«Лідери мають бути достатньо жорсткими, щоб боротися, достатньо м’якими, щоби плакати, достатньо людяними, щоб припускатися помилок, достатньо скромними, щоб визнавати їх, достатньо сильними, щоб витримувати біль, і достатньо стійкими, щоб оговтатися й продовжити рух», — казав американський громадський діяч Джессі Джексон.
Ця цитата підкреслює, що політичний лідер передусім має бути порядною людиною, мусить мати совість і боротися з власними недоліками. Інакше всі лідерські якості виявляться «міддю дзвінкою». Гідні державні діячі відрізняються від негідних насамперед відчуттям відповідальності перед своєю історичною місією й суспільством.
За час незалежності в Україні сформувалися три основні моделі політичного лідерства, кожна з яких відповідає не лише характеристикам вищезгаданих хранителів Булави, а й настроям жителів західних, центральних і південно-східних областей країни.
Модель A. «Червоний директор» або представник фінансово-промислових груп (ФПГ). Декларує національно-демократичні цінності. «Двовекторний» у зовнішній політиці. Уміє працювати з державною економікою, але не на благо народу, а в особистих і корпоративних інтересах.
Модель B. Представник ФПГ з проросійською зовнішньополітичною орієнтацією. Знає, як працювати з держекономікою, але ще краще знає, що треба користуватися випадком і на совість послужити собі й своїм спонсорам.
Модель C. Прозахідний націонал-демократ. Начебто знає, як подолати економічні проблеми країни, але чомусь не діє. У результаті починає використовувати свою посаду для розв’язання особистих проблем і не забуває при цьому допомагати друзям.
Яким же має бути національний лідер?
Ймовірно, оптимальна модель має виглядати так: проукраїнський демократ, який орієнтується на Євросоюз, але водночас знаходить спільну мову з Кремлем. Він знає, як налагодити економічне життя держави, а що найголовніше — він реально це робить. Додаткові побажання: поєднання інтелектуального лідерства з реформаторським і поменше «героїзму» й «революційності».
Безумовно, в нас зараз немає лідера з таким набором характеристик. Але річ аж ніяк не в надмірно завищених вимогах до нього, а в тому, що українські громадяни насправді навіть і не намагаються ці вимоги висувати.
Проблема полягає в політичних проявах української етико-інтуїтивної інтровертності. Це коли ми відчуваємо, що правильно, але рідко виражаємо це в активній соціальній позиції. У нас є внутрішнє розуміння, яким має бути політичний лідер, але ми не надто прагнемо добиватися від вітчизняних політиків того, щоб вони відповідали нашим переконанням. Політики, у свою чергу, не відчуваючи серйозних вимог з боку суспільства, занижують собі моральні й професійні планки, продовжуючи залишатися представниками вищезгаданих моделей лідерства.
У статті про психологію етнічних громад доктор психологічних наук Лідія Орбан-Лембрик пише, що майже всі дослідники виділяють такі типові риси української національної вдачі, як демократичність, волелюбність, емоційність. «Заглиблений у себе, маючи відчуття власної гідності, українець протестує проти якихось обмежень особистої свободи. У той же час, він альтруїст, схильний надавати допомогу, передусім, тому, хто «стоїть нижче». За всієї його неагресивності, українцеві притаманний дух бунтарства проти несправедливості й віра в ідеали визвольної боротьби», — зазначає експерт.
Демократичність і волелюбність спонукають до формування основ громадянського суспільства, в умовах якого займатися тяжкими пошуками національного лідера-рятувальника не треба. У сильному громадянському суспільстві, хоч би який політик прийшов до влади, він автоматично потрапляє в такі рамки, в яких змушений бути відповідальним перед своєю історичною місією та народом. Інакше — фактичне «давай, до побачення». Якби в сьогоднішній Україні було розвинене громадянське суспільство, нинішня влада поводилася б зовсім інакше. (Задля справедливості зауважимо, що в державах з розвиненим громадянським суспільством такі, як Віктор Янукович і Партія регіонів, до влади взагалі-то й не приходять).
Нам не потрібен свій Путін і навіть свій Саакашвілі. У нашій державній долі, думаю, прописаний інший шлях соціально-політичного розвитку: не згори-вниз (від лідера в маси), а знизу-вгору (від громадянського суспільства до влади). І начебто багато українців усе це чудово розуміють, але на практиці частенько як і раніше «моя хата скраю».
Згідно з останніми даними Центру Разумкова, 37% українських респондентів готові терпіти певні матеріальні труднощі заради особистої свободи й дотримання всіх громадянських прав.
