Як можна жити в країні, де помічник Президента безпосередньо займається цензурою на комерційному каналі СТБ, а прес-секретар Президента заздалегідь знає те, чого не знає навіть творча група й автор «Епіцентр-дебатів» В'ячеслав Піховшек — що їх ніби-то не буде в ефірі до 31 жовтня? Як можна жити в країні, де влада вже навіть не вважає за потрібне якось приховувати цинізм власних дій? Де Президент не вважає за ганебне для своєї ділової (!) репутації відмову від участі в теледебатах кандидатів у президенти, загальноприйнятих для всіх цивілізованих країн? Де з порушенням усіх можливих законів напередодні виборів на державному каналі не тільки йдуть незліченні кліпи й сюжети з головним персонажем — Президентом, але й уже заявлено серіал « Вечори з Президентом» ? Це що — оточення «здало» напередодні 31 жовтня свого Гаранта? Або ж це особливого гатунку ейфорія тих, хто вже заздалегідь відчуває себе переможцями? Але навіщо ж так не витончено, так грубо, хлопці? Ще не відбулися вибори — а ви начебто з уже виграним новим п'ятирічним терміном у кишені що є сили обговорюєте з Вуличним ТБ питання щодо двопалатного парламенту, щоб уже закріпитися остаточно, років десь так на 10—15?..
Адже це вже не стільки сумно, скільки смішно, що раптовий серцевий напад одного-єдиного журналіста може таки стати причиною (або приводом?) для того, щоб позбавити країну можливості хоча б за тиждень до виборів зрозуміти (дізнатися), що в нас насправді 15 кандидатів у президенти, а не один-єдиний, який воює з якимись «реваншистами» й «нелюдями». Для тієї країни, убозтво якої зробило для більшості її громадян основним джерелом інформації «брехунець» на кухні та один-два загальнонаціональні телеканали, «Епіцентр-дебати» в понеділок продемонстрували, що як можливу перемогу Л.Кучмі, так і можливу поразку (бо не виключено й абсолютно зворотну реакцію виборців) можуть — що стосується ЗМІ — принести насправді аж ніяк не «технології», про які так полюбляють поговорити в нас нині, а всього лише банальний, примітивний і тому ще зухваліший цілковитий контроль над ТБ, встановлений нинішнім режимом. Які технології, якщо найвитонченіше, на що виявилися спроможними як вітчизняні, так і наймані з ближнього російського зарубіжжя телевізійники, — «Великі перегони» («1+1») і в підметки не годяться за гостротою й сатиричністю ефектові п'ятихвилинної появи в прямому ефірі «Епіцентр-дебатів» Леоніда Даниловича з Дніпропетровська?! І справа тут, вважаю, не тільки в тому, що самі закони жанру сатири, що вимагають загострення і концентрації правди, а не туфти, повстають проти бажання творців «Перегонів» наділити одного із своїх персонажів не притаманними йому якостями, як- то холоднокровність, отака собі «мудрість», стильна іронічність... Справа, вважається, ще й у ментальних особливостях самого прототипу Головного персонажа «Перегонів». Це ж який сатирик, скажімо, вигадає вкласти в уста Гаранта саме напередодні приїзду спостерігачів за виборами з Європи слова про бажання, що виникає в нього нерідко, «по пиці дати» журналістам?! А який сатирик зміг би передбачити, що Гаранту, «який проводить чесну президентську кампанію», виступає за рівні можливості для всіх кандидатів, не має жодної «газети Президента» тощо — досить як першу свою репліку під час теледебатів сказати: «У мене нема часу на дискусії», — щоб уся публіка в студії вибухнула реготом? Це під силу вигадати й здійснити тільки самому Леоніду Даниловичу. Так само, наприклад, як і таким чином «аргументувати» своє переконання у величезних позитивних зрушеннях у вугільній промисловості за роки його правління, що ці запевнення відразу ж із легкістю незвичайною «розбив» і спростував мало кому відомий «один з п'ятнадцяти» О.Базилюк.
Які технології — якщо до анналів історії передвиборних українських кампаній ввійде кадр із розгубленим обличчям «крутого» московського іміджмейкера — Дмитра Куликова — після «озвучування» в Дніпропетровську якимсь робітником у касці пафосної промови про те, що ось ми, робочий клас, виробляємо матеріальні блага! А що робите ви, кандидати? Розбазарюєте народні кошти! Негайно здайтеся Л.Кучмі!.. Студія «Епіцентра» тепер уже просто лягла від сміху, а Дмитро Куликов не знайшов нічого кращого, як промимрити: «Ой, у мене тут мікрофон вирвали...» Які технології, якщо в «Акцент» на УТ-1 Валерія Лапікури не плюнув (вибачте за грубе слово) тільки вже зовсім лінивий майбутній виборець? І т.д., і т.п.
