25 років тому відомий режисер-документаліст Андрій Загданський («Тлумачення сновидінь», «Помаранчева зима», «Мій батько Євген», «Вагріч і чорний квадрат») зняв картину «Двоє». Пронизлива історія батька і сина (київського художника Михайла Щиголя та маленького Данила), що залишилися наодинці з горем, — Даня народився глухим і з діагнозом «церебральний параліч», а через декілька років трагічно загинула його мама, талановитий скульптор Марина Хусід — вразила тоді і глядачів, і професіоналів (приз за «Найкращий короткометражний фільм» на фестивалі документального кіно в Єкатеринбурзі).
За чверть століття Андрій Загданський вирішив повернутися до історії своїх героїв. Сьогодні вони живуть у Чехії, де й відбуваються зйомки нової картини режисера, робоча назва якої «Михайло і Даниїл». Це копродукція України та США («МАПКА-ФІЛЬМ» і AZFilmsLLS), продюсер фільму з українського боку — Геннадій Кофман.
Складно і небезпечно (навіть через забобони) робити прогнози щодо того, якою буде нова робота безперечно талановитого Андрія Загданського, але я дуже чекаю на прем’єру картини, тому що добре пам’ятаю свої емоції після першого перегляду фільму «Двоє». Камерного, не складного формою, не гучного за інтонацією, такого, що не педалює на драматизм ситуації, але який за півгодини екранного часу перевертає свідомість. Особисті образи, претензії, нудьга, нездійснені бажання здавалися настільки дрібними і нікчемними в порівнянні з конкретною — побутовою і високою — історією двох людей, що я буквально на клітинному рівні почала розуміти тоді небанальність і силу знайомих дієслів — жити, вірити, любити.
Про життя і долю своїх героїв та про зйомки фільму «Михайло і Даниїл» розповідає режисер Андрій Загданський.
— Андрію, коли ти приймав рішення знімати картину про нинішнє життя Михайла і Дані, в аргументах самому собі переважав професійний чи людський інтерес?
— Доволі важко відокремити людський інтерес від професійного. Я не уявляю собі свою роботу, якщо в основі моїх пошуків немає людського інтересу. Навіщо тоді все це?.. Інша річ, що людський інтерес може бути «задоволений» у дружбі, спілкуванні, в прочитанні книги, а професійний вимагає як мінімум року роботи. Нерідко — більше. Крім того, новий фільм абсолютно інший. Він про тих самих двох людей, але він інший.
— У фільмі «Двоє» ти запитав у Михайла, яким він бачить майбутнє Дані. Я пам’ятаю відповідь. А яким ти побачив вже дорослого Данила? Чим він займається? Чи адаптувався до самостійного життя?
— Ти все правильно пам’ятаєш. Тоді, 1993 року, Михайло сподівався, що у Дані є слух. Що Даня здатен обмежено, але чути. На жаль, ці надії не підтвердилися. Даня живе самостійно — в Празі, Михайло — в 100 кілометрах від столиці, в Железниці, крихітному містечку, де і була (у часи соціалістичні) клініка реабілітації дітей з церебральним паралічем.
Данило працює в майстерні, яка робить сувеніри. Кожен рух, точніше кожна здійснена операція — це маленький подвиг, що складається з суми майже хаотичних рухів, поки в результаті один з десяти не виявляється точним. Саме тим, яке Данило і хотів зробити, аби, скажімо, припаяти сталеву петельку до скляної квітки «тіпані». Той, хто побачить, як Данило Щиголь працює — зрозуміє, що не має права скаржитися. Ніколи. І ні на що.
— При зйомках документального кіно потрібно враховувати етичні моменти (мені так здається, в усякому разі). Довгі крупні статичні плани красивого обличчя Данила (як і маленького Дані), інколи спотвореного гримасою хвороби, привертають увагу, навіть змушують зіщулитися, але вони незвичайно піднесені (пробач за пафос — це щиро). А чи є у тебе табу при зйомках?
— Я не думаю, що у мене є табу — тобто, «цього» я робити не буду, «це» я не знімаю. Те, що «я не знімаю», мені, швидше за все, і не спадає на думку, тоді як табу передбачає свідому відмову від чогось — заборону. В той же час є певна межа довіри між твоїми героями і тобою. Tи — автор — цінуєш цю довіру. Ти і твоя камера. Адже ви єдині.
