Цей крок Василя Васильовича — «людини збоку» — призвів до того, що саме завдяки тісній творчій співпраці з українськими письменниками режисери старшого й середнього покоління створили в 60-ті роки непересічні стрічки, які змусили глядачів і критику кардинально змінити свій погляд на доробок довженківців. Так, Віктор Івченко зняв у цей час свій знаменитий фільм «Гадюка», який був удостоєний Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, а також картини «Падав іній», «Шлях до серця»; Володимир Денисенко — «Сон», «На Київському напрямку», «Важкий колос»; Тимофій Левчук — «Два роки над прірвою», «Помилка Оноре де Бальзака», «Родина Коцюбинських» (удостоєний премії імені Т.Г.Шевченка); Микола Мащенко — «Новели Красного дому», «Комісари», «Іду до тебе»; Анатолій Буковський — «Бур’ян», «Варчина земля»; Артур Войтецький — «З нудьги», «Тронка»; Григорій Кохан, який до того працював на Київській кіностудії науково- популярних фільмів, став знімати художні стрічки; актор Леонід Биков зняв як режисер свій вікопомний фільм «В бій ідуть тільки «старики», в якому засвітилися «жовторотики» — молоді талановиті студенти Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого: Сергій Іванов, Алім Федоринський, Володимир Талашко, Сергій Підгорний, Вілорій Пащенко, Ольга Матешко...
Ставка на молодих — це чи не найголовніша заслуга В.Цвіркунова. Протягом десяти років його керівництва кіностудією імені О.Довженка на ній відбулося тільки режисерських дебютів — 20 (!), а акторських — біля сотні. Вдумаймося в це — двадцятьом молодим, в основному випускникам мистецьких вузів, дати можливість спробувати реалізувати свої режисерські задуми! І які це були особистості! Він «поставив на крило» надзвичайно талановитого Леоніда Осику, фільми якого «Камінний хрест» і «Захар Беркут», створені в ті роки, записані на скрижалі світового мистецтва. Не побоявся доручити операторові фільму «Тіні забутих предків» Юрію Іллєнку спробувати свої сили у режисурі, і той саме при В. Цвіркунові здійснив свої найвидатніші постановки: «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою». Вдало дебютував фільмом «Анничка» режисер Борис Івченко (на другому Міжнародному кінофестивалі в Камбоджі ця стрічка отримала найвищу нагороду — приз «Золота Башта Байона»), а також зняв «Олесю», «Пропалу грамоту».
Серед тих, хто вдячно згадує повсякденну підтримку й допомогу В.Цвіркунова, і як керівника студії, і як людини, — режисери Володимир Савельєв, Роман Балаян, В’ячеслав Криштофович, Борис Савченко...
Василь Васильович також не побоявся затверджувати на головні ролі зовсім молодих, досі нікому не відомих акторів, зокрема, й тих, які ще були студентами, бо мав вроджену здатність відчувати таланти. Так, він, наперекір багатьом недоброзичливим опонентам, довірив тоді ще зовсім юному студентові-першокурснику Івану Миколайчуку майже одночасно працювати над головними ролями у фільмі «Тіні забутих предків» (Іван) і «Сон» (Тарас Шевченко). При В.Цвіркунові з Київського театру імені І.Франка перейшов працювати на кіностудію Костянтин Степанков, який створив яскраву галерею різнопланових персонажів, став єдиним з українських кіноакторів, хто удостоївся найвищого звання — народного артиста Радянського Союзу. А ще незабутній Борислав Брондуков, котрий був улюбленцем глядачів, неперевершено зіграв сотні ролей не лише на студії імені О.Довженка, а й в картинах російських і молдавських режисерів. Будучи студентами театрального вузу, почали зніматися Раїса Недашківська, Іван Гаврилюк. Під час роботи на студії В.Цвіркунова зіграла свої найкращі ролі Лариса Кадочникова. У ці ж роки уславилась Антоніна Лефтій. Недарма всі вони називали Василя Васильовича батьком.
Саме завдяки тому, що В.Цвіркунов, маючи високий мистецький смак, звернувся до найвидатніших творів української класики й талановитих сучасних письменників, а також зробив ставку на молодих, довженківці піднялися на такий високий щабель, якого вони не сягали ні до його приходу, ні після того як Василя Васильовича несправедливо, безпідставно звільнили.
