Це схоже на сон, який приснився одразу усьому світові: не кінець
світу, але примхливий танець меридіанів та берегових ліній. Це схоже на
пристрасть, яка розгорілася на всю земну кулю. Можна це назвати запамороченням,
поглядом із невагомості, пленером iз висоти ангельського польоту. Живопис
Юрія Соломка дає чимало причин для метафор і уподібнень, по-доброму будоражить
фантазію. Його творіння живляться паралелями і меридіанами, без зайвої
суєти вмощують щоки океанами, фарбують одяг ефектними плямами континентів,
зачіпаючи стегнами Америку або цілуючи пурпурними вустами Перську затоку.
Тут майже немає конфліктів і опозицій. Скоріше, стримано- еротичні союзи
і менуетоподібні адюльтери. Вишукані герої минулого парадоксально переплітаються
з плямами материків та океанів. Умовна плоть землі легко вростає у вбрання
манірних дам, проникає у фігуру медитативно зосередженого лютняра; північний
полюс тихим ліхтариком світить над ткацьким верстатом, за яким сидить чарівна
японка... Полотна, що народилися в результаті сполучення хрестоматійної
карти та млосних, манірних дам і кавалерів, у підсумку отримують свою,
оригінальну, не географічну й не нафталінно-архівну, якість. У мистецтві,
напевно, і треба бути якщо не пророком, то, хоча б трохи, космонавтом,
дивитися на світ iз незагальної висоти. Так один раз зробив і Юрій. З тих
пір вернісажі за його участі пройшли у всіх мислимих зарубіжжях — начебто
земна куля сама стала його возити по собі якнайдалі. Країн багато, Соломко
один — малює й посміхається, причому робить і те, й інше легко. Однак «Планета
людей», остання серія його робіт, яку показано на гучній експозиції «Інтервали»
у Національному художньому музеї в Києві, здивувала чимало колишніх поглиначів
мистецтва. Ця планета виявилася несподівано жорсткою, непривітною, навіть
страшнуватою. Тіла й обличчя людей, покалічених у результаті аварій і техногенних
катастроф, розмічені картографічними знаками. Прийом простий, але діючий
сильно і безвідмовно — немов зійшлися разом найстрашніші твої шкільні кошмари.
Перевернути світ легко, однак рельєф людської байдужості незворушний навіть
при найжахливіших виверженнях. Що ж. Люди, як і держави, схоже, не дуже
піддаються естетичним поліпшенням: обриси Атлантиди чи Радянського Союзу,
що дотепер існують на багатьох атласах, чудесні самі по собі. Життя на
цій планеті сповнене дивних збігів, а провидіння, подібно Юрію Соломку
— не гірший жартівник.
Це схоже на сон, який приснився одразу усьому світові: не кінець
світу, але примхливий танець меридіанів та берегових ліній. Це схоже на
пристрасть, яка розгорілася на всю земну кулю. Можна це назвати запамороченням,
поглядом із невагомості, пленером iз висоти ангельського польоту. Живопис
Юрія Соломка дає чимало причин для метафор і уподібнень, по-доброму будоражить
фантазію. Його творіння живляться паралелями і меридіанами, без зайвої
суєти вмощують щоки океанами, фарбують одяг ефектними плямами континентів,
зачіпаючи стегнами Америку або цілуючи пурпурними вустами Перську затоку.
Тут майже немає конфліктів і опозицій. Скоріше, стримано- еротичні союзи
і менуетоподібні адюльтери. Вишукані герої минулого парадоксально переплітаються
з плямами материків та океанів. Умовна плоть землі легко вростає у вбрання
манірних дам, проникає у фігуру медитативно зосередженого лютняра; північний
полюс тихим ліхтариком світить над ткацьким верстатом, за яким сидить чарівна
японка... Полотна, що народилися в результаті сполучення хрестоматійної
карти та млосних, манірних дам і кавалерів, у підсумку отримують свою,
оригінальну, не географічну й не нафталінно-архівну, якість. У мистецтві,
напевно, і треба бути якщо не пророком, то, хоча б трохи, космонавтом,
дивитися на світ iз незагальної висоти. Так один раз зробив і Юрій. З тих
пір вернісажі за його участі пройшли у всіх мислимих зарубіжжях — начебто
земна куля сама стала його возити по собі якнайдалі. Країн багато, Соломко
один — малює й посміхається, причому робить і те, й інше легко. Однак «Планета
людей», остання серія його робіт, яку показано на гучній експозиції «Інтервали»
у Національному художньому музеї в Києві, здивувала чимало колишніх поглиначів
мистецтва. Ця планета виявилася несподівано жорсткою, непривітною, навіть
страшнуватою. Тіла й обличчя людей, покалічених у результаті аварій і техногенних
катастроф, розмічені картографічними знаками. Прийом простий, але діючий
сильно і безвідмовно — немов зійшлися разом найстрашніші твої шкільні кошмари.
