Повернувшись з імлистого Цюріха до своїх звичних
полотен і фарб, я повсякчас почав відчувати у своїй майстерні дивний і
невиразний потяг до зображення нетутешніх аркад, колонад і акведуків, неймовірних
веж і годинників. Я вперше гостро переживав ефект дежа-вю: спогади про
те, чого напевно не бачив на власні очі, та знаю — чи то зі сну, чи то
«генетичною» пам’яттю.
Аналізуючи свій стан, я подумав, що, можливо, він спровокований виставкою
«Бьоклін — де Кіріко — Макс Ернст» у цюріхському Кунстхаусі.
У «приголомшливому тріо» художників, як написав Бутар у каталозі виставки,
де Кіріко, на мій погляд, був найбільш «приголомшливим». Він зачаровував
своїми архітектурними варіаціями, меланхолійними просторами, де глядач,
«гортаючи сенси», занурюється в особливий світ позасвідомого. Мене вразили
і невідступно переслідували міфо-варіації цього художника — учня Бьокліна
та екс-сюрреаліста (його дуже цінував Бретон). Погляд відразу вихопив з
величезної експозиції картину «Неспокій поета», написану де Кіріко 1913
року в Парижі.
Цей «Неспокій», я думаю, досить особистий; у сюрреалістичній композиції
відбилися не менш сюрреалістичні сни. У цій картині мене вражає все: і
поєднання древньої статуї (високе) із гроном бананів (брутальне, сексуальне),
і далекий поїзд, що мчить кудись (шлях, невідоме), і глибокі, темні отвори
в стіні, і тривожний колорит пейзажу (з натюрмортом) на тлі вмираючого
сонця.
Для мене тут, у цьому творчому досвіді в зоні архетипів, багато співзвучного
та принадного, як буває співзвучним і привабливим щось пережите й пам’ятне.
Як міф — «те, чого ніколи не було, та завжди відбувається із усіма».
Однак вражає мене у «Неспокої» і інше — виникнення Сенсу з великої кількості
різнофункціональних атрибутів, де результат — не сума деталей картини-роздуму,
картини-парадокса, а особлива пронизлива її інтонація. Я бачу в цьому новий
жанротворчий початок «філософської картини».
В експлікації до виставки в Кунстхаусі куратори визначили її головну
ідею як вектор від німецького романтизму й символізму до сюрреалізму та
мистецтва «нового часу».
Переживши у ХХ столітті досвід різноманітних радикальних жестів, сучасне
мистецтво, як мені здається, знову докоряє якісному живопису, для котрого,
як раніше, актуальним стає проблема шляху та сенсу й шукання відповіді
на питання «звідки» та «куди». Мистецтва, де поруч дружно почувають себе
древня статуя і стиглі грона бананів, апатія колонад і спрямований у невідоме
поїзд.