І ще є речі, які мені здаються естетично неправильними, такими, що випадають із задуму. Задум є мірою всього. Він лише реалізує або не реалізує себе в кожному окремому знятому кадрі.
И ще трохи «про гримаси на обличчі Дані». Одна з обставин церебрального паралічу — Даня не контролює лицьові м’язи. Його емоції написані на його обличчі.
Якщо всі ми, так чи інакше, вчимося приховувати свої почуття за маскою, то Даня відкритий світові. Емоційно оголений. Це робить його і красивим — а Данило дійсно дуже красива людина — і безмежно чуттєвим, вразливим. Кінематографічно нескінченно цікавим. Його стосунки зі світом, з роботою, з Михайлом — здаються «візуалізованими» на його обличчі. Але це ще й спосіб комунікацій із зовнішнім світом — Данило глухий, і далеко не всі можуть спілкуватися мовою знаків. Це сигнал світові: я — інший.
— Одна з відвідувачок виставки живописних робіт Михайла Щиголя «Щоденники Франца Кафки» залишила такий відгук: «Прекрасне поєднання самоти і кохання». Мені здається, це фраза точно описує Михайлове життя, його стосунки з сином, з творчістю. А якби тебе попросили написати слоган до свого майбутнього фільму, як би він звучав?
— Мені здається, не правильно авторові фільму придумувати слоган до власної роботи. Скажу відверто, мені анотацію написати до свого фільму — невимовна мука. Адже це колосальне узагальнення, а для тебе, як для автора, все в деталях, в паралелях, що несуть багато складних смислів. Але я ризикну сказати, що це фільм про подолання відчаю. Як у великому філософському сенсі (для тих, хто читав Сартра), так і в щоденному, побутовому. І Михайло, і Данило долають відчай життя і долі щодня. Отже, в стилі процитованого тобою відгуку, це — «фільм про відчай і кохання».
— Далеко не всі чоловіки (мало хто, якщо бути чесним) здатні на таку жертовність, як Михайло. На твій погляд, що насамперед рухало Михайлом — любов до Марини, батьківський обов’язок, чи щось іще? Як би ти визначив стосунки Михайла і Данила?
— Далеко не всі чоловіки стикалися з таким вибором. Доля все вирішила за Михайла — спочатку народження глухої дитини з ДЦП, потім трагічна смерть молодої і талановитої дружини Марини Хусід у автомобільній катастрофі. Що рухало?.. А яка альтернатива? Альтернативи у Михайла не було. Обов’язок, кохання, доля. Ось моя відповідь. Точніше: моя здогадка. Як би я визначив їх стосунки?.. Дуже просто, я би сказав: це — кохання. А всі останні відтінки — глядачі побачать у фільмі.
— На якій стадії нині робота над фільмом?
— «Все кипить і все сире», говорили на студії «Київнаукфільм», де я починав свій професійний і творчий шлях. Багато чого знято, багато потрібно ще зняти. У мене абсолютна віра в проект, цю віру розділяє зі мною мій сопродюсер Геннадій Кофман. Я б хотів закінчити фільм наступного року.
— Де заплановано прем’єру картини?
— Іра, прем’єра планується всюди. Всюди, де захочуть показати наш фільм. (Сміється)
Знаєш, я б хотів, аби ця картина стала ще й інструментом соціальних змін. В усякому разі, в Україні. Тридцять років тому — тут був все ще Радянський Союз — і медичні служби, і соціальні (їх тоді просто не було) не могли нічим допомогти Михайлові і Дані. Мені б хотілося, аби і тут розуміли, що є можливість, якщо не здолати церебральний параліч, то адаптуватися до нього, допомогти і хворим, і здоровим. Адже таке захворювання — удар по всій сім’ї. І дати цим людям повноцінне життя. Україна обрала шлях європейської інтеграції, що для мене означає, насамперед — прийняття європейських гуманістичних цінностей. Якщо наступне покоління дітей, народжених з ДЦП або з будь-якими іншими вродженими захворюваннями, в Україні лікуватимуть і реабілітуватимуть так само, як у Європі або Америці, і якщо наш фільм відіграє в цьому якусь роль — я буду щасливий.
