Коли сім років тому генеральний директор — художній керівник Херсонського обласного, а тепер уже академічного театру ім. М. Куліша Олександр Книга заявив про намір провести в рідному місті театральний фестиваль, люди, які знають сіль цього, були налаштовані скептично. Важка це справа — фестивалі організовувати, а потім ще й підтримувати їх на плаву. Йшов 1999 йрік, в Україні було вдоста розкручених театральних форумів і на заході, і на сході, і на півдні, і навіть на півночі країни, яким і самим не вистачало державних коштів. А тут ще один претендент на шматочок мінкультівського пирога. Але останній виявився стійким олов’яним солдатиком, оголосивши на всю Україну про появу Всеукраїнського фестивалю-конкурсу музичних театральних прем’єр. На той момент ідея створення фестивалю музичних спектаклів виявилася, на диво, новинкою — просто нічого подібного в нас раніше не було. Суть в тому, щоб зібрати спектаклі саме драматичних театрів. Таким чином багато провінційних театральних колективів (а вони в нас, як відомо, в більшості своїй музично-драматичні) отримали можливість показатися на відповідному їхньому основному репертуарному жанрові конкурсі.
Усі ці роки пан Книга, незмінний директор «Мельпомени Таврії», й тягне на собі цей драматичний музогляд. За цей час багато що змінилося в нашому житті, і вже кануло в Лету пара-трійка шанованих театральних зібрань, а цей, тьху-тьху! Правда, всередині самого таврійського фестивалю також відбулися серйозні зміни. По- перше, він став міжнародним — це добре. По-друге, перестав бути суто музичним — це гірше. Адже саме цей факт вигідно відрізняв «Мельпомену» від інших. Сам Олександр Книга пояснює дуже просто обставини, що склалися. Якісний музичний спектакль складається з багатьох компонентів. Окрім артистів, іще й оркестр, і балет, і хор — часом до п’ятдесяти чоловік — спробуй усіх прийми! На жаль, у наш час це дуже дороге задоволення. По-третє, з цього року фестиваль із триденного марафону перетворився на п’ятиденний. Тепер усі учасники, а не лише вельмишановне журі, могли перебувати в Херсоні на протязі всього часу. Нарешті театрам вдалося не тільки себе показати, але й інших подивитися. Безперечно, це теж добре. Абсолютно зрозуміле природне бажання господарів продовжити свято і місту, і учасникам, і собі. Свято дійсно вийшло чудовим! Барвисті карнавали, ралі з романтичною назвою «Чумацький шлях», виставка квітів у Потьомкінському парку, запальні вечірки і ро-о-зкішний театральний капусник, зроблений силами всіх конкурсантів!
АФІША
На фоні міцної та гідної організації фестивалю його програма виглядала дещо різношерстою та сіруватою. Відразу кинувся в очі незрозумілий принцип відбору учасників. Аж ніяк не зменшуючи нічиїх достоїнств, хочу спитати: як в одній фестивальній афіші на рівних правах можуть співіснувати професійні й аматорські театри, моноспектаклі та спектаклі на десять-п’ятнадцять чоловік, вокальне шоу, драма й балет? Враження від деяких «вистав» іноді відверто бентежило. Абсолютна відсутність інформації про учасників, окрім скупеньких на інформацію програмок та невиразних анотацій на спектаклі, — повністю дискредитувало прес- службу фестивалю. Але, до речі, а чи була вона взагалі? Крім замучених нескінченними змінами у програмі та влаштуванням гостей адміністраторів, «спеціально навчених людей» з PR видно не було взагалі. Навіть якщо вони не передбачаються фестивалем, то надалі про них варто серйозно подумати! Виникали нехороші думки про провінційність того, що відбувається. Адже «провінція», насправді, всього лише географічне поняття! Журі, якому цього разу було нелегко, на прес-конференції обіцяло бути об’єктивним і справедливим.
