Вибори президента відбулися. Більше того, нова влада відзвітувала про перші сто днів, які чималу кількість людей збентежили. Адже з одного боку — декларовані благі наміри, з іншого — натиск, що викликає подеколи відчуття протесту. І чим стрімкіше розгортаються події сьогодні, тим сильнішим є відчуття, що суспільство не договорило: що ж сталося на останніх президентських виборах, якими є причини того, що сталося, і якими будуть наслідки. І тому лист нашого читача, адресований Юрію Щербаку, нам здалося, викликає широкий інтерес.
«Мы получили все,
что не хотели».
поет Олександр Коротко
Сліпі вожді сліпих. Якщо серед усіх сліпих один вигукне: «Я бачу, ідіть за мною!» — інші підуть. Адже вони сліпі й не бачать, що той теж сліпий. І цей сліпий, але із зарозумілістю заводить їх у прірву.
«Бо завзятість невігласів уб’є їх, і безтурботність дурнів погубить їх» (Книга Притч Соломонових).
Юрію Миколайовичу! Наважуся відгукнутися на Вашу статтю
(«Влада темряви»).
Готовий підписатися під багатьма Вашими словами, але, на мою думку, ситуація трагічна не тому, що Тимошенко програла, а Янукович виграв. А тому, що країна Україна не мала справжнього ЛІДЕРА й не використала шансу, подарованого їй історією, і тепер уже немає недавньої впевненості, що Україна збереже свою державність і незалежність. Вибачте, але мені уявляється, що Ви, підбиваючи сьогоднішні підсумки політичного процесу, не бачите важливих речей. То ХТО ж, на Вашу думку, лідер національного патріотичного руху останніх років? Невже Юлія Володимирівна Тимошенко? Наведу лише три витримки з Вашої статті.
— «Віктор Ющенко — головний конструктор нашої поразки... нічого не зробив» — і далі образи й лайки, яких я наслухався на його адресу вдосталь за останні роки.
— «...Ніколи Ющенко не об’єднається з Тимошенко, бо страждає на антиюліну параною й політичну сліпоту».
— «Тьма... несе загрозу всім: ...святошам, які закликали голосувати «проти всіх»...»
Ці Ваші слова і про мене теж. Я теж «страждаю на антиюліну параною», і я той «святоша», що голосував «проти всіх». При цьому я не слухав нікого, у тому числі Ющенка. У мене САМОГО досить аргументів, я САМ готовий переконувати будь-кого, що саме Юля — злий рок у долі України, її чорна мітка. (Я можу Вам надіслати свої спостереження й висновки — я писав тільки про те, що знаю на 100 відсотків — і ділився зі своїми друзями: «Невже ВОНА нас любить? Психологічний портрет Ю. Тимошенко»; «Чи закінчиться в Україні громадянська війна?»; «Знову про Юлю» та ін.)
Підіб’ю головний підсумок. Можливо, скажете: «Банальщина!». Але тоді чому ці очевидні речі не хочуть бачити, здавалося б, дуже розумні й проникливі громадяни? Те, що політика і політики двоїсті за природою — уже, здається, знають усі. Є фасад, тобто публічний образ політичної фігури або сили, а є виворіт — реальна особистість, реальні цілі, реальні діяння. Припустімо, такі правила гри, хоч я ніяк не можу з цим змиритися. Куди ж поділися цільні яскраві особистості, які можуть бути самими собою в цьому хороводі ряджених політиків? Невже внаслідок суспільної селекції цей вид зник назавжди з українського політикуму?
Але давайте дивитися не на мої здогади, а на абсолютно реальні факти, що лежать на поверхні.
Я надаю ПЕРШОРЯДНОГО значення питанням економіки. Як твердо економіка держави стоїть на ногах — від цього БАЗИСУ залежить усе решта. Чи можна говорити про атмосферу збалансованих толерантних суспільних відносин, громадянські свободи, об’єднуючу національну ідею, самоповагу громадян та їхню повагу до влади й закону і відповідну повагу влади до окремого громадянина, — та інших відмінності модернового суспільства, якщо рідна економіка дихає на ладан, країна виживає за рахунок зовнішніх запозичень, а політики живуть своїм життям? Тому, наскільки щиро обрані керівники країни дбають про зміцнення держави та добробут суспільства, я можу судити за їхньою увагою до економіки. За рівнем такої уваги я визначаю ІСТИННІСТЬ намірів політика та його претензії бути МОЇМ лідером. Успішність держави, її авторитет і повага з боку інших держав ґрунтується на пріоритетній увазі до господарських та економічних проблем, її здатності будувати сучасну економіку. Зрештою, навіть могутній Радянський Союз розвалився через нездатність вирішувати економічні проблеми.
