На третій рік свого існування Одеський міжнародний кінофестиваль, змінивши концепцію, вирішив віддати данину серйозному артхаусному кіно, включив у конкурсну програму новий фільм Сергія Лозниці «В тумані». І не помилився — професійне журі віддало йому перший приз. Але до цього картина вже отримала низки нагород — ФІПРЕСС у Каннах, Гран-прі на «Золотому апельсині» тощо. Ця трагічна історія несправедливого звинувачення героя картини і його існування в цих умовах могла б статися не лише в розжареному протистоянні пристрастей воєнного часу. Стрічка зроблена з властивим Лозниці розумом, витонченістю і скрупульозною увагою до деталей. Прекрасний акторський ансамбль на чолі з Володимиром Свирським (Сущеня) з тактовною психологічною точністю робить свій моральний вибір. Блискуча операторська робота Олега Муту, з яким Сергій Лозниця працює вже другу картину.
Починаючи свій шлях у кіно документалістикою, Сергій Лозниця став володарем більше 40 престижних нагород у цьому жанрі. Завдяки його дебюту в повнометражному кіно, знятому в Україні, вперше в історії Канн у конкурсній програмі був український фільм, який згодом отримав безліч призів шанованих професіоналами кінофорумів.
У Сергія свій погляд на кіно і його можливості впливу на глядача. Про це йшлося у нашій розмові.
— Сергію, я вас вітаю з усіма перемогами нової картини «В тумані», починаючи з Канн, включно з «Золотим апельсином», 3-м Одеським міжнародним кінофестивалем. Це великий успіх. Ваш дебютний фільм «Щастя моє» присвячений напруженій «воєнній обстановці» сьогоднішнього дня, новітній історії, системі людських відносин. Тут же ви звернулися до воєнної класики — повісті Василя Бикова, і щось для вас було, напевно, дуже важливе в цьому сюжеті. Чому вибір ліг на повість Бикова і що для вас важливо було висловити?
— Перший фільм не зовсім про «воєнну обстановку». Це якоюсь мірою опис простору, що розпадається. У «Щасті моєму» герой не зовсім «повноцінний» герой: він лише провідник у цьому просторі. З точки зору класичної драматургії, він не здійснює вчинку, який щось міняє у світі. А у фільмі «В тумані» — є герой і його трагедія. Я прочитав повість Василя Бикова 2001 року, тоді ж вирішив зробити картину. З тих пір ідея була зі мною, але я не міг її втілити, не міг знайти грошей. Першим продюсером мав бути Міша Калатозов, шукали гроші до 2005 року. Потім довелося на якийсь час відкласти цю ідею.
— У вас завжди, зважаючи на першу картину, дуже точний кастинг. Ви заздалегідь знали, хто гратиме в картині, чи була складна «пошукова» робота?
— «Заздалегідь» зробити кастинг практично неможливо. Я працюю з кастинг-директором — Машею Бейкер. У нас було багато кастингів у різних містах — Москві, Петербурзі, Варшаві, Ризі, Вільнюсі, Даугавпілсі. У результаті — вибрав акторів, які мені потрібні.
— Сергію, так будується система взаємин у нинішньому світі і так світ розділяється на, скажімо так, окремі князівства, що у кожного своя війна. Кожен, у міру розуміння цієї війни, про неї говорить по-своєму. І немає єдиного бачення історії. Коли ви бралися за цю тему, де людина, несправедливо звинувачена, робить свій вибір і гине у цій війні через обставини, ви думали про подібні речі?
— Якби я не думав, то не взявся б за цю історію.
— Що саме думали? Мені цікаво, бо у кожного сьогодні своя історія.
— Не розумію, що це означає. Існують історики, існують журналісти, існують літератори. Є вчені і є інтерпретатори. Ми про кого зараз говоримо?
— А історики не інтерпретатори?
— Так, я розумію, але знову-таки — якщо ми говоримо про історію, то, на мій погляд, можемо говорити про факти. Факт — подія, яка відбулася. Хтось бомбардував когось — це подія, вона відбулася. Така-то кількість потрапила у полон — це подія, вона відбулася. Історія говорить про факти. А далі настає мить, коли ми починаємо міркувати: а чому відбулася ця подія? І ось тут вже можливі найрізноманітніші інтерпретації. І ці інтерпретації ви контролювати не можете. Далі йдеться лише про прозорливий або непрозорливий розум, який може осмислити стан речей або не потрапити в точку. Складність полягає в тому, що сповна допустимі суперечливі інтерпретації одночасно. Далі, є ставлення до події. Наприклад, генерал Власов. Як ставитися до цього? Сповна допустимі суперечливі інтерпретації цієї фігури одночасно, що не виключають одна іншу. Як у житті. Як у «Фаусті»: «Я частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно здійснює благо». Як до цього ставитися? Це слова Мефістофеля.
