Новий спектакль Дмитра Богомазова «Горло» (за новелою Е.-Т.-А. Гофмана «Sanktus») привабливий насамперед святковою, ексцентричною театральністю, до якої тяжіє цей режисер. Результат вагомий, тим більше, що створювався багато в чому всупереч обставинам.
Треба почати з того, що постановникам довелося працювати в абсолютно нетеатральному просторі — галереї «Лавра». Був також і опір літературного матеріалу. У новелі Гофмана, де оповідається про співачку, яка втратила голос, сама героїня перебуває нібито за кадром, за кулісами, і в дію практично не вступає. Валерій Мамонтов, який створив п’єсу за мотивами новели, навпаки, перетворив Беттіну на активно діючу героїню. Таким чином, перед Оксаною Батько, котра виконувала головну жіночу роль, стояло складне завдання. По-перше, знайти потрібні барви для своєї «віртуальної» героїні. По-друге, переконливо подати, загалом-то, трагічну партію (для співачки гіршої кари немає, як оніміння) в абсолютно комедійному контексті. Можливо, навантаження виявилося непосильним — Батько, яка працює досить сумлінно, Беттіну явно «не витягує». На щастя, на загальному рівні спектаклю це не позначається.
Богомазов побудував драматургію видовища на конфлікті Капельмейстера (Олександр Бондаренко), що намагається повернути Беттіні голос, і Доктора (Остап Ступка), переконаного в незаперечності власного діагнозу: його підопічна вже ніколи не зможе заспівати. Союзником Капельмейстера виступає чутливий пацієнт (Дмитро Лаленков). Умови, задані режисером, такі, що малюнок кожної із цих ролей буквально прикрашений безліччю комічних трюків, прийомів і рухів, на які здатні виконавці. Трійця Бондаренко — Ступка — Лаленков «викидає такі колінця», що публіка в окремі моменти доходить мало не до істерики від сміху. Особливо гарний артист Театру російської драми імені Лесі Українки Дмитро Лаленков. Його потенціал характерного актора, схоже, такий же великий, як і нереалізований — точніше, поки що не помічений режисерами. Його колега по Російській драмі, Олександр Бондаренко, гарний по-своєму — саме майстерним поєднанням комедійних і ліричних настроїв у своєму герої. Його здоровило Капельмейстер і смішний, і зворушливий. Ну, а щодо Ступки, то тут у нього щось у дусі комедії дель арте: такий собі лікар-убивця, котрий весь час потрапляє в смішне становище.
Усе це вирування пристрастей відбувається за чорною завісою в царстві іншого кольору — білого. Художник Олександр Друганов визначив місце для гри як комбінацію горла з лікарняною палатою та репетиційним залом. Складчаста біла стеля нависає над рядом ліжок, за білим роялем трудиться закутаний напівпрозорим серпанком Олександр Кохановський, — його робота як композитора й акомпаніатора заслуговує на окрему подяку. Серед цієї білості в безглуздих (як у Доктора) або витончених (як у Беттіни) вбраннях багато співають, тут дуже намагаються вилікувати одне священне горло — неважливо, від якої хвороби, головне, щоб його володарка знову захотіла співати.
Власне, цей спектакль — про спокусу. Точніше, про дві рівносильні спокуси: бажання відмовитися від співу зовсім, присвятивши себе надійнішим і земним радощам, і прагнення знову віднайти зв’язок із небом — через той же голос. Можливо, в «Горлі» все трохи несерйозно. Адже сміятися й співати — то очевидні ознаки щастя. А закінчується спектакль цілком щасливо. Нам співають, ми сміємося — що іще потрібно для гарного вечора...