Тепер про фестиваль. Приїхали практично всі. Не доїхали лише білоруси. Вітебський національний академічний театр ім. Я. Коласа повинен був привезти «Чорну наречену» дуже відомого місцевого драматурга А. Дударьова. Але митниця не дала добро, до того ж рідна, — білоруська. Не пустили сябрів на фестиваль в Україну, щоб уникли вони небажаного спілкування з революційними хохлами. Зате москалі (в хорошому значенні цього слова) показали гоголівського «Тараса Бульбу». Московський Театр на Перовській викликав до себе цією назвою непідроблений інтерес. Справа в тому, що при театрі існує єдина в Москві українська експериментальна студія «Травень». У її репертуарі і М. Куліш, і Г. Квітка-Основ’яненко, і І. Котляревський. Але моноспектакль у постановці К. Панченко виявився нецікавим для херсонського глядача. Чудовий артист і читець В. Нікітін, на мій погляд, працював упівсили і не зумів сам впоратися з усією потужністю образу Тараса й інших персонажів. Ні текст Гоголя, ні українські пісні у виконанні чотирьох дівчат (у музичному ряді чомусь виник і шевченківський «Заповіт», напевно, тому що також звучав від імені Тараса) картини не врятували.
Актор Ю. Невгамовний представив моноп’єсу М. Мітуа «Акомпаніатор», поставлену А. Словесником при Одеському відділенні СТД України. Тут розказано про долю маленької людини, музиканта, який колись був відомим піаністом, а тепер став позаштатним акомпаніатором в естрадного співака. У спектаклі порушується вічна тема того, що хтось талановитий залишається незатребуваним, а посередності дістається слава. Загалом, одеський «Акомпаніатор» — це трагедія людини, що не знайшла себе в житті.
Продовжили тему історії артиста, який усе переплутав в реальному житті та мистецтві, В. Авдеєнко, І. Вітовська, А. Вертінський і В. Легін, актори Київського академічного Молодого театру, які зіграли спектакль за п’єсою І. Коваль «Маринований аристократ». Щойно повернувшись із Кракова, вони з задоволенням приймали двадцятихвилинні аплодисменти херсонської публіки, роздавали автографи, фотографувалися з глядачами та шкодували, що не стали учасниками, а усього лише гостями «Мельпомени Таврії». І правильно, тому що режисер цього спектакля С. Моісеєв сидів у журі, а все повинно бути чесно.
Низку моноспектаклів на фестивалі продовжили гості з Молдови. Кишинівський «Театр із вулиці Троянд» показав «Падам, падам…» за п’єсою І. Грішпуна. Історія недовгого життя великої французької співачки Едіт Піаф у спектаклі розказана нею самою, а точніше актрисою О. Софріковою, як сага. Але цей жанр частіше за все передбачає прикрашення, романтизацію подій. У спектаклі ж кишинівців історія «паризького горобчика» з’явилася у всій її безжалісній правді, без прикрас. Режисеру Ю. Хармеліну вдалося знайти для актриси виразний малюнок ролі від декламації тексту до хореографії. Ми бачимо різну Едіт — ніжну, жорстоку, закохану до безтями і божевільну, страждаючу від наркотиків й алкоголю… Але в цьому спектаклі перед нами вимальовується образ великої жінки, яка не жалкувала в цьому житті ні про що.
«Піафоманією» в рік 90-річчя Едіт Гасьон (таке справжнє прізвище легендарної шансоньє) багато хто захворів. Не обійшла чаша ця й Херсонського театру ім. М. Куліша, який, говорять, у минулому сезоні зовсім офранцузився. Замість обіцяної «Фіалки Монмартру» в постановці справжнього угорського режисера публіка побачила «Світ пісень Едіт Піаф» — спектакль, який тут жанрово визначили як «Симфонію Однієї Душі». Це гарне музичне шоу, яке не має нічого спільного з драматичним мистецтвом, показує нам життя Піаф рожевим. Навіть страждання героїні показані виконавицею Р. Рубльовою, володаркою прекрасного голосу, яка співає пісні Піаф бездоганно, у стилі монпансьє. Вийшла ще одна своєрідна квіточка Монмартру. А з іншого боку — навіщо публіці знати про страждання артистів?
А ось про горе та радощі людей, які виходять на сцену під час війни, розказав спектакль Луганського українського театру «Нам всім одна дісталася роль…». Це присвята першим акторам цього колективу, створеного саме у 1941 році, які пройшли через Другу світову у складі фронтових концертних бригад і показали 1000 спектаклів та 1500 концертів! Луганський спектакль нагадав старе радянське кіно, зняте ще під час війни, коли люди не знали, чим усе закінчиться, але свято вірили в Перемогу!