Перевернути світ легко, однак рельєф людської байдужості незворушний навіть
при найжахливіших виверженнях. Що ж. Люди, як і держави, схоже, не дуже
піддаються естетичним поліпшенням: обриси Атлантиди чи Радянського Союзу,
що дотепер існують на багатьох атласах, чудесні самі по собі. Життя на
цій планеті сповнене дивних збігів, а провидіння, подібно Юрію Соломку
— не гірший жартівник.
— У кого ти вчився?
— У мене школа була довга. Вчитися малюванню почав ще в
11 років, приватно, а потім скрізь, де жив, — у Сибіру, у Краснодарі, у
Києві — у Художньому інституті. Найперший імпульс дав Олександр Фадєєв,
— не той, звичайно, котрий написав «Молоду гвардію», — це вчитель, у якого
я брав приватні уроки... У Києві все виявилося по-іншому — не стільки навчання
в Худiні впливало, скільки середовище — друзі, однокласники. А найяскравіше
мене вразив Олег Голосій. Ми познайомилися на другому курсі. Він завжди
відволікав від занять, тяг мене чи на каву, чи піти погуляти, чи випити,
— тобто весь час вів убік від інституту. У якийсь момент я сказав, що не
хочу зараз пити каву, я хочу вчитися. А Олег відповів — «забудь про це,
ти вже все знаєш». Спілкування з ним просто дах зривало. Він був дуже пластичний,
мінявся в залежності від своїх внутрішніх імпульсів, внутрішнього життя,
що у ньому відбувалося, не входив у життя, а формував його своїм польотом
над ситуацією. Не випадково хтось порівняв його з кометою, що пронеслася
над Києвом і згоріла передчасно. Енергія, що з нього лилася, торкалася
всіх, з ким йому доводилося зустрічатися. Це, мабуть, саме яскраве враження
від часу навчання.
— А сумнівів щодо вибору шляху ти не мав? У космонавти,
у пожежники не хотілося піти?
— Щодо космонавтів, ти точно помітив. Може, це пов’язано
з хлопчиками мого покоління: мама якось зізналася, що назвала мене Юрою
на честь Гагаріна, тому що я народився саме в той рік, коли Юрій Гагарін
загинув. Він у той час був дуже популярною особистістю. У 6 років, коли
я в дитячому саду малював, діти юрбилися, дивилися й просили, щоб я їм
щось намалював, добра вихователька запитала мене: «Хлопчику, ти, напевно,
хочеш бути художником?» Я однозначно відповів: «Ні, космонавтом». Потім
планка почала падати — хотів бути льотчиком, міліціонером, пожежником...
Десь на пожежнику зупинився і тривіально вирішив, що, напевно, буду художником.
А вже після того, як почав ставати художником, дуже довго думав про те,
що, може бути, не тим зайнявся. Після кожної вдалої роботи мені здавалося,
що вона — остання, і далі немає сенсу цим займатися. Більш того, це продовжувалося
до недавніх пір — ще два роки тому я пішов на звичайну службу художнім
редактором у морській картографії, через рік спробував працювати дизайнером,
зробити обкладинку для книги. Але це не для мене. У порівнянні з роботою,
що відбувається в майстерні, все інше — компроміс між свободою та творчістю.
Я частіше виконую своє внутрішнє замовлення.
— А коли ти зрозумів, що карти — це твоє?
— Це трапилося у 1991 році, влітку, коли було зрозуміло,
що йде до руйнування, до колапсу Радянського Союзу, що після невдалих реформ
Горбачова повинно наступити щось нове. Інформація вже не вміщалася в кордони
СРСР, світ почав ставати усе меншим і меншим, а його карта перетворилася
з абстрактного поняття на матеріальне, конкретне, принаймні для мене. Рішення
дійсно прийшло в один момент. У цей час я знаходився в Бахчисараї, і мені
потрібна була карта, щоб прокласти маршрут, трохи помандрувати Кримом.