Є необхідність дати характеристику господарській та політичній системи країни. Посилатимуся на Григорія Явлінського, його аналіз пострадянської економіки.
Перехід радянської економіки до демократичної ринкової економіки не завершений і проходив із серйозними деформаціями. Ось що вийшло.
1. Переважання в економіці неформальних відносин. Дотепер (з моменту Декларації про незалежність) ми маємо розбіжності інтересів влади й народу: декларовані цілі створення прозорої й конкурентної ринкової економіки, тобто демократична ринкова економіка і відповідно політичні та економічні реформи, покликані забезпечити її становлення й забезпечити мінімальний соціальний захист населення — було ідеологічним прикриттям для більш прозаїчних завдань і цілей. Тому в нас немає політиків-державників. «Неофіційна економіка» — процвітає й донині. У нас особлива роль влади в економічних відносинах. І господарські суб’єкти, і владні органи, і громадяни (особливо соціально активні) діють не на базі законів, а на основі особистих відносин, прецеденту, здатності до примусу тощо. Дві ознаки: 1) реальний контроль над значними господарськими ресурсами і 2) переважно позаправова (політико-адміністративна або кримінальна) основа такого контролю. Формальне право власності на господарські активи є вторинним порівняно з можливістю реально контролювати ресурси, необхідні для їх продуктивного використання. Без останнього формальний титул власника тих або інших активів не означає нічого.
Виник системний дефіцит довіри. Звідси — проблема довгострокових інвестицій для бізнесу, що практично виключає можливість їх виходу на перспективні високотехнологічні ринки.
Олігархічна структура економіки — це не тимчасове непорозуміння нашого часу, а закономірний наслідок наявної господарської та політичної системи. Закони господарської конкуренції не працюють. Загальнонаціональний ринок, його окремі територіальні й галузеві сегменти контролює обмежена кількість адміністративних і бізнес-структур. Перешкоджання влади формуванню стабільної системи господарських відносин у масштабі всієї країни і викликає постійні переділи власності та сфер впливу між різними групами інтересів.
Наявний симбіоз непрозорого олігархічного бізнесу з корумпованим вищим чиновництвом. Корупція інституціоналізується, стає необхідним елементом економічної діяльності та органічною її частиною. Як наслідок, маємо, за визначенням Г. Явлінського, «периферійний капіталізм із гіпертрофованою роллю бюрократії в умовах декоративної партійно-парламентської політичної системи та відвертої слабкості інститутів громадянського суспільства».
2. Не сформований дрібний і середній приватний бізнес, відповідно невеликий і невпливовий незалежний середній клас — опора сучасного громадянського суспільства.
3. Безконтрольність монополій як державних, так і приватних. Суспільству особливо важливий контроль над державними природними монополіями. Сьогодні вони слугують «годівницями» для вищих державних чиновників, які їх патронують. Ми миримося із крайньою непрозорістю господарської діяльності, наприклад, НАК «Нафтогаз України», у тому числі повною таємницею витрат, фінансових потоків, звітності тощо. Необхідне реформування монополій. Ось один з останніх сигналів з Європи (09.05.2010 р.): «Європа очікує від України нових законів про газовий ринок. Це вирішальна передумова вступу України до Енергетичного співтовариства».
4. Інституціональні реформи до кінця не проведені.
Повноцінна національна валюта не повинна поступатися своїм місцем іноземній. Банківська система не стала важливим сектором, притаманним зрілій ринковій економіці, виявилася не в змозі фінансувати зростання економіки країни та відступила перед тіньовим капіталом.
Усі платники податків мають бути в рівних умовах (а не відкуп). Державна юстиція для ВСІХ (а не приватна, підгодована, складова частина рейдерських бригад).
Довелося робити довгий відступ і докладно розглядати питання економіки тому, що йдеться не просто про економіку, а про виживання країни, збереження української державності та суверенітету.
Тепер подумаємо: чи залежить незалежність країни (вибачте за тавтологію) від:
— здатності політичних лідерів проводити належні економічні реформи?