Під час керівництва студією В.Цвіркунова скресла крига зневажливого ставлення до вітчизняного кіно не лише з боку глядачів і критики, на студію імені О.Довженка стали приїздити працювати режисери, оператори, актори, які закінчували творчі вузи в Москві. Студія поповнилася багатьма талановитими особистостями, і В.Цвіркунов задумав створити ще й театр для вдосконалення творчої майстерності акторів і режисерів, а також для того, щоб зайняти у виставах митців, які певний час не мали роботи. До нього на студії був лише акторський відділ, штат якого з кожним роком розростався, й тому певна частина акторів, як тоді говорили, простоювала. Василь Васильович домігся від уряду затвердження і виділення коштів на «Театр-студію кіноактора», для роботи якого надав місце в Щорсівському павільйоні. Однак там не можна було обладнати сцену на належному рівні, і Василь Васильович став домагатися, щоб колективу виділили приміщення за межами студії. Невдовзі студійний театр став працювати у приміщенні колишнього кінотеатру «Ударник» на тодішній вулиці В.Чкалова. Однією з перших вистав «Театру-студії кіноактора» стала постановка п’єси бразильського письменника Г.Фігейреду. «Лисиця і виноград» («Езоп»). Слава про неї прокотилася по всьому Києву, її подивилася не лише вся творча інтелігенція Києва, а й театральні сноби, що не дивно, бо здійснили її тоді молоді, але вже уславлені митці: режисером був Леонід Осика, художником — Юрій Іллєнко (оформлення, костюми, світло були у цього майстра фантастичними, особливо декорації моря, які він зробив із обгорток цукерок: у променях синього, зеленого, сірого світла все це дійсно створювало ілюзію бурхливого моря), композитором був Володимир Губа, а головні ролі виконували: Юрій Дубровін — Езоп, Костянтин Степанков — Ксанф, Лариса Кадочникова — Клея, Антоніна Лефтій — Мелі, Борислав Брондуков — Агностос, В’ячеслав Воронін — Ефіоп. Пізніше на сцені цього театру Раїса Недашківська зіграла моновиставу «Канте Хондо» за творами Гарсіа Лорки (постановка Миколи Мерзлікіна та Миколи Казакова).
Під час керівництва студією В. Цвіркунова там панувала справжня творча атмосфера, завдяки чому митці усіх поколінь — від найповажніших до наймолодших — змогли реалізувати свої потенційні можливості. Здорова конкуренція між ними стала запорукою створення багатьох талановитих картин. І відбувалося це тому, що В.Цвіркунов сам був не тільки неординарною творчою особистістю, мав талант організатора мистецького виробництва, а й висококультурною, толерантною людиною: ніколи нікого не образив, не підвищив голосу, й одночасно не дозволяв ніякого панібратства, за що його поважали навіть недоброзичливці. А ще всі виступаючі на ювілейному вечорі згадували осяйну посмішку Василя Васильовича, яка постійно освітлювала його обличчя при спілкуванні з кожним, хто до нього звертався. І це за умови, що він, як говорили, постійно знаходився між молотом і ковадлом, один ніс повну відповідальність за все зроблене на кіностудії, яка за тих часів знаходилася під пильним повсякденним наглядом найрізноманітніших контрольних інстанцій: партійних комітетів — від райкому, міському, обкому до ЦК Компартії, а ще кожну картину затверджувало Держкіно України і Радянського Союзу; а також давали добро на випуск чи забороняли взагалі показувати глядачам так звані компетентні органи: КДБ з армією цензорів і різних «навуходоносорів». Вони першими дивилися всі фільми, зроблені на кіностудії, від армії цих «всепредержащих» високих чиновників, від їхніх смаків і уподобань, які не завжди були високого інтелектуального, тим більше національно свідомого рівня, залежала доля кожної стрічки, на виробництво якої було витрачено багато сил, енергії, часу; чи випустять її на екран, яку категорію дадуть — першу, другу, третю чи четверту — відповідно до цього надавалися не лише постановочні, а й вирішувалося, яким екраном вона піде — у провідних кінотеатрах чи в якихось заштатних, на вечірніх сеансах чи вдень, коли її мало хто подивиться, отже й збір буде меншим, а відтак і грошове нарахування.
Мало яка картина приймалася відразу, майже всі, особливо фільми молодих, занадто норовливих, всі перераховані вище інстанції приймали по кілька разів, змушуючи вирізати цілі епізоди, скорочувати, перемонтовувати, переозвучувати, в зв’язку з чим від первісного задуму часто лишалися, як кажуть, ріжки та ніжки. А багато стрічок саме тоді, коли студією керував В.Цвіркунов, були взагалі заборонені до показу й десятки років пролежали на полиці.
