«Федеральне бюро присяжних у Сіеттлі розслідує, чи є порушенням
карного законодавства те, що компанія «Боїнг» допускала до секретної інформації
про ракети російських і українських фахівців, які працюють з компанією
в проекті з запуску супутника з морської платформи... Присяжні розслідують,
окрім всього іншого, звинувачення, що дехто з росіян та українців, які
отримували технічний інструктаж і мали доступ до зон особливого контролю,
є агентами розвідок своїх країн. У помешканні одного з росіян було знайдено
обладнання для електронного запису, повідомило джерело... Якщо інженери
«Боїнгу» помічали помилки своїх партнерів із російської «Енергії» чи українського
КБ «Південне», американці змовчували, побоюючися навчати їх у галузі космічних
технологій, що б могло допомогти їм у модернізації російських балістичних
ракет... Багато членів Конгресу та промисловців зазначили, що «Сі Лонч»
дозволяє американським чиновникам отримати доступ до більшої кількості
секретів російських і українських космічних технологій, ніж іноземні інженери
можуть дізнатися про американське обладнання.»
«Міністр оборони Німеччини Рудольф Шарпінг готує закупівлю
потужної військової техніки. Внаслідок «недостатньої потужності повітряного
транспорту» Бундесверу доведеться ще 1999 року прийняти ухвалу про заміну
літаків на далекі дистанції... Йдеться, у принципі, про створення західноєвропейського
літака в рамках консорціуму «Аеробус» та про подальшу модернізацію Росією
й Україною АН-70. За інформацією «Берлінер Моргенпост», за проект «Антонов»
клопочуть з багатьох причин як бундесканцлер Герхард Шрьодер, так і Шарпінг.
Пристосування АН-70 до стандартів натовського літака могло б заощадити
мільярди — у порівнянні із створенням абсолютно нового літака.»
«Коли Андрій потребує деякі речі з ринку — а він завжди
потребує деякі речі з ринку — він робить те, що й багато людей навколо
нього: сідає в машину та їде до Польщі. Перетнувши кордон, він купує стільки
масла, молока й сала, скільки може перевезти, й запихає все це подалі від
людських очей — під заднє сидіння та в дорожню сумку. Дорогою назад він
зупиняється на українському кордоні й дає прикордонникові декілька сотень
гривень. Потім він обережно їде додому — аби не привернути уваги міліції,
яка теж не відмовилася б скачати з нього кілька сотень гривень... Для Андрія,
який не тільки відмовився назвати своє прізвище, але й навіть підтвердити,
що «Андрій» є його справжнім ім'ям, контрабанда — єдиний шлях втілити в
життя навички, які він отримав у 80-х роках у Кооперативному технікумі
неподалік Львова.»
Переклад Наталі ВІКУЛІНОЇ, «День»
