Початок на 1-й сторінці.
— Наскільки змінилося ваше уявлення про Україну, про
відносини Києва й Москви після перебування на посаді російського Посла
в Україні?
— Знайомство з вашою країною впродовж останніх 7—8 років,
особливо перебування тут останніми роками як Посла Російської Федерації,
значно збагатили мої уявлення про Україну, її народ і культуру, про красу
її природи — про все, що створює образ країни. У всій величі історії, в
неповторній своїй монументальності постав Київ. Стали зримими особливості
різних регіонів країни, потужність таких найбільших промислових, наукових
і культурних центрів, як Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Кременчук. Незабутні
враження від знайомства з цілими містами-музеями — такими, як Переяслав-
Хмельницький, Кам'янка, Полтава з полем доленосної Полтавської битви. Усього
не перелічити. Ви, мабуть, не здивуєтесь, якщо я скажу, що все це дало
можливість значно предметніше, відчутніше, ніж будь-яке знайомство з книжок,
відчути головне: як багато спільного закладено тут, на цій землі, між народами
наших країн.
Де, як не в Сорочинцях, і в інших місцях, які геніальне
перо великого Гоголя зробило безсмертними, можна пережити й усвідомити
чарівну силу його уяви. Чудовим є музей цього неповторного творця, дивовижно
натхненною й історично та літературно достовірною є розповідь хранительки
цього музею. Святою пам'яттю про Гоголя стала Спасо-Преображенська церква.
Прекрасний пам'ятник Гоголю, споруджений неподалік від музею. Мені говорили,
що начебто хтось колись порушував питання про перенесення цього пам'ятника
до Москви. Навряд чи це був серйозний проект, але, почувши такі слова,
у мене виникло почуття протесту. Як можна торкатися того, а тим більше
переміщувати це, що втілює нашу близькість. Адже це кітвиці нашої дружби!
Я переконаний і в іншому: не можна пережити всю силу гоголівських рядків
про Дніпро або про українську ніч, не вдивившись і в те, і в інше. Та й
сам гумор Гоголя стає ближчим і зрозумілішим, коли послухаєш безпосередньо
на полі, де нині проходить Сорочинський ярмарок, розповіді в особах тих,
хто бере в ньому участь і сьогодні.
А Кам'янка? Тут імена й Богдана Хмельницького, й декабристів,
і Чайковського, котрий більше двох десятків років тут відпочивав, і великого
Пушкіна. Навдивовижу дбайливо зберігає все це така чудова людина, як мер
Кам'янки В. Марчук, плоть від плоті, кров від крові українського народу,
директор музею Пушкіна (вона начебто нещодавно отримала підвищення, з чим
я її вітаю) Г. Таран, і всі, хто їм допомагає приймати більше двох десятків
тисяч паломників до цих місць. Це в наші часи! Цікаво, що під час одного
з моїх відвідувань Кам'янки телерепортер щиро запитала мене: «Як зробити
Україну ще відомішою в світі?» Я відповів: «То розповідайте про ці місця,
про цих людей, про тих, хто творив тут, їх знає весь світ! Що може бути
кращою візитною карткою України!?»
А Шевченківські місця. Й чи треба їх перелічувати? Великий
промисловий потенціал вашої країни, безмежні можливості для розвитку сільського
господарства. Не будемо забувати: Україна одна з авіаційних держав світу,
а їх не так уже й багато. Вона держава космічна — їх ще менше. У неї могутній
машинобудівний комплекс тощо. Звичайно, не пройшовшись цехами АНТК ім.
Антонова чи по донедавна надсекретними цехами «Південмаша», не можна було
уявити собі це сповна. Не подивившись, як приземляється ледь не на п'ятачок
Ан-70, не познайомившись із відеофільмом про успішний запуск російсько-української
ракети з платформи, розміщеної в центрі Тихого океану, не можна пересвідчитись,
як далеко сягнула науково-технічна думка наших країн, яка й сьогодні вражає
світ своєю зухвалістю й далекоглядністю. Поки що ми з Україною в цих передових
технологічних проектах використовуємо головним чином задуми й напрацювання
часів Радянського Союзу. Та хіба не слід іти вперед і в автомобілебудуванні,
й у виробництві сільгосптехніки, — у всьому, що потрібно народам двох країн,
тим паче, що наші вчені та інженери чудово розуміють один одного, а повсякчас,
коли ми поєднуємо наші зусилля, ми отримуємо ефект не додавання, а множення.
Я із захопленням працював над тим, щоб ці потенції оживали
за рахунок відновлення й розвитку співробітництва з Росією. Приємно усвідомлювати,
що досягнення в цих галузях є.
