Закінчення. Початок читайте в №197 від 1.11.2003 р.
ЩО ОЗНАЧАЛА ФОРМУЛА «КИЇВ — МАТИ ГОРОДІВ РУСЬКИХ»?
Хто не знає слів «Київ — матір городів руських»? Цей влучний вислів, взятий із «Повісті минулих літ», ми можемо часто зустріти в підручниках з історії. Його можна вважати дуже вдалою знахідкою «давньоруського PR». Щоправда, знову ж таки він трактується не зовсім так, як трактував його автор «Повісті минулих літ». Зараз цей вислів ми розуміємо приблизно так: мовляв, Київ — найдавніше місто Русі, він дав початок іншим руським містам. В російській же історіографії до такого трактування додається думка, що «Київ — російське місто». Тут якраз видно ототожнення росіянами Русі й Росії, про що мова велася вище.
Формула «Київ — матір городів руських», уживана в «Повісті минулих літ», має безпосередній стосунок до легенди про закликання варягів. У певному сенсі вона є запереченням думки про державотворчу місію варягів у Київській Русі, й утверджує думку, що саме Київ, а також Полянська земля, в якій з’явилося це місто, і є державотворчим началом Русі.
Але перш ніж пояснити цю думку, звернімося до трактування літописом поняття «Русь». На жаль, тут ми не знайдемо якогось однозначного розуміння понять «Русь» чи «Руська земля», але можна простежити кілька підходів. Згідно з одним із них, «Русь» — це етнос, «панівне плем’я», яке владарює в Києві та на його околицях, а отже, і в усій Київській державі. Цим «панівним плем’ям», звісно, є поляни, яких автор літопису свідомо звеличує. У ряді місць «Повісті минулих літ» бачимо намагання ототожнити полян із «Руссю». Навіть зустрічаємо й таку фразу: «Поляни, яких нині звуть Русь».
Однак таке розуміння Русі на початку ХII століття мало кого влаштовувало. Київ тоді був не лише центром полян, а й великим торгово-ремісничим і політичним осередком, де проживали представники як слов’янських субетносів, так і неслов’янських. Ця обставина визначила нові підходи у трактуванні поняття «Русь». Було намагання тлумачити Русь як загальнослов’янську спільноту чи, принаймні, як частину цієї спільноти. «А слов’янський народ і руський — один, — читаємо в «Повісті минулих літ», — од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова в них слов’янська була. Полянами вони ж прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова в них була одна — слов’янська». Із цього тексту випливає, що автор говорить про «Русь», як про слов’янську спільноту — частину слов’янського світу.
Однак «слов’янське» розуміння Русі в «Повісті минулих літ» не особливо помітне. До того ж йому протистоїть «варязьке» трактування. Так, коли автор літопису веде мову про закликання варягів на північноруські землі, він називає їх «Руссю»: «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів — русь, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами, — отак і ці… І од тих варягів дістала свою назву Руська земля». Отже, з цього уривка випливає, що літописець називає варягами німецькі (переважно північнонімецькі) етноси. І як один із цих субетносів виступає «Русь». І нібито саме цей етнос дає назву землі, де тепер живуть слов’янські племена. Вище вже наводився уривок, в якому мовилося, що від варягів слов’яни прозвалися «Руссю».
Проте при бажанні варязьку «Русь» можна трактувати не як відносно сформований етнос, а як групу удатних добувачів, які живуть воєнним промислом і обкладають інші племена даниною. Наприклад, таке розуміння випливає з тексту договору між князем Олегом і греками (912 р.), вміщеному у «Повісті минулих літ». Тут від імені «руського народу» виступає група осіб із варязькими іменами.
Перетворення Києва на центр вселенської імперії, де проживали представники різних етносів, вело до тлумачення Русі як державного утворення, фактично поліетнічної чи надетнічної спільності. Загалом же Русь трактується як певна територія (земля) з центром у Києві (переважно це Київщина), де домінують слов’яни-поляни, але проживають і представники інших етносів.
Якщо реконструювати генезу поняття «Русь» за «Повістю минулих літ», то це виглядає приблизно так: спочатку «Руссю» іменували якесь варязьке плем’я; згодом вони передали це ім’я слов’янам, передусім полянського племені; нарешті Русь — це Київська поліетнічна земля з явним переважанням полянського елементу. Звісно, така реконструкція є умовною.