Проте, за результатами опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи», в Україні лише 5% тих, хто бере участь у діяльності громадських організацій. Громадяни називають різні причини, через які вони не беруть участі в діяльності громадських організацій, проте головне — відчуття власної неспроможності щось змінити (27%). Ще серед причин зазначається: відсутність цікавості до такої діяльності (25%), немає часу займатися безкоштовною діяльністю (20%), недовіра до громадських організацій (14%). Проте 22% українців відповіли, що не беруть участі в діяльності «третього сектора», тому що не знають, як це реально зробити, мовляв, ніхто їм цього не пропонував.
Особливості національної політпсихології очевидні. Можна обійтися без сильного лідера? Можна! Розв’яжемо проблеми громадянським суспільством? Розв’яжемо! Громадянською діяльністю займатимемося? Ой, а в нас не виходить...
КОМЕНТАРI
«ЦЕ МАЄ БУТИ ЛЮДИНА НОВОГО ПОКОЛІННЯ УКРАЇНЦІВ»
Рефік КУРТСЕЇТОВ, доцент кафедри історії Кримського інженерно-педагогічного університету, кандидат соціологічних наук:
— Насамперед новий лідер України має бути інтегратором, тобто об’єднувачем усієї країни. Для цього в нього має бути по-справжньому європейська освіта й обширні знання в усіх царинах науки, які б визначали в його свідомості європейський, а не азіатський тип мислення й дій. Певна річ, Україні слід уже покінчити з геронтологією, це має бути порівняно молода людина, не старше 50 років, вона має бути толерантною й привабливою для всіх людей в Україні.
Вона має бути патріотом України, а не учасником якоїсь «п’ятої колони» — російської, румунської чи єврейської. У своїй діяльності вона має виходити з інтересів усієї країни, а не з особистих потреб, служити всьому народові, а не своїм «будь-яким друзям». Як високоосвічена людина, вона має ввібрати в себе всі складові загальнолюдської культури й розуміти потреби й сподівання людини будь-якої національності, будь-якої релігії, будь-якої професії й роду занять.
Оскільки поки на українському політичному обрії такої людини немає, то це має бути людина нового покоління українців. Це покоління лише входить у політику...
«МУДРІ, МУЖНІ, ШЛЯХЕТНІ»
Андрій КАЛАХАН, депутат Луцької міської ради:
— Нам за роки незалежності часто розповідали, що у владі повинні бути так звані професіонали. Саме так за часів Кравчука — Кучми аргументували перебування на керівних державних посадах компартійно-господарської номенклатури. Так за часів Ющенка аргументували те, що на посадах залишалися діячі епохи кучмізму. Але, на мою думку, головним критерієм будь-якого керівника повинна бути моральність. Неморальний професіонал може професіонально красти, чи не так?
Ще Дмитро Донцов зазначав, що головними рисами хорошого провідника української нації мають бути мудрість, мужність і шляхетність. Мудрий знає, куди рухатися державі. Мужній готовий утілювати цей ідеальний образ. Шляхетний дбає насамперед про благо усього суспільства. Нині таких лідерів, на жаль, можна перерахувати на пальцях. Натомість коли національними лідерами були мудрі, мужні та шляхетні особистості, Україну вважали могутньою державою Європи. Час повертати ці хороші традиції.
«МАЙБУТНЄ — ЗА ЛОКАЛЬНИМИ ЛІДЕРАМИ З ТАК ЗВАНОГО НИЖНЬОГО ЯРУСУ»
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗIК, Львів:
— Перефразую відоме прислів’я: ще такий ся не вродив, щоб українцям догодив. Схильний вважати, що ми — безлідерна нація. Тобто нація, у якій майже повністю атрофоване ядро субординації та самоорганізації. А отже, будь-який політичний лідер завжди буде потрактований не як авторитет, а як авторитар. І тому я свято переконаний, що новітні українці ніколи не матимуть загальновизнаного національного лідера від Сяну до Дону. Бо українську ментальність укладаю в одне поняття — Гуляйполе. Сучасною мовою — безвідповідальність, помножена на дещицю абсолютного анархізму. Гуляйполе — це антидержава. Це онтологічна непокора сухим правилам співжиття. Це акцент на внутрішнє, вельми суб’єктивне розуміння регламенту і свого місця в системі. Сучасні українці — гуляйполівці, ліниві будувати світ не лише для себе, а й для внуків. «Мені б перекантуватися тут і тепер» — цей лозунг є тупиковим. Свобода від відповідальності — це прикметна риса сучасного українства. І загальновизнаний лідер — неорганічний для такого організму, ба навіть ворожий.
