Головний режисер Київського міського театру ляльок Сергій Єфремов останнім часом рідко буває вдома. Не встиг повернутись з Франції, де у муніципальному театрі Бельфора поставив дві вистави - "Лялькар" Генрика Юрковського і власний сценарій "Мій господар Дон-Жуан" за мотивами творів про "севільського джигуна" Мольєра, Лесі Українки, Байрона й Карела Чапека, як знову спакував валізи і подався до Нижнього Тагіла - працювати над легендою Павла Бажова "Кам'яна квітка". У вересні повезе до Франції, на фестиваль у Шарлевілі, свою київську виставу - "Все буде гаразд", створену разом з художником Іриною Уваровою та актором Шарлем Фоєрбергом на підставі щоденників Януша Корчака. А наприкінці листопада - розпочне репетиції "Казки про доброго чортенятка" П'єра Гріпарі у Польщі.
-Що, життя змушує бути не лише режисером, але й власним театральним агентом? - поцікавився я у пана Сергія, зустрівши його під час "транзиту" в Києві.
- Ні. Я себе ніяк не рекламую. Просто є досвід, репутація, старі професійні знайомства. Справді, маю багато пропозицій. Скажімо, минулого року поставив п'ять вистав, з них лише одну в своєму театрі. Та для цього були й об'єктивні причини: наш театр не мав ані власного приміщення (нині нам передано кінотеатр "Ровесник", куди, якщо, звісно, знайдуться бодай мінімальні кошти для реконструкції, запросимо восени глядачів), ані грошей на постановку нових вистав. А експлуатуючи лише старий репертуар, будь-який театр деградує, фахово дискваліфікується. Саме тому в новому сезоні ми неодмінно завершимо "Ворона" Карло Гоцці, репетиції якого змушені були припинити через вищезгадані причини, і відновимо "Маленького принца" Антуана Сент-Екзюпері.
- Та навряд чи ситуація з фінансуванням театрів принципово зміниться. Для держави культура - перша стаття економії. Час до цього звикнути.
- Безперечно. Втім, за вдачею я оптиміст, і все-таки не вірю, що в Україні наважаться ліквідувати унікальну систему дитячих театрів. Хоч ми вже втомилися обурюватися й дивуватися варварському, безсоромному, недалекоглядному ставленню до них. Ніяково повторювати такі банальні істини, що від естетичного виховання дітей залежить завтрашній день нації, бо, не розвиваючи їхній духовний світ, не навчаючи їх розрізняти добро і зло, матимемо покоління моральних потвор, зоологічних егоїстів, безсовісних дикунів, але цього не усвідомлюють або - ще гірше - байдуже не хочуть розуміти наші можновладці. Мене, зокрема і як президента Українського центру УНІМА (міжнародної спілки діячів театру ляльок, яка створена 1929 року з метою підтримки й пропаганди цього виду мистецтва й об'єднує сьогодні аніматорів 96 країн - ред.), бентежить не лише злиденне становище багатьох моїх колег, але й фактичне знищення дитячих театрів під машкарою модної сьогодні реорганізації. Почалося з Дніпропетровська, де об'єднали ТЮГ і театр ляльок, а тепер планують цей аномальний гібрид перетворити на... Молодіжний музичний театр. Один з кращих українських театрів ляльок - Тернопільський, який, до речі, завдяки ініціативному й досвідченому директорові навіть за нинішніх архіважких умов примудряється випускати чотири прем'єри на рік, ухвалою місцевих некомпетентних бюрократів-прожектерів реформується у театр для молоді, ніби місцеве управління культури не відає, що лялькове та драматичне мистецтво цілком різні за специфікою. Епідемія поширюється: недавно оголошено про "асимілювання" Чернівецького театру ляльок з драматичним. Гадаю, що все це робиться з благими намірами - врятувати бодай щось. Але наслідки цього прихованого "задушення" дитячих театрів страшно навіть передбачити. Власне, оце хронічно зневажливе ставлення влади до культури вже сьогодні унаочнено в порожніх очах юних наркоманів, садизмі малолітніх злочинців, невихованості та невігластві школярів, їх неповазі до старших, засміченій поганою московською лайкою мові тощо.
- Підтримую всі ваші інвективи, але ж погодьтеся, що й самі театри, зокрема ляльок, не часто показують сьогодні, справді, високохудожні вистави, і не так вже багато митців, готових до самозречення.
- Так, багато хто деморалізований, не може адаптуватися до нової соціальної ситуації, не здатний психологічно перебудуватися.
- Чи не через вкорінену звичку до утриманства, сподіванння на зовнішню допомогу - держави, благодійників, а не на власні сили та здібності? Ви спілкуєтеся і працюєте з західними акторами. Для них, мабуть, сама постановка питання про спокійне очікування раптової допомоги здалася б абсурдною?
- Справді, інертності і лінощів там не зустрінеш. Можу судити хоча б за актором і керівником театру "Жменя фантазій" Жаном-Полем Лангом, з яким тільки-но зробив дві вистави у Франції. Він і за характером, звичайно, непосидюча і одержима людина, але його фантастичні працездатність, енергія й ініціативність зумовлені, безсумнівно, й суворими економічними реаліями. Хоча він одержує віднедавна цілком пристойну дотацію від муніципалітету, принаймні може утримувати на неї трьох дітей і дружину, ані розкошів, ані відпочинку собі не дозволяє. У своєму театрі він і актор, і адміністратор, і інтендант, і машиніст сцени, і прибиральник, і майстер декорацій. Грає величезну кількість вистав у всьому Ельзасу і сам домовляється про їх показ, розсилаючи ще до початку репетицій десятки листів своїм постійним глядачам, а згодом - і кольорові фотографії, анонси тощо. Ми ж про рекламу згадуємо часто лише після прем'єри. Звичайно, стиль життя пересічного західного актора не слід ідеалізувати. Але його терпінню та ініціативності варто повчитися. Раніше західні колеги нам дуже заздрили: у них не було й досі немає ані такої стрункої системи професійної освіти (тепер вона у нас майже в стані коми), ані такої державної турботи про театр. Треба визнати, що ми значною мірою живемо сьогодні на дивіденди попередньої історичної епохи, як не прикро це комусь чути. Вихована плеяда талановитих митців, режисерів, акторів, цілком конкурентноспроможних у світі. На всіх міжнародних фестивалях наші театри ляльок викликають щирий захват своєю майстерністю. Та зміни вже немає. Парадокс, але у Європі багато чого запозичили з нашого досвіду. Я, скажімо, непогано знайомий з організацією німецького й французького театрів. Факт, що сьогодні держава, як правило, в особі муніципалітетів, субсидує їх значно краще, ніж в Україні. Не кажу вже про законодавчі податкові пільги офірувачам на культуру та дитячі програми. Отже, тепер заздримо ми.
