Початок див. №1
Вистава Рози Саркісян H-Effect за мотивами «Гамлета» Вільяма Шекспіра та «Гамлет-машини» Хайнера Мюллера, будучи пошуково-експериментальною за своєю суто театральною формою і внутрішнім змістом, — яскравий приклад висококласної фіксації під формат онлайн-перегляду.
Відомі польські режисери-документалісти Пьотр Росоловський та Ельвіра Нєвєра, працюючи з проектом режисерки Рози Саркісян для документального фільму «Синдром Гамлета» — створили самодостатній відеопродукт, що дозволяє говорити про вплив зйомок, побудову кадру, власне відеодокументування на посилення напруги та суттєве привнесення «кінодинаміки» в динаміку самої вистави.
Очевидно, що творча група не ставила перед собою задачу дати відповідь всім тим, хто вважає неможливим для себе перегляд вистав у запису. H-Effect Рози Саркісян — один з тих випадків, коли співпадіння рівня майстерності постановників міжнародної команди, ретельності у вибудові мізансцени і кадру, вельми лапідарної, навіть скупої театральної мови і документалістики, яка вимагає конкретики, сутності — дають емоційно адекватний зворотній зв’язок.
На мій погляд, ця вистава прокладає певний вектор перспектив не тільки для театральних постановок постдокументальної драми, а й для інших театральних жанрів, які важко, не виразно лягають на плівку і втрачають свою цілісність, темпоритмічність, блідо передають чи взагалі не передають акторську енергетику.
У Хайнера Мюллера в п’єсі «Гамлет-машина» — Гамлетів два. У Саркісян — їх п’ять.
Отже, режисерка Роза Саркісян та драматургиня Йоанна Віховська методом devised theatre разом з п’ятьма героями шукають Гамлетів сьогодення, досліджують вплив його вічно актуальних питань на сучасників, що мають досвід війни аби створити актуальний портрет молодого покоління українців. Досвід цих людей-героїв — особистий досвід. Хоча професійними акторами серед них є лише двоє: Оксана Черкашина та Роман Кривдик, який пройшов війну як парамедик. Інші троє — «айдарка», документаторка військових злочинів та порушень прав людини, учасниця Революції Гідності Катерина Котлярова, кіборг Ярослав Гавянець та ЛГБТ-активіст Олег Родіон Шурігин-Геркалов — є відібраними на кастингу героями з різними життєвими поглядами, з різних міст (Харкова, Тернополя, Донецька, Львова, Києва), різним досвідом, професією та навіть сексуальною орієнтацією.
Проте на кону вони рівнозначно переконливі. В певні моменти ти навіть забуваєш, що це не професійний актор, при цьому абсолютно усвідомлюючи, що їхні історії реальні, пережиті, переосмислені, перестраждені. Єдине, відома акторка Оксана Черкашина, суто акторськими засобами, власне через фізичний театр відіграє не свою історію, а історію зґвалтування якоїсь іншої жінки. Відкритим прийомом режисерка дає зрозуміти, що це якраз відтворення, а не переживання. В цій сцені, до речі, операторська робота примушує буквально ціпеніти: ніякого натуралізму — у приголомшливій тиші акт насилля перетворено на свого роду потужний перформанс в середині вистави, який передбачає ще більшу умовність. Настільки, що відчувається як дійсність стає нерозривною з нею, при цьому, не підмінюючі її.
Це стосується й інших епізодів-монологів, де кожен — жахливіший через те, що не промовляється вголос, а залишається в підтексті, очах. Там, де «далі — тиша».
Саркісян і Віховська в H-Effectі використовують лише якісь окремі фрази «Гамлета» Шекспіра аби відштовхнутись від них. Проте мюллерівські персонажі вже значно ближчі нашим героям, особливо жіночі.
Як Мюллер знищує автора (Шекспіра) у його традиційній формі, так і герої H-Effectу знищують контексти і підтексти документальністю. Адже, сама по собі достовірність викладених фактів біографії героїв перестає ставати лише відправною точкою. Важливішим стає те, як цю правду транслює кожний з них, а в решті, — сприймає глядач. Для постановників, вочевидь, Мюллер — є ініціатором певних процесів, але здійснюють ці процеси не тільки вони і герої вистави, але й ми — глядачі, оскільки всі живемо з нав’язаною дійсністю війни.
«Я — Гамлет, кіборг, машина...», Гамлет — не Гамлет, можу — не можу бути Гамлетом. Не хочу бути Гамлетом. Відмова від ролі Гамлета через неможливість його існування, коли правда буває сильнішою за вигадку (Мюллер). Як вийти за межі свого досвіду, як перетворити його на сценічний досвід? Вистава H-Effect майже дає відповідь на ці питання, а якщо і не дає, то ставить їх руба.
Мінімалістична сценографія польської художниці-візуалістки Корнелії Дзіковської — ще одна важлива цеглинка в стилістику і цільність вистави. Проте ні хроніка, ні підручні предмети для героїв — вже не можуть перебрати на себе увагу, вони лише грамотний, лаконічний супровід, тло, допомога.
Фінал вистави «кричить» у тишу клацаючим осічкою пістолетом із безнадійною за своєю суттю фразою Мюллера-Гамлета-кіборга про «світ, який крутиться по орбіті серед неухильно прогресуючого розпаду»: ми всі воюємо і всі стріляємо. Холостими, зокрема, проте все ж стріляємо. Наше уявлення про світ — безкінечна війна: з війною, з вірусами, з системою, з собою.