А тепер повернімося до легенди про закликання варягів, які в ряді моментів іменуються в літописі «Руссю». Чи не є таке іменування свідченням варязького походження Русі? Виявляється, ні. Тут треба звернутися нам до легенди про Аскольда і Діра. У літописі читаємо, що в Рюрика було «два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони в Рюрика піти до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, тамтешні жителі, сказали: «Було троє братів — Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Отже Аскольд і Дір зосталися удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею».
Якщо уважно вчитатися в цю історію, то складається враження, ніби й зовсім не відбувалося завоювання Києва варягами Аскольдом і Діром. Скоріше це нагадує полюбовну угоду — Аскольд і Дір стають київськими князями. Проти цього нічого не мають кияни, бо їхній престол вільний.
Проте варто враховувати, що на початку ХII ст. в Київській державі склалися певні уявлення про престолонаслідування: тримати уділи могли лише князі — нащадки Володимира. Вважалося неприпустимим, щоб боярин опинився на князівському престолі. Такі уявлення переносилися й на минуле. Отже, виходило, що Аскольд і Дір незаконно перебували на київському престолі.
Розповівши про похід Аскольда й Діра на Царгород, літописець веде мову про їхню загибель. Схема розповіді така. На півночі, в Новгороді, помирає Рюрик. Після себе він віддає княжіння Олегу, який був «із його роду». У Рюрика залишився син Ігор, який, власне, й може претендувати на князівське достоїнство. Олег та Ігор, зібравши військо, вирушають вниз по Дніпру, підкорюють Смоленськ, Любеч, врешті опиняються під Києвом. Тут Олег підступно виманює Аскольда й Діра, вбиває їх і опиняється на княжому столі.
У цій розповіді що не епізод, то й загадка. Для чого Олегу одразу по смерті Рюрика, який ніби передав йому правління, залишати багату Новгородську землю (літопис називає її «обільною») й вирушати в небезпечний похід на південь, до того ж маючи в таборі малолітнього Ігоря — єдиного (!) прямого спадкоємця Рюрика? Адже в цьому небезпечному поході Ігор міг загинути, в результаті чого була б утрачена династична лінія. Прийшовши до Києва, Олег та Ігор раптом виявляють (для них це несподіванка!), що тут правлять бояри Рюрика, Аскольд і Дір. Невже за стільки часу вони так і не дізналися в Новгороді про це?
І все ж не варто дивуватися невмотивованій розповіді. По-перше, логіка поведінки тогочасних людей для нас може бути не до кінця зрозумілою. Їхніми діями могли керувати уявлення, мотиви, про які ми й не знаємо. По-друге, перед нами знову ж таки міф, який має свою специфічну логіку, де твердження приймаються на віру й не піддаються раціональному аналізу. Сам Олег — теж типовий міфічний персонаж, який не лише чинить подвиги, а й помирає міфічною смертю (від укусу змії, що сховалася в черепі померлого улюбленого коня).
У чому ж суть міфів про Аскольда, Діра й Олега? На нашу думку, це намагання органічно посадити варязьку династію на київському столі. Простежимо запропонований літописцем хід подій. Полянські князі Кий, Щек і Хорив створюють місто-державу Київ. Після їхньої смерті престол залишається нічийний. З полян-киян беруть данину хозари. Тут приходять Аскольд і Дір, які займають київський престол, але чинять це незаконно, оскільки вони не князі, а лише бояри князя Рюрика. І ось з’являється князь Олег, Рюриків наступник, і встановлює тут легітимне правління. За цією схемою, варяги не створюють Київську державу. А ось Новгородська держава, безперечно, створена ними, тому вона й виглядає проти Київської неповноцінною.
До речі, в певному сенсі князь Олег — це своєрідна «редакція» князя Кия. Як Кий колись успішно ходив на Візантію, так це робить і князь Олег. Подібний похід — це фактично найвищий вияв доблесті, найкращий засіб здобути славу.
Вокняжіння варязької династії в Києві стало нібито підставою перенесення імені «Русь» на Полянську землю. Далі літописець намагається утвердити думку, що «Русь» і поляни — це одне й те ж. Саме в цьому контексті вкладається в уста Олега фраза «Київ — матір городів руських». Тим самим визнавався пріоритет київської традиції державотворення, що вела свій початок від Кия, над традицією варязькою. Таким чином, вислів «Київ — матір городів руських» варто розуміти як панування Києва над варязькими градами, перетворення цього міста в центр політичного життя Русі. Це була одна з перших політичних формул Київської держави, яка засвідчила перехід етнічної міфології в політичну.