В. Цвіркунов був директором кіностудії з 1962 по 1973 роки. Це були надзвичайно складні часи: благодатні й одночасно дуже важкі. Благодатні тому, що після розвінчання культу Сталіна, коли почалася хрущовська відлига і з тюрем і концтаборів почали випускати вцілілих політичних в’язнів, коли трохи повіяло свободою і можна було не боячись висловлювати свої думки, все наболіле за роки жахливого тоталітаризму і репресій — творча інтелігенція, насамперед, молодь, почали долати в собі вічну мерзлоту страху, пробивати зацементований асфальт заскорузлих традицій, які до того сковували їхні сили — щоб вимовити своє, розкуте слово.
Стався несподіваний вибух оригінальних талантів, з’явилися самобутні твори поетів, прозаїків — Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Ліни Костенко, Віталія Коротича, Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, Станіслава Тельнюка; художників — Алли Горської, Віктора Зарецького, Георгія Якутовича, Опанаса Заливахи, Людмили Семикіної, Галини Севрюк, Ади Рибачук, Володимира Мельниченка, які увійшли в історію під назвою шестидесятників.
Справжній Ренесанс, Відродження сталося і в українському кіно: Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Леонід Биков, Борис Івченко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Кость Степанков, Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська й десятки інших кіномитців теж по праву мають називатися шестидесятниками.
Саме в цей час Сергій Параджанов зняв свій знаменитий фільм «Тіні забутих предків», який започаткував оригінальний, досі невідомий напрямок у мистецтві, що увійшов в історію під назвою — український поетичний кінематограф.
Далі почався період «закручування гайок», відходила у небуття коротка хрущовська відлига, й починалися брежневські заморозки. Вже в останні роки свого правління Микита Сергійович скинув овечу маску борця з тоталітаризмом, культом Сталіна, й сам вдався до репресії проти, на його думку, занадто сміливих представників творчої інтелігенції: бульдозерами знищував твори художників-авангардистів, ганьбив, таврував, шельмував поетів- інакодумців, деяких піддавав остракізмові — висилав за кордон. Леонід Брежнєв, усунувши від влади Микиту Хрущова, повів ще жорстокішу боротьбу з вільнодумцями. Саме в цей час, коли КДБ керував Ю.Андропов, ця організація стала наймогутнішою репресивною машиною світу — чисельність її досягла 480 тисяч! (для порівняння: перед війною в НКВС було 37 тисяч). Знову почалися арешти, запроторення в тюрми, концтабори та у психіатричні лікарні національно свідомих письменників, вчених, журналістів, істориків. Україна, як завжди, першою попала під жорна нових репресій: 1965 року заарештували, судили і відправили у сибірські концтабори багатьох представників української інтелігенції, зокрема, братів Богдана і Михайла Горинів, Івана Світличного, Опанаса Заливаху, Ярослава Геврича, Михайла Осадчого, Олександра Назаренка, Івана Геля, Мирославу Зваричевську, Івана Русина, Михайла Масютка...
Про новий розгул реакції київська громадськість довідалася на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків». Я тоді вчилася в Київському театральному інституті. Пам’ятаю, як у перші дні осіннього семестру 1965 року всіма аудиторіями інституту пронеслося, що 4 вересня о 19 годині треба обов’язково бути в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі картини Сергія Параджанова, що він зняв потрясаючий фільм, і при цьому втаємничено додавали, що там має відбутися щось незвичайне. Кінотеатр був заповнений вщерть, люди стояли в проходах. Святково вдягнуті представники творчої інтелігенції. І багато чоловіків в однакових сірих костюмах, які пильно вдивлялися в кожного глядача. Атмосфера була наелектризована. На сцену вийшли Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Лідія Байкова...Коли групу представили і кожен розповів про роботу над фільмом, несподівано із зали піднявся Іван Дзюба з букетом квітів. Він підійшов до сцени з правого боку, піднявся невеличкими сходами, підійшов до художниці по костюмах Лідії Байкової, яка сиділа крайньою, вручив їй квіти, розпрямився, повернувся лицем до зали і почав говорити про репресії на Україні, називаючи прізвища і міста, де відбулися арешти. Стояла дзвінка тиша. Я сиділа десь у ряді 10— 12. Несподівано, приблизно в 5—7 ряді трохи зліва від середини піднявся високий молодий чорноволосий чоловік із худорлявим різьбленим обличчям і крикнув: «Хто проти арештів, встаньте!». Це був Василь Стус. Потім щось викрикнув В’ячеслав Чорновіл і ще хтось. Збуджений зал встав. До сцени підскочив блідий чоловік — директор кінотеатру — і крикнув кіномеханіку починати показ фільму... Виходили з зали десь після 21 години. Вже було темно. Йшли мовчки через тунель, що виводив на вулицю Карла Маркса (тепер В.Городецького). Пам’ятаю, що біля стін тунелю з обох боків щільними рядами стояли чоловіки, подібні до тих, що наповнювали зал кінотеатру, — в однакових сірих костюмах, кречетоокими поглядами «фотографували» всіх, хто виходив із кінотеатру.