Проте! Оця розхлябаність і намагання любити себе в Україні (а не Україну в собі) можуть дати несподіваний шанс збудувати ентропійну державу. Ентропійну, тобто номінальну, державу, яка буде позбавлена функцій насильного примусу, директив, усепроникності й елементарної поваги. Хай як це дивно, але бездержавність українців — це шанс. Тому що зневага до держави, яка не стала й ніколи не стане гарантом рівних можливостей, породить інший тип суспільної поведінки. Я назву це просто: життя внизу. Це коли всі справи вирішують самі люди без потреби мати державні органи для цього. Щось схоже вимальовується вже зараз: кожен сам за себе і для себе. Залишилося тільки узгодити приватні інтереси зі спільними. І тому я вважаю, що майбутнє України — за локальними, точковими лідерами з так званого нижнього ярусу. Переконаний: слабка, безлідерна держава — набагато краща й продуктивніша, ніж класична конструкція сильної держави, яку ненавидиш і за яку тобі соромно.
Є й інше запитання: якими в принципі можуть бути українські лідери? Відповім прямо: це може бути або капіталіст, або більшовик. У нас шизофренічно різнополюсне суспільство. Кількість шикарних іномарок дорівнює кількості зубожілих людей. Формула «багато багатих + багато бідних» породжує дивовижний український покруч. Я називаю його капіталістичним більшовизмом. Бо — будьмо чесними — у кожному з нас майже навпіл живе капіталіст і більшовик одночасно. Капіталістичне начало виявляється в цілком природному бажанні наживи і збагачення, а більшовицьке — у жовчній ненависті до всіх тих, хто нас випередив і вже встиг нажитися і збагатитися. Капіталістичне начало нашіптує: добивайся успіху й заробляй! А більшовицьке змушує спливати чорною заздрістю до заможних, а отже, голосувати за нациків і всіх тих, хто протягом свого життя навіть псячої будки не збудував, заробляє дві тисячі в місяць, але любить Україну на мільйони.
«ТРЕБА ВСІХ ПРИВЧАТИ ДО ТОГО, ЩО ПОЛІТИКИ МАЮТЬ БУТИ ЩИРИМИ, А НЕ ШОУМЕНАМИ»
Сергій ПАСIЧНИК, керівник юридичної служби Черкаської обласної організації Комітету виборців України:
— Якщо говорити про специфіку українського менталітету, варто зазначити, що Україна справді є специфічною державою, бо цивілізаційно розірвана. Вона перебуває між пострадянським і постєвропейським цивілізаційними просторами. І цей розрив так само присутній усередині кожного громадянина. Єдиний нюанс: у когось ця межа йде ближче до східного кордону, а в когось — до західного. Потрібно докласти дуже багато зусиль, щоб якось ці частини об’єднати. З одного боку, таке розділення — це плюс. Тому що дві частини, які між собою борються, діалектично дають якісно новий продукт, яким може стати нова українська політична нація. З другого боку, такий розподіл — на руку політиканам і не дає змоги створити повноцінної й суверенної української еліти. Тобто політикам простіше піти в маргінес, васалітет до кого-небудь, простіше піти в той чи той сегмент і працювати винятково з ним. Це видно з того, що постпомаранчевий і постбіло-блакитний електорати майже не перетинаються. Епізодично в рамках центральної України є певний перетин електоральних просторів, проте це більше заслуга самих громадян, які намагаються з’єднати ці два простори. А в цілому можна сказати, що є два поля, на яких працюють ті чи інші групи політиків, намагаючись одне одного витіснити.
І власне, зважаючи на те, що відбувається на рівні партійних протиборств, помітно, що, наприклад, нова постпомаранчева еліта намагається витіснити стару постпомаранчеву еліту на помаранчевому полі. Аналогічна ситуація відбувається на блакитному полі — «модерністи» намагаються деінсталювати стару донецьку гвардію. Особисто я не певен, що сценаристи владної команди зараз не побоюються своїх же вихованців. Так само ми бачимо велике перетікання електорату регіоналів до Комуністичної партії, яка зараз відновила свої позиції, більше того — очевидно, матиме рекордно високий показник по виборах порівняно з минулими роками. Тому ситуація розгубленості як в одному таборі, так і в іншому значно сприяє тому, що є запит на нові проекти і нові обличчя. І це знову ж таки традиційно. Якщо згадати події після Хмельниччини, то так само там був цивілізаційний розкол на пропольський та промосковський табір, і зараз ми не бачимо нічого нового. Так само кожен намагався довести власну значимість і при цьому випадав із реальності. Історія фактично повторюється. Проект і сценарій Руїни, який був у Середньовіччі, повністю перенесено на нинішню Україну, і завдання зараз полягає у тому, що еліта має все-таки укласти новий суспільний договір і працювати на конструювання держави в рамках цього ж суспільного договору. Тому що очевидно, що ні одна, ні друга сторона не здатна повністю цей нинішній проект контролювати, як не здатна повністю його вибудувати.