Криворізький театр «Академія руху» представив пластичну баладу А. Бельського «Реквієм», також присвячену Другій світовій. Це чотирнадцять хореографічних етюдів, у яких — і життя, і сльози, і любов, і… смерть.
Професійною хореографією порадував і Миколаївський театр драми і музичної комедії у двох хореографічних новелах «Модель + N» і «Двоє на узбережжі» (остання за мотивами хореографії Ж. —М. Жара) в постановці і хореографії А. Бедічева. Це нова грань театру й нова грань його балету, оволодіння новою хореографічною лексикою й естетикою. Звідси й назва — «Грані».
А ось класний вокал у спектаклі «Ханума» відразу зачарував Херсонського глядача. Ніжинський український театр ім. М. Коцюбинського разом із геніальним грузинським композитором Г. Канчелі примусили публіку аплодувати стоячи. І навіть один навчений театральним досвідом гість фестивалю чесно зізнався, що ніжинці повернули його років на двадцять назад, в часи юності. Цікаво, що він мав на увазі? Але на акторському капуснику ніжинці викликали такий фурор, який не порівняти з жодним «Золотим грамофоном» у світі. Як і квінтет «Ланка» з Нової Каховки, не порівнянний з жодним «Євробаченням»! Хотілося плакати від розчулення, як в минулому році після перемоги Руслани!
А всерйоз довелося поплакати під скрипку Паганіні. Київський циганський музично-драматичний театр «Романс» привіз музичний спектакль «Скрипка Паганіні» — фантазію про останні часи життя великого італійця, вигадану І. Крикуновим. Нікчемність довколишнього життя, його неспроможність рано чи пізно змушують людину вигадувати у своїх фантазіях нові світи, нові історії і жити в них вільно та безтурботно, віддаючись до кінця лише Творчості.
Срібний дощ у фіналі цього спектаклю неначе спровокував природу, і Херсонське небо заплакало теплим наполегливим дощиком. Цей факт, звичайно, трішечки зіпсував організаторам церемонію закриття фестивалю та нагородження конкурсантів, але аж ніяк не позначився на кількості глядачів, на площі перед театром. Стоячий партер неначе за помахом чарівної палички розкрив свої парасольки, перетворившись у великий, нібито критий зал, і слухав результати VII «Мельпомени Таврії».
ПЕРЕМОЖЦІ
Отже, в номінації «За виразність пластичного образу» в спектаклі «Реквієм» перемогла В. Власова (Кривий Ріг). «За подвижництво в розвитку театру малих форм» — Ю. Невгамовний (Одеса). «За рішення музичного образу спектакля» «Світ пісень Едіт Піаф» нагороджені Р. Рубльова й О. Костродуб. Миколаївський український театр відрізнився в номінації «За розширення жанрів палітри театру» — спектакль «Грані». Ю. Хармеліна відмітили «За своєрідне режисерське прочитання п’єси» — спектакль «Падам, падам…». «За вагомий внесок у розвиток фестивального руху в Україні» дипломом нагороджено О. Книгу. І. Крикунова шановне журі також відзначило в номінації «За вагомий внесок у розвиток музично-драматичного театру». Напевно, все-таки в Україні. Ну і «За активну участь у фестивалі «Мельпомена Таврії» відзначено: навчальний народний молодіжний центр «Шанс» (Нова Каховка), Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр, Ніжинський український драматичний театр ім. М. Коцюбинського, Херсонський обласний театр ляльок і Московський драматичний театр на Перовській.
Дивний якийсь вийшов розподіл позицій — «своєрідне» і одночасно «вагоме». Чогось у всьому цьому хорошому заході не вистачало. Напевно співвідношення якості організації та якості програми. Але театральна братія — найбільш розуміюча (зробить висновки) і найкомунікабельніша (точно через рік припреться знову) братія у світі. Ось вона й розуміє, що Мельпомена — муза, в принципі, надійна, перевірена театром усіх часів і народів. І уже коли призначено було їй поселитися в Таврії, буде вона й у Таврії все тією ж Мельпоменою.