— Вже досить великій і різній аудиторії ви показували кіно. Франція, Карлові Вари, Вірменія, Україна — ваші враження від глядацького сприйняття?
— Мені поки що складно сформулювати враження, бо у Франції дивилися і в Карлових Варах прекрасно, те ж саме у Вірменії. В Одесі був дуже хороший показ, дуже хороша реакція. Але не знаю ще, можу лише сказати про особливості, наприклад, кінокритиків, які до мене приходять, або кіножурналістів — західних і російських. Тому що «західники», в принципі, теж різні, але різниця з пострадянськими побратимами — кардинальна.
— А в чому?
— Чомусь практично всі іноземні, назвемо їх так, кінокритики з повагою ставляться до автора.
— І перша ваша картина, і друга — копродукція. Перша знімалася в Україні, вона йшла в Канському конкурсі від України, зараз — від Росії. Чи є істотні відмінності в системі взаємин: де простіше, якісніше системна робота?
— У Латвії, де знімалася картина «В тумані», держава підтримує копродукцію — повертають ПДВ: вклали мільйон, отримуєте 20 % — це двісті тисяч — назад. Це вражаюча допомога, це дуже правильно, бо притягується капітал у країну, і, природно, це підтримує економіку. Латиська група професійна, це дуже хороший рівень. Багато звідти візьму в наступну роботу, дасть Бог. Українська група, на жаль, вся лінійка, з якою ми працювали, потребувала професійного навчання на всіх рівнях. Позначається відсутність кінематографа як такого, нормального виробництва як такого. Ми зняли картину за 28 знімальних днів, з них знімали 26. Дуже складна постановочна картина, зі складними кадрами, з камерою на крані, на рейках, з внутрішньокадровим монтажем, у лісі, у не дуже хороших умовах, при мінливій погоді — то дощ, то сонце. Вдалося це лише завдяки дуже хорошій професійній групі. (В Україні це було 40 днів). І нам вдалося це зробити, бо була хороша підготовка. Всі знали, що ми знімаємо, які кадри, актори вже були підготовлені, знали всі від і до, залишалися лише технічні речі. Тому могли робити за день інколи до семи корисних хвилин. Це, загалом, як у серіалі, дуже високий ККД. Не залишалося часу — це моя проблема — думати, тому у фільмі є декілька маленьких помилок, яких я припустився.
— Коли знімали картину в Україні, у державі дуже складне становище було з кіно, з його фінансуванням, держава жодним чином не брала участі у вашій картині. Сьогодні, якщо ви знаєте, держава звернула увагу на кінематограф, значно збільшено фінансування, йдуть відкриті пітчинги тощо, тобто отримати державне фінансування у досить серйозному об’ємі реально. Чи не думали ви про можливість подальшої роботи в Україні?
— Коли робили фільм «Щастя моє», розраховували на державну підтримку. Олег Кохан, наш продюсер, розраховував, що її отримає. Я не думаю, що фраза «у нас важке становище з кіно» може якось описати це становище, бо в нашій країні завжди важке становище з усім. Але на те, на що хочеться знайти гроші, їх знаходять. Міністр культури був на прем’єрі у Каннах, і я знаю, що нас не підтримали лише тому, що фільм йому не сподобався категорично. Ось і вся правда.
— Але це ж не критерій — «подобається — не подобається».
— Це не до мене, я не міністр культури. Що стосується державної підтримки... Окрім грошей, існують ще закони, за якими ви ці гроші можете витрачати. Якщо, як у моєму випадку, робите копродукцію, то ці закони повинні відповідати законам тих країн, які беруть участь у виробництві. І це питання, чи відповідають вони. Поки немає закону, який би відповідав. Не знаю які, наприклад, сьогодні норми виплат для учасників виробництва, бо ті, що були, які я знав, взагалі не відповідають рівню, що існує в кіновиробництві у Європі. І в цьому випадку вас примушують щось робити лівим шляхом, бо не можна заплатити операторові зі світовим ім’ям ту суму, яку може запропонувати міністерство культури. А я не хочу так діяти. Не хочу нічого робити лівим шляхом, бо, якщо у вас написаний мільйон або 2 мільйони, які беруть участь у виробництві, це, відповідно, ще й розподіл прибутку, це впливає на бюджет картини, частку учасників, і там має бути дійсно два мільйони, а не гроші, написані на папері. І, відповідно, продюсер має право витрачати їх так, як він вважає за потрібне. А для цього необхідно всього лише привести закони у відповідність з міжнародними стандартами. Ось, будь ласка, є держава Польща — прекрасно працює в копродукції з усіма іншими країнами. Ну, візьміть закони і перенесіть сюди, це ж дуже просто зробити. Велосипед немає сенсу винаходити. Існують правила, за якими працюють у світі. Німеччина працює за такими правилами, Польща, Франція, вони б не могли робити копродукцію, якби ці правила були іншими. Латвія працює так само. Що заважає зробити це Україні? Не треба говорити, що це обітована земля, де все по-іншому. Тут усе так само. Треба щось робити зі своїм уявленням про те, як знімається кіно, інакше не буде кіновиробництва.
