Не так давно — минулого року — Верховна Рада прийняла постанову про відзначення 90-ї річниці з часу створення Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ЛКСМУ). Постанову, яка виглядає дивнувато. По-перше, існує президентський указ щодо відзначення ювілейних дат — такими, зокрема, вважаються 25, 50, 75 та 100-річчя. Тобто 90-річчя є не зовсім ювілейною датою. По-друге, навіть за радянських часів подібні заходи практично не відзначалися. Ніхто всерйоз не вважав, що існує Компартія України чи її комсомол. Як і ніхто не вважав, що є якась суверенна «Україна наша радянська». Був лише СРСР і, відповідно, всесоюзні структури. Акцентація уваги на якихось українських датах, історичних фактах не віталася. Навіть якщо ці дати, факти пов’язувалися з радянською історією.
Тепер, як бачимо, ситуація змінилася. Спостерігаємо свідоме чи несвідоме піднесення й вишукування радянських символічних подій «українського розливу». То ювілей В. Щербицького чи якихось інших радянських «героїв» пропонують нам відзначити, то різного роду події, пов’язані з «Великою Вітчизняною», то ще щось таке радянське. Святкування 90-тої річниці ЛКСМУ якраз добре вписується в цю тенденцію.
Чесно кажучи, мене навіть трохи здивувало, наскільки широко відзначався цей комсомольський ювілей. Звісно, Західна Україна, яка до 1939 р. не була під «совєтами», а потім у «стислі строки» звідала всі принади радянізації, цей ювілей в основному проігнорувала. Чого не скажеш про решту українських регіонів. Мені, наприклад, у руки попався шикарно виданий буклет (на крейдованому папері, з кольоровими фотографіями), який розповідав про святкування цієї «знаменної дати» в Славутському районі Хмельницької області. Виявляється, на подібне «дороге задоволення» в нас знаходять гроші. Особливо вразила одна фотографія, де такий собі сучасний капіталіст (можна сказати — місцевий олігарх), власник прибуткового підприємства, дарує пошиті його робітниками будьонівки(!) «ветеранам комсомольського руху». Це ніби якийсь театр абсурду: буржуй (у минулому — комсомольський активіст, сиріч непримиренний противник буржуазних порядків) ушановує колишніх (а може, й теперішніх) противників капіталістичної системи.
Проте цей абсурд (та, власне, не лише він) став буденною річчю нашого життя. Нас зовсім не дивує, що колишні партійні та комсомольські керівники стали «успішними бізнесменами», «ударниками» первісного нагромадження капіталу. І ці бізнесмени-ударники, які навіть із себе видають «молодих реформаторів», підтримують та фінансують різноманітні проекти з ушанування радянського минулого, радянські «місця пам’яті» — музеї, пам’ятники і т.п. Наприклад, до сьогоднішнього часу в Шепетівці існує здоровенний музей Миколи Островського, де відвідувачам оповідають байки про те, як цей «комсомольський герой» героїчно воював у громадянську війну та здійснював інші «подвиги». Хоча насправді, ніяких достовірних свідчень про ці «героїчні подвиги» немає. А міф про Миколу Островського є одним із найграндіозніших і найцинічніших міфів сталінської пропаганди. Втім, знаходяться кошти, в т.ч. державні, щоб підтримувати цей музей. Як і інші подібні йому музеї. Ось у Дніпропетровську, в одній із найбільших «колисок» сучасного українського капіталізму, функціонує Музей історії комсомолу, який зініціював збір коштів на побудову пам’ятника комсомольцям. І місцеві бізнесмени не поскупилися. Звісно, пам’ятник комсомольцям у Дніпропетровську — це не пам’ятник «великому» Й. Сталіну, що недавно з’явився у Запоріжжі і кошти на який, звісно, знайшли не «прості трудящі». Втім, якщо розібратися, то, за великим рахунком, це явища одного порядку.
