Олександр ДЕРГАЧОВ, політолог:
— Коли ми кажемо про те, що цей пост займатиме цивільна особа, то маються на увазі норми розвинутої демократії. Україна сьогодні ж до цього не готова. Це, звичайно, не означає, що рухатися до цивільного міністра не треба, але тільки цього, щоб провести реформу у сфері оборони, недостатньо. На сьогоднішньому етапі призначення на пост міністра оборони цивільної особи виглядатиме штучно й демонстративно.
Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, політолог:
— Це запитання не принципове. У нас на сьогодні безліч проблем з армією, які вимагають невідкладного розв’язання, на місці керівника має бути не чиновник, а політик, який зміг би забезпечити контроль за раціональним розподілом фінансів. Насамперед треба думати про це, а не акцентувати увагу на тому, бути міністру оборони з погонами чи ні.
Вадим КАРАСЬОВ, політолог:
— Проблема, яку можна умовно назвати «міністр оборони — цивільна особа», — показник незадоволення щодо існуючої військово-політичної організації суспільства й показник необхідності структурних і кадрових змін у ній. І тому потрібне врахування політичного контексту, пов’язаного з політичним контролем над Збройними силами. У період «після Союзу», в епоху трансформації влади і її військових силових систем, головними завданнями у зв’язку із цим були забезпечення політичного контролю над армією та правоохоронними органами, недопущення втручання військових у політичний процес, забезпечення політичної лояльності армійської «верхівки» й стабільності армії в державі загалом. Виходячи з політичних завдань того періоду, первинною аргументацією була саме лояльність на шкоду компетентності й професіоналізму. Зрозуміло, що з вирішенням завдань політичної стабілізації настає другий етап, який полягає в глибокому реформуванні військових організацій суспільства. У зв’язку із цим виникає проблема компетентності й професіоналізму військового керівництва й армійської структури загалом. Це завдання масштабніше, як просто кадрові зміни. Ураховуючи національну специфіку, несформованість партійної системи й громадянського суспільства, розпочинати вирішення такого завдання треба негайно, але вирішувати його слід поступово. Тут виникає дилема: який політичний контроль сьогодні потрібен військовим організаціям і як повинен співвідноситися військовий і цивільний контроль в суспільстві за Збройними силами? Можливі такі напрями вирішень: збереження компромісу серед політичних еліт і всередині армійського корпоративного співтовариства. Цей компроміс може бути забезпечений призначенням нового армійського генерала з-поміж нинішньої військової еліти або військової корпорації, можливий також зовнішній корпоративний контроль із боку багатопартійного парламенту. Однак під час переходу в сучасних умовах на суто парламентський контроль над Збройними силами ми ризикуємо отримати партійно-монопольний контроль над Збройними силами, що не сприяло б побудові широкого цивільного контролю над армією. Третє вирішення — це пошук нових елементів спільного контролю над Збройними силами з боку Президента й парламенту. У цьому випадку можливий перехід до утвердження силовиків у Верховній Раді. Вирішення, яке мені видається найреальнішим нині, — це призначення міністром оборони цивільної особи, але вихідця з військової силової організації.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Ну і четверте і, скоріше за все, найбільш вірогідне рішення полягає в тому, що професіонали — за в. о. міністра оборони України, начальника Генерального штабу Збройних сил Володимира Шкідченка.
Грамотний, сучасний, «виїзний», з хорошою англійською.
А щодо докорів одного з претендентів на пост міністра оборони в тому, що військовий міністр не може провести військову реформу, потрібно відзначити: і не повинен! Її покликані забезпечити парламент — законами, уряд — виконанням, ну і, звичайно, Головнокомандуючий — політичною волею.