— Яка прокатна перспектива фільму «В тумані»?
— Фільм купили всі країни Європи, він був проданий і на території, де я ніколи не прокатував картини, наприклад, Великобританія. Це велика компанія New Wave Cinema, яка прокатує артхаус. Італійська дистрибуція, зокрема Мальта. Іспанія — дуже хороша територія, теж серйозний дистриб’ютор, фільм там теж вийде у прокат. Значить, вся Європа у нас є, вже продюсери почали заробляти гроші. Картину вже купили у Бразилії, США.
— А що з Росією, Україною?
— У Росії буде прокат наприкінці 2012 року. Росія — копродюсер цієї картини. Отже число учасників прокату збільшилося.
— Сьогодні, коли вас знають вже як режисера, дуже серйозного постановника артхаусного кіно, після того, що обидві картини отримали достатню кількість призів, вам легше працюється?
— У сенсі фінансування так. На першу картину шукати гроші було доволі складно. Просто успіх і щасливий збіг обставин, що ми зустрілися з Олегом Коханом. Без нього картина була б неможлива. І він виконав повністю всі свої зобов’язання, в цьому сенсі все чудово у нас пройшло. Зйомки були непростими, бюджет був приблизно півтора мільйона. На нову картину ми знайшли вже 5 країн, складно було збирати гроші, але ми знайшли їх буквально за півроку. Почали в Роттердамі з пітчинга, після нього звернулися до різних фондів, з Німеччини отримали приблизно мільйон. Бюджет картини — 2,1 млн. Останньою включилася вже Росія — Фонд підтримки кіно. До цього у нас був вже російський копродюсер — Валя Міхальова, приватні гроші, компанія JP. І маленькі гроші звідусіль — Голландія, продали права на Францію, Польщу — з цих грошей складався бюджет. В принципі, це межа — 2,5 млн. Якщо робити більш складну постановочну картину, як, наприклад, наступний фільм, який я хочу зняти в Україні, то це інший бюджет. Зараз спробуємо сформувати його.
— Хто продюсер?
— Рік Макаллум. Він працює з Джорджем Лукасом, робив останні «Зоряні війни», у нього дуже довгий «послужний список». Ми зустрілися з Ріком, він сам запропонував мені робити наступну картину. Це вже абсолютно інший рівень складності виробництва, сподіваюся, буде можливість зробити картину.
— Який формат фільму? Це вже буде не артхаус?
— Чому? Все ті ж правила. Final cut мій, всі професіонали — оператор, звукорежисер, режисер монтажу тощо — мої постійні соратники.
— Яка літературна основа?
— Зараз почав писати сценарій, період — 1941-й рік, серпень — початок жовтня, місто Київ.
— Здача Києва?
— Здача Києва, колосальне полонення під Києвом, життям у місті в цей період, закінчується все розстрілом євреїв в Бабиному Яру. Страшний період.
— Не боїтеся, що знайдуться охочі, які, давши гроші, обов’язково «пристебнуть» політику?
— Хотів би цього уникнути. Не залишити шансу для того, аби це було можливо.
— А чи можна взагалі, маючи власну громадянську позицію, дистанціюватися від політики, від того, що відбувається?
— Від сьогодення — якщо ви робите фільм, безумовно, чому ні? Можна. Інша справа, що вся справжня політика у минулому. Все, що відбувається зараз, лише невирішені питання минулого. Немає ніякої сучасної політики. Повторюю — невирішені питання, які під килим намагаються постійно заховати і зробити вигляд, що взагалі-то жодних питань немає.
— А по килиму складно ходити, там такі горби?
— А килим горбами, тому жодної політики, саме лише «перекочування» під килимом.