Як же трактувати любов сучасної української буржуазії до радянського минулого? Можна, звісно, списати на ностальгію за молодістю. Мовляв, про молоді часи (хоч би які вони були) людина згадує з радісним піднесенням. Адже тоді вона була повною сил, енергії, оптимістично дивилася на світ. А молодість більшості наших бізнесменів — це якраз комсомольська юність. Очевидно, туга за молодістю своєрідно вихлюпнулася в преамбулі до згаданої постанови Верховної Ради «Про відзначення 90-річчя створення комсомолу України». Там читаємо такі натхненні слова: мовляв, комсомол України «став унікальною школою мужності, ідейного та морального загартування, виховання на кращих бойових і трудових традиціях нашого народу для десятків мільйонів співвітчизників, у якому сформувалася плеяда державних діячів, політиків, учених, фахівців з усіх галузей знань, а також діячів культури і мистецтва, майстрів спорту, військовослужбовців. Історія комсомольського руху відзначена невмирущими подвигами тих, хто будував рідну країну, захищав її від фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни, піднімав з руїн міста і села, заводи та фабрики, колгоспи і радгоспи, школи, лікарні, театри, будинки культури, хто активно сприяв подоланню неписьменності, піднімав до світових висот вітчизняну науку, робив вагомий внесок у розвиток самобутньої культури українського народу, був зразком активної життєвої позиції, відданості Вітчизні, готовності захищати її незалежність, права і свободи людини і громадянина, високих моральних якостей». Важко навіть сказати, чого тут більше — намагання видати бажане за дійсне, гримучої суміші правди й обману, цинізму чи самозаспокоєння й самовихваляння. Як кажуть у народі: трохи січки, трохи трини, трохи правди, трохи кпини.
Проте звернення до радянськості наших українських бізнесменів не тільки і не стільки «туга за молодістю». На жаль, за цим стоять серйозніші речі. У цьому можна побачити, з одного боку, кризу ідентичності, а з другого — пошук цієї ідентичності. За великим рахунком, для більшості новітніх українських капіталістів опертя на український символічний світ здебільшого є чимось чужим, неприродним. Власне, так і повинно бути. Адже ці люди пройшли школу радянського безнаціонального виховання. І для них Україна, українське — це така собі вигадка «національно стурбованих патріотів». Для них більш зрозумілим і «матеріалізованим» є радянський (по-суті — імперсько-російський) символічний світ. Звідси така свідома чи несвідома підтримка цього світу, яку ми бачимо на різних рівнях.
Хоча, з іншого боку, ці бізнесмени (вони ж реально і «власть імущі») мусять рахуватися з тим, що живуть у «якійсь» Українській державі. Інше питання — наскільки вони серйозно сприймають цю державу. Оця потреба враховувати фактор української державності і змушує їх хоча б частково українізувати любий їхньому серцю радянський символічний світ. Щоправда, виникає питання, наскільки ця «українізація» є природною. Чи не є вона такою собі бутафорією, яка враз може зникнути?
Зараз усе частіше доводиться чути: мовляв українська історія, що викладається в школі, є занадто націоналістичною. Треба зробити так, щоб вона була більш «об’єктивною», щоб герої національного руху сусідили в нас із радянськими героями. Адже радянська історія — це теж «наша історія». Насправді ми якраз і маємо таку еклектичну історію. Автору даної статті навесні цього року вдалося провести опитування серед старшокласників з різних регіонів України, яке стосувалося питань історичної пам’яті (подій та героїв). Так ось: хоча в їхній свідомості дещо переважають символи українські, однак присутній потужний сегмент радянської символіки. Зрозуміло, всі ці розмови про необхідність «об’єктивізувати» нашу історію не що інше, як спроба її радянізувати.
Давайте називати речі своїми іменами. За часів незалежності ми так і не змогли утвердити в нашій країні українську «культурну гегемонію», власне, створити свій потужний український символічний світ, інформаційний простір. Що таке теорія «культурної гегемонії», спробую пояснити. Її висунув марксист (саме так — марксист!) Антоніо Грамші. З позиції офіційного ортодоксального марксизму дана теорія видається не зовсім ортодоксальною.
Не дивно, що цю теорію відкрито використовували не стільки марксисти, скільки західні «буржуазні» теоретики. Хоча неофіційно на практиці її застосовували «справжні» марксисти, зокрема більшовики, які робили велику ставку на пропаганду. Сутність даної теорії зводиться до того, що суспільні й політичні зміни обумовлюються символічним світом, культурою. Кому вдається утвердити свій символічний світ, нав’язати власні уявлення про оточуючу дійсність, стати «володарем дум», той отримає та втримає політичну владу. А. Грамші свою теорію намагався застосувати до класових відносин. Проте вона цілком функціональна у відносинах міжнаціональних. Недаремно нині російське керівництво різними способами (ідеологічними, інформаційними, культурними) намагається на пострадянському просторі і навіть за його межами утверджувати «русскій мір», фактично російське світосприйняття і світобачення. Тут добре все — і російська книга, і російська попса, і різного роду серіали, і навіть «канонічна» церква...
На жаль, українські державні керманичі та бізнесмени погано усвідомлюють такі речі — на відміну від наших «воріженьків». Практично вони не розуміють, що однією з підвалин існування Української держави має бути повноцінний український символічний світ, українська «культурна гегемонія» на своїй території. А будувати цей світ на радянських символах та стереотипах — це будувати його на піску. Чи, може, хтось на це й розраховує?
