Янукович не потрапить у халепу, він буде робити усе що забажає, незважаючи на те, що вважає Європа. (Звісно, межі цьому будуть. Він застосує сучасні та витончені, а не брутальні, виборчі технології.) Але в халепу він потрапить тому що його теперішня економічна модель може бути успішною протягом дуже нетривалого часу. Поза тим труднощі та суперечності швидко накопичуватимуться. Тоді він прислухається до Європи — якщо на той момент Європа матиме що сказати! До того часу ми в Європі будемо говорити всім партнерам: в українській економіці головними гравцями, а також ті, кого в неї не допускають, — це винятково приватні підприємці. А ми маємо підтримувати відносини з тими, хто глибоко переймається державними інтересами та безпекою України. Ми не можемо дозволити собі чи українцям забути, що європейська інтеграція більше залежить від гармонізації внутрішньої політики, аніж зовнішньої. Якщо українській владі це не подобається, вони повинні чесно облишити ціль інтегруватися в Європу.
— Останнє питання стосується саміту НАТО, який відбудеться в Лісабоні наступного тижня. Чи буде російські питання головними на порядку денному, беручи до уваги тиск Москви на цю організацію з метою брати до уваги російські інтереси?
— Я так не думаю. Підозрюю, що нова Стратегічна концепція НАТО майже не стосуватиметься Росії. Ми можемо очікувати, що вона опише інтереси Альянсу та пріоритети в тематичних і загальних термінах. Росія хотіла б щоб концепція містила заяву, що НАТО виключає будь-яку військову загрозу зі Сходу. На мою думку, дуже сумнівно, що їм це вдасться. Навіть так-звана Угода про НАТО (Вашингтонська угода) від 1949 року не називала жодних країн конкретно, навіть, коли в ній йшлося : «напад на одного члена означатиме напад на усіх нас». Слів Радянський Союз там не має, пропри той факт, що багато хто побоювався, що у той час ми були на межі гарячої війни. Через рік після завершення російських військових тренувань Запад-2009 (які закінчилися симуляцією обміну ядерних ударів), як можуть 28 членів Альянсу погодитися на таке? Росія також прагне, щоб НАТО підтвердило її рівноправність. (що, попри заяву Лаврова, навпаки означає де-факто право вето в областях запропонованих спільних інтересів, таких як протиракетна оборона). Я буду дуже здивований, якщо НАТО відмовиться від мови «співпраці». Зрештою, малоймовірно, що НАТО інституціалізує роль Росії в механізмі ухвалення рішень Альянсу. Країнам, які не є членами НАТО, не можуть надаватися прерогативи союзників. Тож попри деяке покращення атмосфери, а також з появою можливостей для більш конкретної та ефективної співпраці з Росією, нова стратегічна концепція швидше за все не буде революційною в відносинах між НАТО та Росією.
