Вранці 8 листопада 1876 року політично активні американці з нетерпінням дізнавалися — хто з газет, хто по телеграфу, а хто з використанням тоді ще мало ким оціненого великого винаходу Олександра Белла, телефону — про підсумки президентських виборів, що відбулися напередодні. Переважна більшість друкованих видань досить упевнено назвала ім’я переможця — лідера опозиційної Демократичної партії губернатора штату Нью-Йорк Семюела Тілдена. І хто міг припустити, що президентом (через два із лишком місяці найзапеклішої політичної боротьби!) все ж таки проголосять його суперника, який отримав меншу кількість голосів, а країна увійде у смугу гострої конституційної кризи. І нині, через 128 років, більшість американських та європейських істориків сходяться на тому, що вибори 1876 року, які збіглися, до речі, зі 100-літнім ювілеєм незалежності США і супроводжувалися шумною рекламною кампанією, незліченними парадами та захватом у пресі, були «нижчою точкою» американського політичного розвитку. Потім, пройшовши цю точку, державна машина США (зокрема, виборча), після десятиріч реформ, удосконалень і новацій, почала набувати більш-менш сучасного вигляду.
Але для українців, які стежать за колізіями нашої виборчої кампанії осені 2004 року, ті давні вибори в заокеанській країні (до якої в нас, здається, мало хто ставиться цілком байдуже; свідченням тому — обвинувачення на адресу одного з провідних кандидатів на посаду президента України в проамериканській орієнтації) можливо, насправді, є вельми повчальними. Що таке демократія у США тоді й зараз, що таке сучасна українська демократія (її національна специфіка та ступінь відповідності загальнодемократичним принципам), яка міра зрілості та мудрості еліт у США зразка 1876 року і в нас нині? Чим детальніше знайомишся з «історією питання», тим ясніше бачиш, що давні (і забуті багатьма навіть у США) вибори дають багату поживу для роздумів.
Кампанія 1876 року примітна ще й тим, що перед «судом народу» постала адміністрація колись дуже популярного, а в описуваний час загрузлого в корупційних скандалах генерала-президента Улісса Гранта. Його Республіканська партія була при владі вже 16 років. Ця партія, котра пишалася тим, що висунула зі своїх лав одного з найвидатніших Президентів США — Авраама Лінкольна, — на початок 70-х років XIX століття перетворилася на «скупчення політичних пройдисвітів і шахраїв» (оцінка аж ніяк не найрадикальніших американських істориків (наприклад, Генрі Адамса та Вільяма Паррінгтона). Корупція захльостує країну тоді, коли придушується опозиція, коли правлячій політичній групі немає альтернативи — ось найважливіший висновок iз американської кризи 1876 року. Той самий Генрі Адамс, найвідоміший у США письменник, історик і публіцист, онук одного з «батьків-засновників» держави, свідок і аналітик тих виборів, недарма писав: «Держава не терпить пустоти і тими, хто не може або не хоче правити, правитимуть, імовірно, люди ще більш нерозбірливі й неосвічені, ніж вони самі». І далі, розвиваючи думку: «Доля цієї благородної партії (Республіканської. — І. С. ), яка записала до свого активу немеркнучі досягнення, залежала від того, чи відмовиться вона від принципів. Єдиний принцип — не мати жодних принципів!»
Про президента Гранта можна було сміливо сказати: це й було його девізом! Генерал-президент (керував країною у 1869—1877 роках), як визнавали згодом навіть його віддані прибічники, «заклав основи такої політичної системи, яка вимагає, щоб партія, котра приходить до влади, замінювала всіх службовців урядових департаментів своїми прибічниками, а ці останні такі самі некомпетентні й негідні, як і їхні попередники». Яскравим прикладом «стилю керівництва» Гранта (одним із сотень!) стала так звана спиртна афера, коли президент призначив свого нерозлучного приятеля генерала Макдональда начальником податкового управління в Сент-Луїсі (газети потім писали: «Друзі президента отримали ключ від монетного двора...»). З’ясувалося, що податок на випивку йшов не до скарбниці, а в кишеню Макдональда, його друзів, а також начальника особистої канцелярії Гранта, Бебкока, і, ймовірно, самого президента. У 1875—1876 роках, за даними однієї лише цієї справи, було украдено близько 10 мільйонів доларів (скромність масштабів? Зробимо поправку на епоху!). Ба більше, особисто президент зробив усе можливе, щоб припинити розпочате слідство, а прокурора, який розслідував «спиртну аферу», усунули. Перед початком суду над Бебкоком генеральний прокурор під тиском президента віддав розпорядження, яким забороняв обвинуваченню заслуховувати свідків, обіцяючи їм недоторканність або послаблення... І все ж таки для багатьох президент Улісс Грант залишався ще національним героєм, бойовим генералом, який врятував у роки громадянської війни єдність США. Тільки найсміливіші газети зважувалися писати: «Голова виконавчої влади нашої країни — злочинець!»
