Цей журналіст служби ТСН на каналі «Судія «1+1» за своєю природою — філософ і провокатор. Сьогодні його можна побачити у власних репортажах стріляючим із автомата, а завтра його точний і дошкульний коментар «вистрілює» в сюжеті про чергові зовнішньополітичні пертурбації. Йому до всього є діло, і, можливо, саме за такими універсалами мікрофона — майбутнє тележурналістики взагалі. Олександр погодився відповісти на декілька запитань про інтернаціональні особливості ТСНівської журналістики в його особистому виконанні.
— Ви ведете репортажі про абсолютно різні речі. Невже у вас немає певної спеціалізації?
— Коли основна робота полягає в тому, щоб знайти людину для інтерв’ю, терміново розшукати свіжу інформацію, приїхати на телецентр і встигнути це все терміново видати в найближчий ефір — це і є «спеціалізація» телерепортера. Тоді тема, за великим рахунком, одна — сенсація: не важливо, в політиці, криміналі чи деінде. Тому, хто уміє швидко, логічно й адекватно передати інформацію, і тема буде «по зубах». Кількість роботи за певний відрізок часу завжди переходить у якість. Але мені подобається робити й сюжети, які вимагають великої підготовки. Наприклад, коли шахтарі йшли маршем на Київ, я цю тему вів із дня в день. Я став майже знавцем, але, з другого боку, через два тижні вже хотілося, щоб полярники, наприклад, забастували — новини потрібні і в самому житті репортера.
— А улюблена тема є?
— Мені подобається робити універсальні сюжети, можливо, тому, що я не вибрав для себе певної ніші й боюся помилитися. Наприклад, сидіти у Верховній Раді, Кабміні, вважаю, нудно. А з другого боку, при нагоді не відмовляюся від цього, оскільки інакше забуваєш, як робиться політика, і дуже швидко розчиняєшся в проблемах своїх героїв, життя яких залежить від рішень, що ухвалюються в цих стінах. Знову-таки, у ВР отримуєш інформацію з перших вуст і стежиш за політиками як за людьми. Улюблена моя тема — сюжети про незвичайних людей, фанатиків, які щось вигадують, які обливаються водою, які по 20 років живуть у лісах, які вивчають НЛО, про міліціонерів, котрі літають на дельтапланах, патрулюючи дороги... Це теми, де немає фрази: «але через нестачу фінансування», де є оптимізм.
— Чи були можливості обрати професію спокійнішу?
— Не без того. Але я вважаю, що бути кореспондентом ТСН і вести мовлення на всю Україну — набагато відповідальніше, ширший кругозір, інший метод роботи.
— Наскільки складно викликати потрібну людину на відверту розмову? Чи є у вас якась методика?
— Це знову-таки досвід. І зустрічне бажання. Я навіть для себе монографію пишу — повільно, не поспішаючи. У мене є файл у комп’ютері — саме про методи збору інформації. Сьогодні важко знайти відповідні підручники — хоча б для навчання студентів. Тільки перекладні, а в Україні й менталітет чиновників інший. У Росії, наприклад, відразу кажуть — не дам інтерв’ю, і тоді ти виїжджаєш на місце, пишеш стенд-ап на фоні закритих дверей. У нас хитрують: зателефонуйте за годину — через годину нікого немає. Тоді хитрувати й тобі доводиться. Головне правило: навіть у найбільш непривабливій ситуації має бути адекватно відображена точка зору кожної людини. Домовляючись, я «жму» на те, що інтерв’ю треба саме сьогодні, дорога ложка до обіду, що завтра вже буде пізно. Буквально ультиматуми ставлю. Один із універсальних методів — це тиснути на всі кнопки. Якщо не зможе дати інтерв’ю начальник — зможе його заступник, начальник управління, прес-служби. Я телефоную в будь-які місця, сиджу на телефоні годинами, все одно когось знаходжу. Завжди можна когось «дістати». Усе, що треба для того, щоб урівноважити конфліктну ситуацію, я, за службовим обов’зком, мушу зробити.
— Чи завжди з вами співрозмовники відверті?
— Трапляється, не кажуть того, що із задоволенням розповідають за кадром. Дуже багато хто переконаний, що на ТБ треба говорити розумними фразами. Насправді ТБ, як казав один відомий журналіст, — це для тітки Моті з села під Києвом. Головне, щоб усім було зрозуміло. І ти витягуєш на найпростішу відповідь, щоб у ній було все чітко.
— Ви людина, помітно, методична.
— Так, адже журналістика — це ремесло, де свої суворі правила. От кажуть військові: кожне слово в статуті писалося кров’ю. І в нас є така «техніка безпеки». Необхідно убезпечити себе від поганого результату.
— Все, про що ви розповідаєте, схоже на роботу шпигуна, розвідника.
— Швидше на роботу робота. Репортерство — це все одно ремесло, але воно переплітається з творчістю. Треба завжди якийсь хід вигадати, щоб можна було сказати — це саме Шилко зробив, ніхто інший.
— Робота досить стресова. Що вам допомагає в ній вижити?
— Те й допомагає, що ставишся як до роботи. Не шкодуєш себе, що от сьогодні не було натхнення. Є професійні прийоми, і ти їх чітко дотримуєшся. Неначе працюєш за пультом великого апарата в часі і просторі. Натхнення приходить уже в процесі зйомки. Людину треба вивести не на ту відповідь, котра була б тобі потрібна, а на те, що він хоче сказати, щоб він не соромився цього. І ще. У нашій роботі виправдання не приймаються. І це, хоч як дивно, допомагає також.