— здатності політичних лідерів вести серйозні політичні дебати та об’єднуватися задля визначення загальнонаціонального курсу в економіці та політиці?
— бажання створити дієву незалежну юридичну систему?
Скажете: — Так ! Залежить. Але! Хоч один український уряд за останні шість-сім років на чолі з найбільш рейтинговими політичними лідерами Януковичем і Тимошенко хоча б спробував щось зробити в цьому напрямку? Я не бачив у них такого бажання раніше і зараз, звісно, не бачу — НІ В КОГО!!! Навіть, коли вони по черзі були в опозиції. І влада й опозиція відбуваються тільки ритуальними деклараціями.
Взяти конкретне питання — наша шалена енергетична залежність від Росії. Ані Юля, ані Янукович палець об палець не вдарили, щоб розвивати виробництво власних енергоресурсів. Це міф, що Україна щодо цього — обділена країна. Інвестори з усього світу засипали пропозиціями наших босів, відповідальних за енергетику — у черзі стоять. Ресурсів досить — було б бажання цим питанням займатися:
— глибокі родовища природного газу Донецько-Дніпровської западини;
— шельф Чорного й Азовського морів;
— старі виснажені родовища, але ще з достатніми запасами вуглеводнів для промислового видобутку;
— шахтний газ — метан;
— сланцевий газ;
— видобуток енергетичних сортів кам’яного вугілля ще цілком рентабельний у загальній структурі енергетичних ресурсів;
— відновлювані ресурси тощо.
Чи існує і працює хоч якась державна програма для вирішення цих завдань? — Ні. 1995 року я працював у першій у галузі Українській вугільній компанії. Ми з величезними зусиллями провели постанову уряду про переробку вугільних відходів (терикони, вугільні відвали) й одержання чистого вугілля. Державної підтримки не отримали, і постанова залишилося мертвонародженою. Скільки років минуло — а подібні програми в нашій країні й досі залишаються лише на папері. Керівників уряду, відповідальних за економіку країни, набагато більше цікавить особиста участь у газових схемах, особливо з Росією — це ж такі гроші! Усім відомо, що в нас «особливі» відносини з Росією.
Сидіти на «газовій голці» для керівників української економіки — бажане щастя, нестерпний кайф. Перемога на політичних виборах автоматично приводить до управління грандкорпорацією під назвою ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ. Всі інші категорично відсторонюються від цього «бізнесу», а суспільство навіть не має публічного контролю над державними і комунальними активами — все робиться тільки в інтересах «загарбників». Тому не дивно, що ЖОДНА влада й не думає завершувати необхідні ринкові реформи в економіці, поки геть не «наїсться» сама. Красномовне свідчення — газові угоди як Юлі, так і Януковича. У пораженський для України Юлин газовий контракт, я думаю, були закладені чималі особисті інтереси самої Юлі, природно, за наш із Вами рахунок. А зобов’язання брати газу чимдалі більше, закріплене величезними штрафними санкціями за невиконання, — зводило до повного нуля сенс розвитку власних джерел енергоресурсів. Контракт Януковича має ті самі катастрофічні умови, та ще й з політичним «навантаженням» — здачею Севастополя. І газова історія ще не закінчена — ось-ось ми побачимо відродження РосУкрЕнерго!
Я не бачу відмінності між Януковичем і Юлею: ані перший, ані друга не захищають український державний інтерес, ані перший, ані друга не виклали перед суспільством державну стратегію в цьому питанні. ВОНИ ОБИДВА діють в інтересах Росії, яка якомога довше хоче утримувати Україну як найбільшого споживача ресурсів у своїй орбіті. При цьому можливі всілякі принади: об’єднання ГАЗПРОМУ і НАФТОГАЗУ нібито для доступу України до ресурсів сусідньої країни. А насправді економічна мета — консервація української національної економіки з її застарілою енергоємною структурою. А в перспективі: політична мета — поглинання всіх важливих частин економіки з повним підпорядкуванням або приєднанням України до Росії.
Не розумію — чому більша частина суспільства вважає Юлю альтернативою Януковичу, і тим більше демократичною і патріотичною альтернативою? Воістину «Сліпі вожді сліпих».