Кілька слів про лідера опозиції — губернатора Семюела Тілдена. Перед нами — ліберальний, мислячий політик, досвідчений юрист із 30-річним стажем (щоправда, прихильники республіканців багато писали перед виборами про хабарі, які кандидат Демократичної партії отримував, будучи свого часу адвокатом великих залізничних компаній). Ось уривок iз статті Тілдена тих днів: «Джентльмени, які сидять в уряді, за всіх своїх достоїнств, зацікавлені лише в одному, а саме: у прийнятті спеціальних законів для збереження своїх статків. Я також колись працював на них як адвокат. Я знаю також, що їм невідоме співчуття до народу цієї країни, який не має грошей і який завдяки генералу Гранту та його приятелям голодний і не має даху над головою. Ось чому я хочу запалити в більшості нашого народу прагнення реформ. І сподіваюся досягнути успіху в цьому. Програти тепер було б жорстоко і просто немислимо».
І все ж таки Тілден програв вибори (хоча й здобув на 230 тисяч голосів більше, ніж його суперник!). Як це сталося? Президент Грант не став особисто висувати «єдиного» кандидата від правлячої Республіканської партії (опозиційна преса писала про нього: «обмежений, байдужий. І все ж знає про урядові справи більше, ніж вважають багато людей. Але він явно позбавлений хисту президентствувати в цій країні»). Таким кандидатом, вибраним у п’ятому турі голосування на з’їзді республіканців у червні 1876 року, досить несподівано став губернатор штату Огайо генерал Резерфорд Хейс, маловідомий у країні політик. Виборча кампанія весь час тривала в обстановці взаємного «обміну люб’язностями», безперервного пошуку компроматів і підвищеної нервозності. Однак шанси кандидата від опозиції, згідно із загальною думкою, виглядали набагато кращими. І ось настав день голосування — 7 листопада 1876 року.
Навіть ворожі Тілдену газети (наприклад, «Нью-Йорк таймс»; тоді вона відстоювала позиції Республіканців) визнали його перемогу з перевагою приблизно у 230 тисяч голосів виборців. Але найголовніше (і найскандальніше) почалося потім, у найближчі дні після виборів. Спочатку та сама «Нью-Йорк таймс» уже наступного дня, 9 листопада, несподівано оголосила про те, що перемогу в ключових штатах Луїзіана, Флорида та Південна Кароліна... все ж таки здобув республіканець Резерфорд Хейс. Що дуже швидко підтвердили контрольовані правлячою партією рахункові комісії цих штатів (до Вашингтона надіслали виправлені протоколи результатів голосування із зовсім іншим переможцем!). Генерал Грант, переглянувши дані голосування, дійшов висновку, що перевага опозиції така незначна, що можна «дещо зробити». Оточення генерала не безпідставно вирішило, що якщо вдасться виграти час, то, враховуючи переважання республіканців у рахункових комісіях, результати виборів можна змінити.
Так і сталося. Перевага демократів почала танути на очах. Представники верхівки республіканців надсилали відданим губернаторам на місцях телеграми, в яких недвозначно вимагали фальсифікації результатів виборів. Президент Грант як верховний головнокомандуючий ввів Національну Гвардію та війська на територію чотирьох південних штатів, де особливо сильними були позиції демократів. Виправлені протоколи рахункових комісій надходили в листопаді- грудні 1876 року з більшості штатів. Прихильники Тілдена (а їх було сотні тисяч!), бачачи те, що відбувається, почали вже озброюватися. Країна стояла фактично на межі громадянської війни.
У таких умовах кандидат від опозиції заявив, що не бажає кровопролиття й прийме те компромісне рішення, яке схвалить об’єднана комісія Конгресу (її засідання, присвячене виборам президента та пошуку виходу з глухого кута, призначили на 13 січня 1877 року). У результаті з перевагою в один голос президентом обрали Резерфорда Хейса. Тілден погодився з цим рішенням (його прибічники одразу ж звинуватили губернатора в капітуляції; з іншого боку, багато істориків вважають, що саме так США уникли громадянської війни). Хейс, про якого побутували чутки, що в нападі злості він колись стріляв у свою матір, став одним із найбільш безбарвних і пасивних президентів США (1877—1881 рр.). Але історія на цьому не закінчилася...
Іноді складається враження, що деякі істотні етапи політичної боротьби у Штатах зразка 1876 року ми в Україні проходимо зараз у ще гіршій «редакції» (зауважимо, що історія не зберегла свідчень про замахи на Хейса або Тілдена; вбили наступного президента, Гарфілда, 1881 року). І все ж таки вибору, по суті, немає; США пройшли довгу й болючу школу демократії, перш ніж стали такими, якими є зараз (iз усіма «специфічними особливостями», на кшталт драматичних виборів 2000 року; однак коли наші провідні політики іронізують над 35-денним підрахунком голосів у ті дні, навряд чи це доречно — нам би такий рівень соціальної й особистої захищеності, як «у них»...) І що ще характерно: навіть тоді, в 1876-му, ніхто у США не сумнівався в тому, що вибори обов’язково відбудуться «за будь-якої погоди» і Президент Грант, як він і обіцяв, згідно з Конституцією, залишить свою посаду в березні 1877 року!