Я зайшов до місцевої книгарні та знайшов не карту Криму, а політичні карти
світу, що лежали під клейонкою. Я доторкнувся до цієї клейонки і згадав,
що колись київський художник Костя Ревунов малював на цих клейончастих
совкових скатертинах. І в цей момент якийсь внутрішній голос сказав: «стоп,
до чого тут клейонка». І відразу в магазині карта світу перетворилася для
мене з утилітарної речі в естетичний образ, знак, чи що. Я взяв цю карту,
вийшов, одразу повернувся і купив ще одну. Буквально через годину склеїв
ці карти разом і ще подумав про те, що ж мені зобразити на них. Зрозуміло,
що це міг бути не мій образ, що треба використовувати щось не своє, оскільки
я експлуатую вже готову річ. Адже карта не мною придумана, вона створювалася
століттями, у ній закладено безліч інформації, до якої я не маю ніякого
відношення, хіба що знаходжуся в одній iз точок її простору. Усі ці кольори
типу величезної рожевої плями в центрі східної півкулі позначають політичне
фарбування тієї чи іншої країни. А через те, що в той час світ через карту
починав своїми проблемами давити на свідомість, я відчував, що моє завдання
— зняти цю напругу з політичної картини світу. Необхідно було знайти протилежність
сучасній політичній ситуації. Я вирішив, що краща противага сьогоднішнім
катаклізмам, — це герої інтимних сцен XVIII століття. Як мені здається,
від з’єднання цих протилежностей народилося щось третє, внутрішня грань
між образами і назвами, обрисами материків і островів — те, що знаходиться
між цими візуальними шарами. Ось це середнє, третє, зовсім невидиме, я
вважаю моїм, — і за змістом, і візуально.
— Але все ж таки чому ти малюєш на картах?
— Iз кожною роботою я відчуваю: щось вже зроблено, треба
закінчити цей метод, але через якийсь час усе раптом повертається. Зрештою,
у карті закладено дуже багато інформації, це один iз найсильніших символів,
що створила цивілізація. Тут так багато усього з’єднано, що при роботі
з одним із шарів під ним обов’язково з’являється щось нове. Єдине, чого
немає в карті, — нематеріальних, невізуальних понять. Наприклад, такого
поняття, як час. Немає карти емоцій, переживань. А от для цього існує картина.
Я схильний думати, що будь-яка картина — і є карта почуттів. Як виразити
невізуальні поняття? Недавно я по-новому відкрив для себе карти. Цим лiтом
у Словаччині на симпозіумі познайомився з художником-аборигеном iз Австралії.
Після зустрічі з ним і тієї інформації, що він привіз із собою, у мене
з’явилася нова точка зору. Картини австралійських аборигенів — це карти.
Кожна картина — це зображення визначених місць, де проходила яка- небудь
діяльність чи практика художника. Там зображений шлях iз одного місця в
інше, а також місця ініціації, сакральні місця чи місця відпочинку. І художники
можуть пояснити значення кожного елемента, кожної крапки на своїх роботах,
а якщо ви потрапите в цей район, — показати, яке місце він зобразив і чому.
Інша справа, що по їхніх картинах неможливо зобразити план будівництва
чи до метра вимірити відстань між об’єктами. Для нашої раціональної свідомості
це не функціональна карта. Але на ній конкретно відображені переживання
людини. Європейські карти роблять художники, спираючись на свій естетичний
смак, підбирають фарби, щоб пофарбувати Австралію в жовтий, а Аргентину
у блакитний, — колір відіграє другорядну роль. А в картах австралійських
аборигенів усе навпаки. Я ще тоді з цим австралійцем зробив кілька робіт,
використовуючи їхній метод, спробував зробити свої карти нереальних подій
та ірраціональних понять.
— Чи має значення, по яких континентах і країнах ти
малюєш своїх персонажів?
— Це питання — з основних, котрі мені задають. Для глядача
це чомусь важливо, для мене — ні. Якщо виникає значеннєвий зв’язок між
тим, що я зображую і на чому я це зображую, то тоді значення Китаю чи Радянського
Союзу спрощується до непотрібної визначеності, до грубої простоти. Естетична
сторона набагато важливіша.
— Тоді зворотне питання — чи впливає на країни те, що
ти на них малюєш?
— У мене колись була така мулька... Одного разу взимку
до мене приїхало ТБ, і вони знімали передачу, яку мали показати в ніч перед
Різдвом. Ми домовилися з режисером, що спеціально заради Різдва ми зробимо
щось містичне, пограємо у шаманізм, у чаклунство. Я в тому інтерв’ю розповідав,
що після того, як я спробував провести балтійську воду через Польщу в Україну
через образ пiсяючого хлопчика — відбулися збої на інших рівнях взаємодії
реального світу та моєї практики, і в той рік у Польщі сталася повінь.
Ножицями карту різав і говорив — о, дивіться, здається, в Австралії зараз
щось трапилося... Але потім цю передачу влітку показали. Це було, звичайно,
повне божевілля. Мені знайомі так і говорили — ти що, з глузду з’їхав?
Ні, ну як це може вплинути? На жаль, а, може, і на щастя, на геополітику
впливають зовсім інші люди, не художники.
— З чим пов’язане народження нової серії твоїх робіт
— «Планета людей»?
— «Планета людей» — це роботи з покаліченими людьми. Тобто,
в основі — аномальні явища з людським тілом як результат аварій чи екологічних
катастроф. Тобто, така собі «Планета людей».
— Страшнувата планета виходить.