Звичайно, не все, що говориться або пишеться в Україні
про Росію й відносини з Росією, викликає однозначну реакцію. Я не хочу
вдаватися в подробиці. Але як зрозуміти, наприклад, тих, хто в гонитві
за оригінальністю ладен забути (або зробити вигляд, що забув) хоча б такий
факт, що саме в союзі з Росією українці зібралися, нарешті, разом у єдину,
велику державу.
Одне з яскравих вражень, яке я везу з собою, — спільне
святкування цього року в Севастополі річниці звільнення міста-героя. А
нещодавно, 25 липня, — торжества в цьому легендарному місті з нагоди Дня
Військово-морського флоту Росії, в яких брав участь Президент України,
а в традиційному з цієї нагоди параді кораблів йшли поряд Чорноморський
флот Російської Федерації й кораблі Військово-морських сил України. Виступаючи
на прийомі на крейсері «Москва», Леонід Кучма заявив, що це свято «ввійде
в історію як свято єднання».
Я залишаю Україну з твердим переконанням у великому майбутньому
дружби наших країн і народів.
— Чи не плануєте ви, перебуваючи на заслуженому відпочинку,
написати мемуари про Україну? Про які моменти українсько-російських відносин
ви б згадали там насамперед?
— Мемуари про Україну — надто відповідальна справа, щоб
навіть задумувати їх. Але незалежно від цього хочу зазначити: час, про
який йдеться, — період моєї діяльності в Україні — було заповнено великими
зрушеннями у відносинах між Росією й Україною. Наші країни в нових умовах
будують нові моделі взаємодії. При цьому вони змогли обійти небезпечні
рифи, укласти політичний договір, що зробив нас стратегічними партнерами,
розв'язати проблему Чорноморського флоту, яку спочатку багато хто, навіть
найсміливіші уми, вважали нерозв'язною, створити багатопланову договірну
базу наших відносин, націлити ці відносини на співробітництво.
— Яким своїм досягненням на посаді посла в Україні ви
пишаєтеся над усе? Чи є моменти, про які шкодуєте?
— Причетність до справ, про які йшлося вище, й становить
предмет моїх гордощів. Тим паче, я знаю: вони потрібні людям. Я бачив це
в багатьох виявах добрих почуттів до Росії. Ніколи не забуду, як багатотисячні
українські глядачі приймають тут російських діячів культури, Палац «Україна»,
в якому для всіх бажаючих потрапити на концерти гостей із Росії не вистачає
крісел, і люди стоять уздовж стін, переповнені зали інших українських міст,
море квітів, якими ваші співвітчизники щедро обдаровують своїх улюблених
артистів, молодь, яка підхоплює добре знайомі їй пісні.
Про що шкодую? Та, мабуть, тільки про одне: що не вдалося
ще більше помандрувати по Україні, ще ширше, ще ближче познайомитися з
людьми. Але, з іншого боку, тоді треба було б залишатися тут на все життя?
Сподіватимуся на те, що шляхи-дороги дозволять мені ще раз побувати у вашій
країні.
Я радію за тих російських дипломатів, які працюватимуть
тут надалі. Народи наших країн йдуть шляхом зближення, а, отже, праця цих
дипломатів буде з кожним днем все результативнішою. Здається, великий Глінка
колись сказав: музику створюють народи, а композитори тільки аранжують
її. Гадаю, що це саме можна сказати й про відносини між країнами: їх творять
народи, а дипломати лише реалізовують те, що вони хочуть.
— Яку проблему в українсько-російських відносинах ви
вважаєте найважливішою, такою, що потребує нагального розв'язання?
— Немає таких проблем, які ми не могли б розв'язати. Й
нічого з того, що здатне сприяти рухові вперед, не треба відкладати надовго.
— Президент Кучма сказав, що якщо зробити взаємозаліки
по українсько-російських боргах, то Київ і Москва вийдуть приблизно на
нуль. А як вважає російська сторона?
— Цією проблемою впритул зайнялися під час нещодавнього
візиту прем'єр-міністра Росії Сергія Степашина уряди двох країн. Справа
зрушилась із мертвої точки. Поживемо — побачимо.
P.S. Юрій Володимирович, здається, ще не вирішив, чи писатиме
він мемуари про Україну. Але в цьому жанрі він уже досяг успіху — днями
московське видавництво «Роспен» видало книгу «Ю.В. Дубінін: «Амбахадор!
Амбахадор! Записки посла в Іспанії», уривки з якої «День» друкував.
P.P.S. «День» cтавив панові Дубініну й інші запитання
щодо політичної ситуації в Україні. Однак, залишаючи пост російського посла
у Києві, Юрій Володимирович вирішив залишити при собі свою думку про Україну
передвиборну.