Я не знаю, в чому Юрій Миколайович Щербак побачив національне лідерство Юлії Володимирівни. Лише сліпий не бачить руйнівної сутності трагічного персонажа в українській політиці — Ю. Тимошенко. Ця політична зозуля мало що виштовхнула з «помаранчевого» гнізда свого конкурента — В. Ющенка. Вона — подібно до шахідки — підірвала своїми «викриттями» оточення Ющенка й при цьому знищила, я вважаю, весь «помаранчевий» рух і наші надії, з ним пов’язані. Юля — гробар «майданних» ідеалів і надій. І далі у своїй боротьбі за лідерство Юля «у чотири руки» розіграла написану в Кремлі партитуру — разом із російськими спецслужбами і найпотужнішою російською пропагандистською машиною — дезінтегрувала президента Ющенка і цілком заблокувала «бєспрєдєльними» методами його діяльність. Я не ідеалізую Ющенка: він сам наробив купу помилок й, напевно, заслужив програш.
Далі. Невже Ви не бачили, що саме Юля була фаворитом Кремля на останніх виборах, а зараз вона намагається стати лідером опозиції, щоб про всяк випадок бути «дублером» Януковича. Для мене обидва ці персонажа — успішний кремлівський проект. Головна турбота Москви — не допустити до влади Ющенка або, боронь Боже, інших проукраїнських політиків. І маючи забійний компромат на українську «верхівку», Росії це поки що вдається.
Про опозицію. Що повинна робити Юля в опозиції? Проводити акції й мітинги проти влади, кидати димові шашки в парламенті для (знову!) свого тупого піару? А може пропонувати суспільству альтернативні програми, політичні й, ГОЛОВНЕ, економічні рішення? Хоч тепер в опозиції зайнятися реальними проблемами в економіці. Може, треба провести міжнародну енергетичну конференцію, запросити експертів, підготувати власні пропозиції, покликати інвесторів і показати суспільству своє бачення стратегії розвитку країни? А ми порівняли б і на наступних виборах (до парламенту-2012) проголосували б «за Юлю» без будь-яких мітингів протестів. Може, замість крику про зраду національних інтересів запропонувати суспільству свій план реформ, щоб, нарешті, не на словах, а на ділі зайнятися нашим мутантом ринкової економіки, позбавленим інституційно-правового стрижня, тобто громадянського суспільства. Невже це не загальна турбота політиків як від влади, так і від опозиції (і ті, й інші б’ють себе в груди, доводячи, що вони державні діячі, патріоти) — скоротити відставання країни від групи світових лідерів з погляду ефективності економіки й добробуту населення і забезпечити внутрішню стабільність і моральне здоров’я суспільства.
Може, опозиція вважатиме своїм обов’язком і найважливішим суспільним завданням організувати експертні круглі столи, закликати дослідників (економістів і соціологів), з одного боку, ЧЕСНО проаналізувати й описати виниклу в нас специфічну систему відносин з усіма її внутрішніми дефектами й обмежниками, не заплющуючи очі на пов’язані з нею небезпеки й ризики, а з іншого, спробувати намацати можливості виведення країни на іншу траєкторію розвитку, не втрачаючи при цьому почуття реальності й зв’язку з тим суспільством, тією економікою, які ми сьогодні реально маємо. Найбільш загальний рецепт — інституційні реформи, захист прав і свобод громадян, формування цивілізованого бізнесу — очевидний, але недостатній.
Як цього досягти, якими заходами, на які суспільні сили обпертися, яка при цьому порівняльна ефективність можливих варіантів — ось у найзагальнішому вигляді порядок денний для досліджень, які будуть у наших сьогоднішніх умовах затребувані і суспільством, і життям. Ця порада Г. Явлінського не виглядає ідеалізмом. Вона може бути прийнята якщо не владою, то вже точно опозиційними партіями, які включать ці ідеї у свої партійні програми в боротьбі за виборця.
Бути в опозиції — це складна творча РОБОТА. І не стільки «проти», скільки «за». Постійно генеруйте СВОЇ ідеї. Це потрібно МЕНІ — виборцеві.
Отоді я й назву Ю. Тимошенко ЛІДЕРОМ опозиції й на наступних виборах не голосуватиму «проти всіх», а голосуватиму «за Юлю».
А Ви вірите, що Тимошенко усвідомлює, що вона стоїть перед історичним вибором: або відкинути все особисте й допомогти країні за допомогою політичної волі та рішучих реформ почати пробиватися до числа передових розвинутих країн, або закріпитися як корумпована й не надто цивілізована периферія. Чи стане Юля таким лідером ОПОРУ, чи не зведе вона цю відповідальну творчу опозиційну роботу в боротьбу за особисте лідерство — ЯК ЦЕ ВЖЕ БУЛО.