На питання, які лідери потрібні зараз суспільству, є однозначна відповідь — вони мають бути цілісними і органічними для сприйняття виборцями. Причому виборець готовий вибачати такій особистості певні помилки та недоліки, аби тільки вона була структурованою і прийнятною для нього. Наступна вимога, яка може бути до лідера, — він має бути послідовний. Не в контексті, як це було в рекламі Віктора Януковича «Тому що послідовний», а саме тому, що він має послідовно відстоювати свою позицію з тих чи інших питань. Ми бачимо, що ті політики, які не кидалися між різними партіями і в ті чи інші крайнощі, а мали певну позицію, завжди мають свій сталий авторитет. З іншого боку, можна побачити, що певний елемент популізму все одно присутній. І значна частина населення на нього «клює». Очевидно, з цього можна зробити висновок, що певний елемент шоу має бути. Бо сам виборець на це створює запит. Відповідно для України стратегічно важливою є зміна сприйняття виборцями політичного процесу. І це завдання як для громадських організацій та експертів, так і для самих політиків. Тобто треба всіх привчати, що політики мають бути в першу чергу щирими, а не шоуменами. Бо шоу — це добре, але римський принцип «Хліба й видовищ» передбачає, що все-таки має бути не тільки видовище, а й хліб.
«...ДУЖЕ ХОЧЕТЬСЯ ВИКРИКНУТИ НАШОМУ КОЗАКУ МАМАЮ: «ГЕЙ, ПРОКИДАЙСЯ, ПОРА ЙТИ!»
Дементій БIЛИЙ, голова Херсонської обласної організації Комітету виборців України:
— Який Україні потрібен лідер, кого українці хочуть бачити в парламенті й за кого вони в результаті проголосують — одна з гострих проблем для розвитку нашої країни, для її сучасного та майбутнього. Тому що немає відповіді на це запитання або ця відповідь є настільки протилежною, що урівноважується та перетворюється на такий собі вічний нуль.
Причина — у строкатості, різності наших регіонів. Україна зіткана з протилежностей: культурних, історичних, політичних, географічних, психологічних, історіософських. Ми перебуваємо на краю кількох цивілізацій, деякі з яких відходять у минуле (наприклад, радянська), але їхні основи як міфи і стереотипи поведінки ще боляче чіпляються за нас. Деякі, як, наприклад, ісламська цивілізація, повертаються... І ми змушені жити на краю цих цивілізацій зі своїми уявленнями про те, що добре, що погано, як потрібно жити, куди йти, де стояти. Народні депутати, яких ми обираємо до парламенту, не є лідерами в прямому розумінні цього слова, вони є нашими представниками, з тими рисами, що уособлюють наше розуміння найкращого в суспільному сенсі.
Після масового відходу радянської цивілізації здається, що всі наші різності урівноважилися й багато років українська політична система нагадувала такого собі козака Мамая, що меланхолійно сидить, зовні спокійний, але що твориться в душі цього українського Будди — невідомо нікому. Така політична рівновага різних впливів і важелів, мабуть, найбільш пасує нашому українському характеру та всій нашій Україні. Біда тільки в тому, що наша країна розташована не у вічному Тибеті чи у нескінченному стародавньому Дикому Полі, а на жвавому цивілізаційному перехресті у такий собі світовий peak hour (годину пік). І нам не всидіти у цій цивілізаційній штовханині. Ось, наприклад, знову наближається месіанський «Русский мир», який зі своїм третім Римом свого часу вже поглинув нашу та багато інших сусідніх країн. І на цьому жвавому перехресті, у цю історичну годину пік дуже хочеться викрикнути нашому козаку Мамаю: «Гей, прокидайся, пора йти!». Але не прокидається цей козак, та й куди йому йти — він же не може йти одразу у різні боки...
Підготували Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів; Вікторія КОБИЛЯЦЬКА, Черкаси; Іван АНТИПЕНКО, Херсон; Микола СЕМЕНА, «День», Сімферополь
