Класична музика і сучасне класичне виконавство — два поняття, що стоять поза категоріями, наприклад, екзотики, як це заведено в естрадному жанрі. Однак, нащо гріха таїти, у публіки, яка прийшла на концерт, що відбувся минулої суботи, 22 січня, у Київській філармонії, момент «етнографічної» зацікавленості був. Адже «зіркою» того вечора оголосили китайського піаніста Йіна Чен-Зонга, котрий нині мешкає у США. Все-таки виконавці з Піднебесної гостюють у нашій Філармонії нечасто.
Проте сам концерт досить швидко все розставив по місцях: клас гри — поняття інтернаціональне. Йін Чен-Зонг нині професор Клівлендського інституту музики, давно визнана на Заході величина. Він не раз виступав у найпрестижнішому Карнегі-холі і концертував із симфонічними оркестрами в Америці, Австрії, Росії. Основна ж складова його музичного досвіду — те, що зближувало його з аудиторією — це початок кар'єри в Росії. Навчання в Санкт-Петербурзькій консерваторії, лауреатство на Міжнародному конкурсі імені Чайковського далекого 1962 року — речі, безсумнівно, вагомі для будь-якого віртуоза. Взагалі ж, чимало й наших, українських виконавців вийшло з цього, російського гнізда. Саме тому і «російська» програма звучала цілком органічно. Центральними ж її номерами були два великих і досить складних твори. Симфонічний оркестр національної філармонії виконав рівно, хоч і без особливих зльотів, Симфонію № 6 («Патетичну») Петра Чайковського. Гість же взяв на себе ще важче завдання — Концерт № 3 для фортепіано з оркестром Сергія Рахманінова. Досвід — велика справа, проте у виконанні Рахманінова потрібна ще і особлива стійкість, мужність духу — аби відповідати колосальному напруженню і натхненній потузі, вкладеним композитором у складну партитуру. Професор Чен-Зонг бути відповідним спромігся. Зима, суботній вечір, добре виконаний Рахманінов — не найгірший сценарій дозвілля. Хоча, на жаль, поки що не дуже поширений.
А у театрі-антрепризі «Срібний острів» відбулася прем'єра «Намисто всесвітнього кохання» за комедією Л. Герша «Такі вільні метелики»
Розподіляти театри за ваговими категоріями — справа невдячна. Однак, що б не казали, якась ієрархія все-таки є: в академічних, з «національним» статусом, важкоатлетів, зовсім інші задачі, публіка і репертуар, ніж у невеличких сцен і студій — тих, які у Франції свого часу називали «театрами бульварів».
Антреприза «Срібний острів» — з останніх. Розташування у вигідному місці — на Прорізній, не менш вигідне сусідство — в одному приміщенні з казино — вже за цими ознаками театр просто приречений мати свою публіку. Була вона тут і минулої неділі, на прем'єрі «Намисто всесвітнього кохання».
Постановка за п'єсою не відомого у нас сучасного американського комедіографа Леонарда Герша, з огляду на сюжет, досить традиційна. Сліпий, проте талановитий Дональд (Михайло Шикула), прагнучи звільнитися від опіки занадто авторитарної мами (Людмила Лимар, вона ж — режисер спектаклю), іде жити самотньо. У цьому автономному плаванні він закохується у вертляву Джил (Оксана Бандура), яка спокушає його на кривий шлях хіпізму, але й сама виявляється занадто вульгарною і бездушною. Усе, як завжди: батьки конфліктують із дітьми, профанне — з високим. Що ж до завдань, то основною і неприхованою метою режисера була розвага. На це «працювала» і модна (в недалекому минулому) тема хіпі та секс-революції, і модна (в доволі далекому минулому) музика «Бітлз» і «Дорз». Велика кількість музики, «гуморових» реплік і ситуацій, фантастичні піруети незрячого Дональда — прийоми того самого кшталту. Пластична спритність і привабливість Михайла Шикули роблять свою справу: його персонаж привабливий і хороший з себе. Інше питання — що за цими, аж занадто безтурботними, сальто й усмішками немає драми, яка все ж стоїть за спиною в цього хлопця, — ні явної, ні добре прихованої. Не дуже переконлива Джил — Оксана Бандура. Зрозуміло, що вона грає безтурботну актриску-метелика, не надто обтяжену моральними проблемами. Адже навіть така героїня має право ну бодай на соковитість натури чи що. Не можна ж усю партію на сцені провести в безперервному писку, кривлянні і піддражнюванні; за щось же цю Джил мають кохати чоловіки, врешті-решт!
Власне, такого роду емоційних і постановочних нестиковок у спектаклі вдосталь. Через це все те, що відбувається під недоладно намальованими «бітлами» (хоч би над Ленноном змилувалися) — і недостатньо смішно для комедії, і не дуже хвилює, щоб стати якісною мелодрамою. І виступати в кількох іпостасях (постановка, музичне і сценографічне вирішення, одна з основних ролей), як це робить Людмила Лимар — занадто складно, і, особливо для таланту, власне, цієї актриси — просто обтяжливо. Роль владної жінки і водночас матері, яка глибоко любить свого нащадка, Лимар проводить на гідному рівні, хоч і подекуди з емоційним надлишком — напруження і відповідальність багатьох турбот даються взнаки.
Так чи інакше, «Намисто всесвітнього кохання» своє місце в репертуарі «Срібного острова» посіли. На цей спектакль заскакуватимуть, прогулюючись по Прорізній, закохані парочки; коли-не-коли зайде якийсь шістдесятник-вісімдесятник, що ностальгує за бурхливою юністю; студенти-початківці з Театрального й Інституту культури, хто з- під палиці, хто в охотку, теж заглянуть буденного вечора.
Ще одна намистина серед розкиданого і розірваного намиста київських театральних вечорів. Упала — та й загубилася.