Вибачте, але я в неї НЕ ВІРЮ.
Марно й Ви, Юрію Миколайовичу, розраховуєте на Юлю.
P.S. Ми, виборці, можемо перевірити щирість намірів опозиції модернізувати країну і здатність проводити необхідні реформи за їхніми конкретно й детально виписаними передвиборними програмами, які після приходу до влади стають робочими документами, за їхнім постійним діалогом із суспільством і МАСОВИМ залученням його найактивніших членів для підтримки й реалізації своїх планів. Хоч одна провідна політсила (ПР і БЮТ) має налагоджені комунікації й розуміння суспільства? Ні! Та тому, що обговорювати НІЧОГО: їхні передвиборні обіцянки ніколи не стають «робочими документами»!
Вони самі по собі, ми самі по собі.
P.P.S. То ХТО ж «головний конструктор нашої поразки»?
Відповідь Юрія ЩЕРБАКА читачеві газети «День» Миколі СІДЄЛЬНІКОВУ:
Шановний Миколо Семеновичу!
Кілька разів уважно перечитав вашого листа — як крик болю і безнадії, з яким погоджуюся на 90%.
Якщо ви уважно подивитеся мої статті, що друкувалися в газеті «День» упродовж 2004—2010 років, то помітите, що напрями моєї критики дій українських владних команд багато в чому збігаються з вашими думками.
Я стверджував, що:
— в Україні побудована феодально-олігархічна, напіврадянська політична і соціально-економічна модель тотальної корупції та беззаконня;
— в Україні немає економічної свободи і гальмується створення середнього класу власників і виробників — цього станового хребта ринкової економіки;
— енергетичні проблеми України можуть бути вирішені не на шляхах газових оборудок з Росією, а передовсім через введення режиму енергозбереження, зменшення енерговитрат завдяки модернізації устаткування й технологій;
— українська демократія багато в чому анархістська, з виразними залишками тоталітаризму, не підпорядкована європейським принципам самодисципліни, діалогу, поваги до думки іншого, толерантності, пошуків консенсусу.
Разом з тим, неважко помітити, що у своїх публікаціях я як посол України нечасто вдавався до оцінок внутрішнього життя України, приділяючи переважно увагу зовнішньополітичним аспектам — геополітичним проблемам України в її відносинах з ЄС, НАТО, США, Росією.
Я вважав, що в Україні достатньо талановитих незалежних публіцистів та економістів, які висловлюють свої погляди на внутрішньоукраїнську політичну кухню. Мав і маю відразу до цієї брудної, сповненої взаємної ненависті та інтриг кухні — символом якої стали шоу С. Шустера та Є. Кисельова, які часто нагадують огидні сцени розтинів політичних трупів у морзі.
Щодо Ю. Тимошенко: я ніколи не був і не є членом партії «Батьківщина», симпатиком чи активістом БЮТ. До виборів 2010 р. я лише один раз — як посол України в США — зустрічався з Юлією Володимирівною (здається, в 1998 р.), яка справила на мене яскраве враження як глибиною критики режиму Л. Кучми, так і сумішшю лівацьких і популістських поглядів. Але то було 12 років тому... Багато чого змінилося в Україні. Змінилася Юлія Тимошенко, яка набула державного досвіду, свідомо стала на захист українських національних інтересів.
Після першого туру президентських виборів, коли приголомшливої поразки (як і слід було очікувати) зазнав В. Ющенко, члени Української народної ради — Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба, Юрій Щербак, Ігор Юхновський, Юрій Мушкетик, Богдан Горинь, Мирослав Попович, Володимир Василенко та інші — у своєму зверненні до громадян України закликали підтримати в другому турі виборів Юлію Тимошенко. Ми зазначили, що розуміємо її сильні та слабкі сторони, але вважаємо, що саме вона здатна захистити найвищі державні інтереси України. Цьому переконанню сприяла наша зустріч з Юлією Володимирівною, на якій було поставлено чимало гострих питань й отримано вичерпні відповіді.