Ну, а якщо серйозно, технології — це коли ЗМІ переконливо, дохідливо і красиво підкреслюють саме ті положення в програмах кандидатів, які відповідають основним запитам більшості виборців і, звичайно ж, націлені в майбутнє. Тобто коли ЗМІ не блефують, а доносять і розтлумачують... Хтось пам'ятає про якісь концептуальні — чи практичні — пропозиції Президента щодо виходу з кризи, про які виразно розповідало б наше ТБ? Зате, напевно, більшості вже набили оскому різні «Досьє» і «На самом деле», викривальні промови коментаторів УТН чи «7 днів», персонажем яких, щоправда, чомусь Л.Кучма ніколи не був, зате з не меншим «задоволенням» усі ми споглядаємо нескінченну мильну оперу «Леонід II — хлопець із Майбутнього». Так, не «технології», а банальні брехя і бруд, і примітивне зомбування — ось на чому побудована вся передвиборна РR-кампанія Л.Кучми. Але, наважуся припустити, що це не спрацювало б у сучасній Україні. Головний і єдиний засіб, який дійсно може справити зомбуючий вплив — це телеінформаційна блокада всіх кандидатів у президенти — окрім одного. Причому блокада не їхніх іміджів — зрештою, про існування того чи іншого кандидата чи, скажімо, «канівської четвірки», нам періодично повідомляли, нехай навіть у негативному плані — у цьому випадку байдуже. А блокада їхніх думок, ненадання можливості кандидатам у президенти висловлювати свою точку зору на поточні та глобальні процеси в країні, що є нонсенсом для будь-якої цивілізованої держави (онде навіть у Росії будь-яку подію коментують в ефірі всі — від Жириновського до Явлинського) і що стало реальністю для України. Тотальне свавілля президентської верхівки виявилося і в безпрецедентному блокуванні роботи конституційного органу — Нацради з питань ТБ і РМ, і в політичному тиску (зокрема за допомогою фіскальних органів) на бізнесові основи інакомислення в країні, і в прямому закритті телекомпаній за надуманими приводами, і навіть у прямому «прибранні до рук» менеджменту комерційних каналів людьми, близькими до Президента... І коли при цьому дехто з наших журналістів, зокрема в ефірі, розмірковує: «У нас диктатура? Та перестаньте», — я не розумію, до якої міри може бути зручно забувати, що будь-яка диктатура взагалі-то народжується не відразу, і Росія 20-го — це не Росія 33-го, так само, як і Німеччина 33-го — не Німеччина 39-го, а Білорусь 95-го — не Білорусь 99-го. Але будь-яка диктатура починається саме з задушення свободи слова та преси — і ніколи, у свою чергу, цей процес задушення не мав якоїсь ясно видимої межі.
Це не стільки смішно, скільки сумно, що за вісім років нашої незалежності на вітчизняному ТБ так і не виросло жодного серйозного аналітика (причому, не тільки політичного!), який мав би дивацтво служити не господарям, а високим ідеалам, мати не тільки власні інтереси, а й власні переконання, і саме з їхнього погляду займатися осмисленням того, що відбувається. Уявляєте — жодного? Та й звідки їм узятися — таким аналітикам, які, між іншим, в усьому світі цінуються набагато вище, ніж просто інформаційники, — якщо президентською командою після 1994 року було зроблено все для запанування в інформаційному просторі якщо не прямої цензури, то самоцензури? І якщо за цих умов багато з тих, хто на хвилі демократії на початку 90-х завоював собі ім'я саме як «сторожові пси» демократії, за умов, що змінилися, віддали перевагу кар'єрі шоуменів або «пофігістів», видаючи забуття етичних критеріїв за об'єктивність?
А молода поросль — хіба могла вона з'явитися за тих умов, коли мірилом професійного успіху стала та виняткова безпринципність, яка дозволяє «зривати бабки» на обслуговуванні локальних інтересів будь-якого господаря, що зовсім не передбачає наявності не тільки власних переконань і етичних критеріїв власної діяльності, а й будь-якої професійній компетентності, освіченості? Що амбітніше, що більш поверхово, цинічно та нахабно — то краще, то більше продається. Невже цей закон «розвитку» має всі шанси запанувати остаточно на наших телеекранах? А професії «телешавок» і «телезомбі» — стати найбільш престижними і високооплачуваними? Нині вже навіть не долганови і не сторожуки в фаворі, на чолі котрих все ж читається і здатність до деякого критичного осмислення того, що відбувається, і себе в ньому, і, зрештою, освіченість. Нині приходить час вишинських і гнапів з їхнім головним козирем: примітивністю мислення та підлесливим цинізмом, і немає тут ніякої суперечності, бо цинізм завжди грунтується на підлесливості до тих, хто його оплачує (заохочує).
Коли дівчатка та хлопчики на нинішньому нашому ТБ розмірковують про нинішні політичні процеси тільки в плані розгадок і загадок комбінацій. Коли навіть більш досвідчені журналісти говорять про політику тільки з огляду на технології, ніби забуваючи про те, що, власне, в тім-то одна з основних ролей журналістики і полягає, щоб в обговорення та оцінку будь-яких процесів вносити етичний аспект. Коли на нашому ТБ немає кому аналізувати поточні політичні й економічні процеси з погляду морального вибору людини. Коли чи то дійсно відсталість і неосвіченість, чи то примітивний прагматизм, чи то не менш примітивний скепсис дозволяють нам відмахуватися від первинності насправді одного суспільного конфлікту на землі — конфлікту Добра і Зла, на якому тримається світобудова, — це значить, що свавілля вже не стукає в наші двері. Воно вже прийшло. І тоді справді ми, так звана еліта країни, до якої прийнято відносити інтелігенцію, тільки й заслуговуємо на Кучму. Він справді тоді наш вибір — як втілення свавілля в нас самих. Але є, щоправда, ще й такий чинник, як інстинкт самозбереження, який провів не еліту, а народ крізь усі фарси і трагедії історії. Та й, зрештою, ну скільки нам уже вимикати телевізор чи показувати йому, як, кажуть, роблять у селах, — комбінації з трьох пальців? Чи не краще просто змінити там картинку?