— Так, жорстка, жорстка. Світ за десять років змінився.
Мене зараз більше цікавить реальність, а не історія. Все ж таки я батько,
у мене родина, і це не порожні слова. Звичайно, треба насолоджуватися цим
життям, любити його й милуватися ним, але є ще й інша його сторона, про
яку теж забувати не слід. Для мене як для художника важливо зробити візуальний
шок, знайти сильну метафору, яка ще може впливати на глядачів, протверезити,
якщо свідомість знаходиться в м’якому, легковажному стані.
— І заради цього ти використовуєш такі репресивні прийоми?
— Я вважаю, що шок виправданий, оскільки ці проблеми існують
у нашій країні в більшій мірі, ніж деінде. Візьмемо хоча б це божевілля
з Чорнобилем. Це ж не агресія однієї сторони на іншу, як бомба в Хіросімі,
коли усе сплановано з визначеною політичною метою. Бомба, звичайно, жахлива,
але ще огидніше, коли аналогічні за наслідками катастрофи відбуваються
через недоумків, — коли невдало проведено небезпечний експеримент, або
витікає божевільна кількість речовин, що знищують усе живе, тільки тому,
що хтось був iз похмілля. От саме про безвідповідальну, розм’якшену свідомість
я й кажу. На неї варто впливати.
— А чи доводилося людям, яких ти фотографував, бачити
ці роботи?
— Я фотографував усього лише трьох людей. Першiй я показував
те, що я робив до цього, другiй — те, що я зробив iз його попередником
і третiй — те, що з двома попередніми. Але я не впевнений, що їм це дуже
цікаво. Моя дружина зустріла одного з них у тому ж трамваї, в якому і я
з ним познайомився, і сказала, що бачила на виставці у музеї фотографії,
що зробив iї чоловік із ним. Він не виявив ніякого інтересу. До речі, коли
я показував ці фотографії влітку в Словаччині, то були аналогічні питання.
Але мені здається, ти трохи недоговорюєш; насправді питання таке, — а чи
згодні вони, що ти використовуєш їх у своїх цілях, тому що це теж живі
конкретні люди? Ну, тут всіх етичних формальностей дотримано.
— Чи вважаєш ти себе успішним художником?
— Я просто вважаю, що мені везе. Якщо і є до мене увага
з боку глядачів і мистецтвознавців, то вона, може, й незаслужена в тій
мірі, як це іноді проявляється. Тут питання внутрішнього Я й самозадоволеності.
Я схильний співставляти себе з буквою Я, що знаходиться в кирилиці на останньому
місці. І якщо це буква не Я, а, скажімо, Ю, що знаходиться трохи раніше,
ніж Я, — чудово, якщо це є. Якщо цього немає, ну і дякувати Богу, спокійніше
жити.
— А питання грошей?
— Ну, до цього я ставлюся саркастично. Те, про що ти говориш,
— це метод формування цінностей, пов’язаний iз розвинутим капіталізмом.
На жаль, у нашій країні ім’я та гроші не завжди дружать.
— Чи можеш ти згадати найдивнішу ситуацію, пов’язану
з реакцією на твої картини?
— Найдивніша якраз і була на літній виставці «Інтервали».
Дивно це було тим, що люди, яких я вважав компетентними в сучасному мистецтві,
проявили стосовно «Планети людей» зовсім неадекватну реакцію. Головним
чином побачили тільки зовнішню сторону цих фото, мали шок, побачивши жахливі
обличчя. Тобто, був прочитаний перший, поверхневий шар, що насправді служить
викликом до діалогу, вказує на те, що цю інформацію потрібно сприймати
в такому ступені напруги. І усе. А чому це зроблено? Не була прочитана
етична сторона. Адже це питання екології, зруйнованої і покаліченої землі,
і будь ласка, настільки виразна метафора.
— Адже й екологія — досить модна тема.
— Може бути. Але якщо я і сприймав цю інформацію, то вона
залишалася на другому плані. Я не претендував вливатися до хору модних
віщунів.
— От ми говорили про Гагаріна...
— Так, це перша людина, що переборола гравітацію.
— А ти не збираєшся переборювати гравітацію? Адже є
ще карти Марса, Меркурія, сузір’їв — інших світів, вигаданих.
— У мене є карта моїх терзань, країна, яка називається
«Терзання» — це мій Сатурн. Чи, припустимо, карта кохання — так і називається
«Це кохання». А на питання, чи є життя на Марсі, я для себе відповів —
на Марсі життя немає. Мої роботи пов’язані з людьми, з переживаннями, з
почуттями, навіщо ж якась Венера чи Марс. Космос і планети знаходяться
у моїй свідомості. А якщо говорити про внутрішній космос — то переборов,
та й взагалі гравітація ця нібито й не існує.