Тоді після тої акції нікого не заарештували. Але невдовзі за політичними статтями засудили і відправили у концтабори Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюбу і ще сотні інших українських дисидентів. Сергія Параджанова за політичною статтею не могли судити, бо хоча фільм «Тіні забутих предків» визнали націоналістичним, але він здобув стільки міжнародних нагород, що це могло викликати обурення міжнародної громадськості. Геніального, всесвітньо відомого режисера запроторили за побутовою статтею на багато років у тюрму, де тримали у вологій камері, це призвело до того, що він застудив легені, потім захворів на рак, від чого й помер.... На довгий час не лише його прізвище, а й фільми, які він створив, попали під заборону. Пам’ятаю, як в горезвісні 70-ті, коли я працювала в редакції газети «Літературна Україна», нас запросили до редактора, де перед нами виступив працівник КДБ і зачитав список із 26 прізвищ, які не можна було згадувати в публікаціях — серед заборонених був і Сергій Параджанов.
Слідом за Сергієм Параджановим почалися гоніння на інших митців кіностудії імені Довженка, які були причетні до українського поетичного кінематографу. Коли на Політбюро ЦК КПУ забороняли фільм «Криниця для спраглих», сказавши, що це поганий фільм, шкідливий фільм, В.Цвіркунов взяв, як образно сказав Ю. Іллєнко, «останнє слово перед стратою», бо його ще тоді могли за такий виступ зняти з роботи, однак він не побоявся сказати: «Це дуже хороший фільм! І я повністю розділяю позицію творців фільму. Це дуже хороший фільм!»
А Дмитро Павличко розповів, як В.Цвіркунов став на захист фільму «Сон», коли секретар ЦК Компартії України А.Скаба кричав: «Це петлюрівщина! Де ви взяли цих козаків!» І Василь Васильович сказав, що Тарас Шевченко, перебуваючи у Варшаві, був свідком революційних подій, коли поляки боролися за свою незалежність, а по них стріляли російські козаки: «То ж до чого тут петлюрівщина?!» — запитав він секретаря ЦК.
«Сон» В. Цвіркунов відстояв, а фільм «Перевірте свої годинники» за сценарієм Ліни Костенко не зміг, його заборонили показувати глядачам.
А скільки здоров’я, нервів коштувала Василю Васильовичу картина «Комісари», над якою працював М.Мащенко з когортою прекрасних акторів — І.Миколайчуком, К.Степанковим, Б.Брондуковим, Ф.Панасенком, І.Гаврилюком. Роботу над цією надзвичайно гострою політичною стрічкою припиняли й починали знову десятки разів, різали по живому, викидали цілі епізоди, монологи, принципові суперечки героїв, перезнімали, перемонтовували, аж поки не вихолостили мало не всю ідею, заради якої створювався фільм. Рішення Громова (І.Миколайчук) вийти з лав партії в знак протесту проти НЕПу, тому що із рядів комісарів, які зробили революцію, піднялися вершки, які погрузли в комчванстві, корупції, підкупах — звучало тоді, в 70-ті роки, великою крамолою. Як це вийти з партії? З партії ніхто не може вийти добровільно! Партія сама може викинути із своїх рядів відщепенців. Цю гнівну фразу, яку з болем кидає Громов — (І.Миколайчук, і це одна з кращих його ролей) Федору — К.Степанкову, — вирізали з фільму. А вона актуальна і сьогодні, бо й сучасні комісари, які боролися за незалежність України, прийшовши до влади, заради власного благополуччя кинули народ в жебрацтво.
Не лише фільм про комісарів перелякав «власть предержащих». Багато претензій було з боку високих інстанцій до картини «Іду до тебе» — про Лесю Українку, яку теж знімав М.Мащенко за сценарієм І.Драча. Творців фільму теж звинувачували в націоналізмі, і Василь Васильович витратив багато часу і нервів, щоб захистити її.
В.Цвіркунов у той час працював ніби на пороховій бочці, яка от-от має вибухнути. І вибухнула при здачі стрічки «Пропала грамота», що її зняв Борис Івченко за сценарієм Івана Драча.
