«Німфоманка» — третій фільм «Трилогії депресії» Трієра після «Антихриста» (2009) і «Меланхолії» (2011). «Трилогія депресії» — назва швидше журналістська, ніж кінематографічна (сам режисер з його схильністю до публічних жестів зробив свій пригнічений стан предметом широкого обговорення), однак спільні моменти і навіть своєрідна симетрія тут є: в «Антихристові» вбивають жінку, в «Німфоманці» — чоловіка, в «Меланхолії» гинуть усі. Існує також певна гра з жанрами: якщо «Антихрист» — трилер, то «Меланхолія» — фільм катастроф, а «Німфоманка» — еротика, проте це досить умовні відповідності.
За структурою «Німфоманка» — роман у восьми розділах: до попередніх п’яти додано ще три: «Східна і Західна церкви», «Дзеркало», «Пістолет». У них йдеться про прагнення героїні повернути собі втрачену після смерті батька здатність отримувати тілесне задоволення, причому ці спроби доходять до все більших крайнощів.
Тут, як завжди у Трієра, розсипано безліч відсилок та алюзій: наприклад, сина Джо звуть Марсель — а її діалог із Зелігманом якраз і будується за принципом асоціативних спогадів, який панує у циклі романів Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу»; в розділі «Пістолет», який починається зі згадки про агента 007, начальника героїні звуть Л. (начальник Бонда ховається під псевдонімом М.); сцена, коли дитина виходить на балкон, щоб помилуватися снігопадом, є іронічною самоцитатою з «Антихриста» тощо. Втім, розгадування цитат — другорядна розвага. Набагато цікавіше, про що вся історія.
У другій частині значно посилюється лінія марень, видінь героїні, показаних у досить прямій, подекуди інфантильній манері (цікаво зіставити це з рясними фантазмами в «Антихристові»). Джо (Шарлота Генсбур) то злітає над землею в екстатичному нападі, то їй ввижаються Мессаліна і Вавілонська Блудниця, то вона бачить своє відображення в дзеркалі у вигляді дитини. Марення — ознака внутрішньої нестачі, ілюзорна компенсація. Чого бракує Джо?
Увесь фільм, всі 8 розділів, вона розривається між прийняттям ролей суб’єкта і об’єкта бажання. Джо — свавільна жінка в соціумі, що є репресивним стосовно жінок і негласно засуджує героїню (чого вартий хоча б повний сарказму епізод про групу боротьби з «сексуальною залежністю»), — і вона вторує моральній інквізиції, засуджуючи себе. Зі свого боку, старий самітник Зелігман (Стеллан Скарсгард), котрий вислуховує її сповідь, ховається за завісою коментарів, мудрованих висновків і цитат і всіляко виправдовує героїню, щоб видати себе лише в кінці. До самого фіналу ми нічого не знаємо про нього, окрім твердження про його асексуальність — занадто гарно, щоб бути правдою.
Важливо те, що Зелігман — останній чоловік в її історії. Його спроба перейти зі слухачів в учасники подій закінчується фатально. Вистріливши в Зелігмана, Джо нарешті розраховується із суспільством коментаря і повчання, святенництва й нерівності, пригноблення й лицемірства. Однак, щобільше, — Трієр недаремно виносить постріл і втечу Джо за кадр — з нею відбувається перетворення, котре лише й може дати їй повну гармонію і згоду із собою: вона, вже за межами глядацького погляду, сама стає чоловіком. У реальності, створеній і керованій патріархатом, вона знаходить ті чоловічі якості, які дозволяють їй, нарешті, отримати повну свободу.
Отже — не кохання, не смерть, але — свобода.
Схоже, цим фільмом Трієр закінчує дослідження жінки і жіночності, яке забрало багато років і включило, окрім трьох вищезазначених фільмів, такі неабиякі роботи, як «Розтинаючи хвилі» (1996), «Танцююча в темряві» (2000), «Догвілль» (2003).
Що далі?