Для мене як для людини, яка вірить в ідеали незалежної, демократичної, європейської України, не було вибору: я, як і мої колеги, що підписали згаданий лист від 21 січня 2010 р., розуміли, що Президент Янукович та його антиукраїнська команда — це загроза суверенному існуванню України, це — служіння хазяям Кремля й перетворення України на малоросійський протекторат Росії. Власне, так і сталося лишень за 100 днів володарювання цього режиму.
Наш вибір на користь Ю. Тимошенко був свідомий і прагматичний. Для мене цей вибір не диктувався жодними особистими чи кар’єрними мотивами: мені, причетному до побудови незалежної України, на старості років було б соромно дивитися у вічі дітям і онукам, якби я не використав слабкого (бо лише один голос!) шансу стати на заваді тій Темряві, що насунулася на Україну.
Ось чому ми з І. Драчем добровільно поїхали на Львівщину — агітувати за Юлію Володимирівну. Під час зустрічей з виборцями, незважаючи на загалом позитивне ставлення до БЮТу, нам доводилось відповідати на досить неприємні запитання щодо Юлії Володимирівни та її оточення — точно такі, які ви ставите у своєму листі.
Незважаючи на всі сумніви, переконаний, що зробив правильний політичний вибір: хоч би що казали про Юлію Володимирівну її численні недруги, але вона ніколи не завдала б Україні такого нищівного удару, як Янукович. Так, вона пішла б на ряд компромісів (бо вся політика тримається на компромісах), їй би довелося нелегко урядувати під тиском Росії, зважаючи на байдужість ЄС і згоду Обами на перехід України у сферу впливів Росії. Але сьогоднішні спекуляції й страшилки на тему «що було б, якби Юля перемогла» просто безглузді й блякнуть перед лицем жорстокої реальності українського сьогодення, коли оптом і вроздріб здаються корінні національні інтереси у сфері зовнішньої політики та економіки, коли посол РФ в Україні тисне на українську владу, ультимативно попереджаючи, що «все предложения, которые россияне формулируют украинским коллегам, имеют строго ограниченное время. Если на эти предложения не будет реакции в течение полугода, года, полутора лет, Россия будет решать, к сожалению, эти проблемы самостоятельно» («Известия» 8/06/2010), і коли той самий посол нахабно заявляє, що «мы не просто братские народы — мы единый народ» («Известия» 15/06/ 2010): це — заява не посла в суверенній країні, а генерал-губернатора у провінції єдиної неподільної імперії.
Поважаючи ваші політичні погляди, шановний Миколо Семеновичу, аж ніяк не можу погодитися з вашим політичним вибором, оскільки, голосуючи «проти всіх», ви проголосували ЗА Януковича. Тепер насолоджуйтеся вашим вибором.
Щодо ролі Ющенка у стратегічній поразці України: я сподіваюся, що зможу колись детальніше розповісти в окремій статті про цього трагічного персонажа, до появи якого на політичній сцені, на жаль, я мав деякий стосунок, у чому каюсь. Ненависть Ющенка до Тимошенко — це заздрість однокласника-селюка з комплексом меншовартості до блискучої міської дівчини-відмінниці, коефіцієнт (IQ) інтелекту і компютерно-цифрове мислення якої на порядок вищі за уповільнене «аналогове» думання «пасічника». Поразка Ющенка — це поразка українського села у змаганнях з українським (хоч і зросійщеним) містом, що його уособлює Юлія Тимошенко.
Виграш Януковича — це виграш безнаціонального люмпенського індустріального передмістя 1950-х років з його совковими «поняттями». Одночасно це програш сучасної України ХХІ віку — міської та сільської. Хоч би що писали про Юлію Тимошенко (яку я зовсім не ідеалізую) ви чи її колишні друзі-ренегати, це не скасовує того факту, що на сьогодні вона залишається однією з найяскравіших і найвпливовіших постатей української опозиції.
Сьогодні важко сказати, як складеться її доля і чи переможе вона в боротьбі з владою Темряви. Це великою мірою залежить від самої Юлії Володимирівни, від її здатності переосмислити власні помилки й відродити віру українців у справедливість майбутньої влади. Якщо це станеться і якщо Бог їй посприяє, Юлія Тимошенко матиме шанс стати в один ряд з такими світовими жінками-політиками, як Індіра Ганді, Маргарет Тетчер, Беназір Бхутто, Ангела Меркель.
Така надія існує, бо надія вмирає останньою.
З повагою, ваш Юрій ЩЕРБАК
P.S. Наші читачі можуть взяти участь в обговоренні.