Драчливий Драч, як його дещо іронічно називали колеги по перу, одночасно віддаючи належне бунтарському характеру, бо той мав загострене почуття національної свідомості, створив такі сценарії, які або піддавалися значній переробці, як «Іду до тебе», або фільми за ними були заборонені на десятки років, як «Криниця для спраглих» і «Пропала грамота».
Ті, хто дивилися фільм «Пропала грамота» на кіностудії, сприйняли його з великим захопленням. Експансивний, нестримний Сергій Параджанов бігав по студії і кричав: «Це геніальний фільм!» Але «навуходоносори» відчули його націоналістичний дух, який проявився і в піснях (музику і пісні підбирав І.Миколайчук, ввівши в тканину стрічки бравурний «Козацький марш», а також заборонені стрілецькі пісні, і, найбільше, що злякало шовіністів, пісню «А вже років триста козак у неволі...») і в тому, як виведено Катерину II.
Обурені чиновники від мистецтва наполягли на тому, щоб обговорення стрічки проходило не в залі, де відбувся перегляд, а в кабінеті В.Цвіркунова, куди запросили лише постановників фільму і директора картини Т.Кульчицьку. Там розгорілася справжня баталія між творцями «Пропалої грамоти» і чиновниками-цензорами. Вони вимагали, щоб з фільму викинули усі стрілецькі пісні, а також пісню «А вже років триста...», ледь вдалося залишити «Козацький марш», який пронизує всю картину. Ляпас Катерині залишили, переконавши опонентів в тому, що це не ляпас, це козак Василь, побачивши, як на вилицю цариці сіла муха, вбиває її. Однак у Москву, в Держкіно Радянського Союзу миттєво, як кажуть, телеграфно, пішов донос, що «Пропала грамота» — націоналістичний фільм. В.Цвіркунов не знав про це. Він вважав картину надзвичайно талановитою, знаковою — якою вона дійсно є — був переконаний, що її одразу приймуть, і вона отримає найвищу категорію. Однак цього не сталося. Московські чиновники наказали переробити епізод зустрічі козака Василя з Катериною II, викинути багато інших гострих сцен. Дещо переробили: козак Василь давав ляпаса не цариці, а її всесильному фаворитові одноокому графові Потьомкіну... Ще кілька разів приїздив В.Цвіркунов із Б.Івченком і Т.Кульчицькою до зореносної і з настирливістю Дон Кіхота захищав картину, запитував, що ще треба переробити, щоб фільм дозволили показувати в кінотеатрах. Вельможні сановники прорікли, що прийняти цю картину вони не можуть, бо їм не подобається її дух. І тут завжди спокійний, неговіркий Б.Івченко не втерпів і сказав те, що від нього ніхто не чекав: «Дух я їй не випущу».
Фільм «Пропала грамота» заборонили (він пролежав на полиці двадцять років). Одразу ж після цього Василя Васильовича позбавили права керувати кіностудією імені О. Довженка.
Захисник Вітчизни, який під час війни став інвалідом, певний час не мав ніякої роботи, маючи малолітнього сина, змушений був жити за рахунок дружини, яку теж, через її національну свідомість і принципову непоступливість, протягом десятків років позбавляли права не лише видавати книжки, а й друкуватися в газетах і журналах. Протримавши В.Цвіркунова, як кажуть, у чорному тілі, ЦК Компартії України дозволив йому працювати старшим науковим співробітником і заввідділом кінознавства в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, а опісля деканом кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого.
Надійною підтримкою у ці важкі для нього часи була дружина Ліна Костенко. Ліна Василівна подарувала Василю Васильовичу сина. Він живе в десятках її віршів, опромінених їхнім великим коханням, яке відбулося наперекір усьому. На вечорі Ліна Василівна спочатку не хотіла говорити, але коли вийшла до мікрофону, немов розкрилилася. Розповідала про події, знайомства, зустрічі так, ніби зазирала в минуле. У тембрі її голосу, у кожному мовленому нею слові відчувалася велика, незгасна, не притлумлена часом велика любов і глибокий щем. Ліна Василівна зазначила, що Василь Васильович не був старим навіть у похилому віці, коли його густа смоляниста кучерява чуприна стала сивою і він розміняв восьмий десяток: «Про нього ніколи не можна було сказати, що він старий, він був у високих літах, ВИСОКИМ». І ще Ліна Василівна зауважила, що в запрошенні з нагоди вшанування В.Цвіркунова є слово, яке досі не вживалося ні до кого — ЛИЦАР. І додала: «Він був справжнім Мужчиною, Лицарем, чого не скажеш про багатьох сучасних чоловіків...»
