Десять років для київських шанувальників опери співає чудова
артистка Світлана Добронравова. Мені шкода, що вам не довелося почути її
дуету з концертмейстером Національної опери України Костянтином Фесенком:
хоча вокальні дані музиканта досить скромні, проте щирості почуття — не
позичати. Коли вони напередодні вечора співачки, присвяченого музиці П.
Чайковського, репетирували сцену Водемона й Іоланти, почуття стискали їм
горло так, що спів несподівано припинявся. Світлана Альбертівна навіть
свого чоловіка просить не заходити на репетиції з концертмейстером, щоб
не відволікав її від того, майже інтимного процесу співтворчості, коли
потрібне повне взаєморозуміння у переживанні музики. І хай потім на сцені
співачка не дозволить надмірному хвилюванню вплинути на спів, але саме
в репетиційній залі народжуються ті почуття, вібрації яких долинатимуть
до нас з вами, хвилюючи серце й розум.
— Світлано Альбертівно, сьогодні ви — одна з найяскравіших
зірок Київського оперного театру. Ваше діамантове сопрано знають у Європі,
де під час гастролей театру приходять спеціально «на Добронравову». Але
вас, на відміну від деяких зовсім ще молодих колег, абсолютно не зачепила
«зоряна хвороба». Може, артистові треба більше честолюбства і вміння завжди
лишатися на п'єдесталі?..
— Головне — бути величним у тому, що робиш на сцені. Коли
ти майстер, тобі нічого ділити з іншими артистами. Я вважаю, треба просто
виходити на сцену і — співати.
— А як ви — російська співачка — потрапили в Україну?
— 1982 року в Саратові відбулася чергова «ярмарка» випускників
консерваторій тодішнього Союзу, там мене побачив і запросив до свого театру
головний диригент Львівської опери Ігор Васильович Лацанич.
— Але ж ви не знали тоді української мови, а тепер так
вільно говорите?
— Я вважаю, що для співаків це не проблема. Співаємо ж
ми, скажімо, опери Верді італійською, чи, скажімо, німецькою — вагнерівського
«Лоенгріна». Я відразу сміливо намагалася говорити українською. Всім це
подобалося, хоч іноді я дуже смішила людей своєю вимовою. Зате, коли 1990-го
року з групою артистів уже Київської опери я поїхала в Канаду, там українці
говорили: «Та це ж наша Світланка-галичанка».
— Цього року у вас своєрідний ювілей — 10 років, як
ви переїхали зі Львова до Києва...
— До речі, саме цій даті й присвячувався мій концерт у
Національній опері України. А взагалі, раз на рік готую нову програму із
творів, які ще не виконувала. Наприклад, минулого квітня у філармонії співала
твори Рахманінова й Лятошинського. А для вечора Чайковського я вибрала
сцени з двох опер, в яких не виступаю в своєму театрі, — з «Євгенія Онєгіна»
та «Іоланти». Готуючи нову партію, я завжди прагну іти саме за автором,
не нав'язувати своє сприйняття музики, а передавати ті нюанси, які він
зафіксував у партитурі.
— Ваш вірний однодумець — концертмейстер Костянтин Фесенко
з прикрістю говорить, що ви не вмієте берегти себе, свій голос. Це правда?
— Мені не раз доводилося співати тоді, коли я була не в
кращій формі — скажімо, заважала застуда. Так було, наприклад, на прем'єрі
«Аїди», а ця партія дуже складна й вокально, і психологічно. Або нещодавно,
в День матері, церква запросила мене виступити на стадіоні «Динамо». Я
мала виконувати «Аве, Маріє!» Джуліо Каччині. Початок концерту затримався,
і мені довелося години дві чекати на холоді, а потім зняти пальто і в сукні
вийти до мікрофона. За технікою безпеки я не маю права співати, коли температура
нижча від чотирнадцяти градусів тепла, а було десь сім. Проте коли пролунав
перший звук твору, мені здалося, що він заповнив стадіон і я співаю небу,
в якому зараз розійдуться похмурі хмари й з'явиться сонце. Мабуть, це почуття
— гармонії з небом — допомогло мені тоді не тільки проспівати, а й навіть
не застудитися.
— Що для вас відпочинок?
— Справжнє свято — коли можу сидіти і спокійно читати книжку.
Адже весь інший час мені доводиться щось учити, а коли термін дуже короткий,
то навіть зубрити. Звичайно, набагато краще, коли маєш досить часу для
підготовки якогось музичного твору чи партії. Тоді кілька разів проходиш
матеріал, відволікаєшся, а потім раптом відчуваєш, що внутрішньо заспівав.
До речі, так було нещодавно з «Іолантою». Йшла по вулиці, співала партію
в собі і раптом, коли дійшла до фрази «твои желанья — мне закон», розплакалась.
Звичайно, люди на тролейбусній зупинці так і не зрозуміли, що зі мною сталося.
— Під час недавніх гастролей театру в країнах Європи
ви виконали головну партію в опері «Катерина Ізмайлова». З цією прем'єрною
виставою — останньою режисерською роботою Ірини Олександрівни Молостової
— знайомі поки що зарубіжні слухачі. Тож хочеться спитати, як почувалися
у цій музиці?
— Як риба у воді. Хоча вважається, що музика Дмитра Шостаковича
дуже складна для виконання, відчувала неймовірне задоволення. Може тому,
що було повне злиття з героїнею. Я теж за кохання віддала б усе, адже тільки
з цим почуттям для людини і квіти цвітуть, і трава зелена.
— Яку рису свого характеру ви вважаєте визначальною?
— Я з усього вмію одержати задоволення. Навіть з того,
що на перший погляд видається прикрим.
