Післявиборні емоції прогнозовано поступаються місцем підрахункам реального «урожаю», зібраного переможцями виборів. З одного боку, приємно відчувати себе переможцем, лідером і тому подібне, а з іншого, згадані відчуття, коли вони не підкріплені здобутими після виборів владними повноваженнями, не стільки гріють, скільки дратують. Згадаймо переможців минулих парламентських виборів — комуністів Петра Симоненка. Одержавши відносну більшість на виборах, українські марксисти сформували найбільшу і найдисциплінованішу фракцію у Верховній Раді минулого скликання. І що, це їм допомогло, як кажуть одесити? Вся перемога пішла у свисток «спікеріади» і завершилась почесною поразкою Симоненка на президентських виборах. Реальної влади тодішні лідери виборчих перегонів так і не отримали.
Навряд чи подібна перспектива влаштовує нинішніх відносних переможців в особі блоків Віктора Ющенка і Володимира Литвина. Обидва блоки добре знають, що таке влада і, безсумнівно, цієї влади прагнуть. Хотіти не шкодить нікому, ось тільки законних шляхів конвертації парламентських мандатів у реальну владу реально не існує. Єдине, що може зробити парламент — висловити недовіру уряду. Все решта — прерогатива Президента, що підтверджено відповідними статтями Основного Закону.
Оскільки блок «За Єду!», точніше його учасники, владу вже мають (прем’єр-міністр, четверо міністрів, глава президентської адміністрації і так далі), проблема участі у владі всерйоз стоїть тільки перед «нашоукраїнцями». Вони навіть заявляють устами не перших своїх фігур про бажання бачити свого лідера знову у прем’єрському кріслі. Авторів цих заяв можна зрозуміти. Вони ще не встигли забути часи власної небезкорисливої «вхожості» до прем’єрського кабінету і мріють про якнайшвидше відновлення колишнього становища. Сам Ющенко з цього приводу поки мовчить. Нескладно здогадатись, чому. Якщо метою виборів була посада прем’єра, то цього можна було досягти набагато простіше і дешевше — був би Ющенко торік не такий самовпевнений, сидів би він і досі у прем’єрському кріслі, сумлінно виконуючи настанови свого «названого батька». Нинішній похід Ющенка до влади навряд чи має на меті лише повернення втраченого. Чи так уже потрібна «надії нації» прем’єрська посада сьогодні?
Можна собі уявити реакцію вчорашніх виборців на призначення Ющенка прем’єром. Одні чекатимуть термінового втілення в життя того самого «діла», що намозолило очі на передвиборних бігбордах. Другі радітимуть кожному невдалому кроку уряду. Оскільки економічного дива в країні не передбачається, а труднощі, якщо не неминучі, то цілком вірогідні, обраний з таким натхненням прем’єр втрачатиме свій рейтинг тими ж темпами, якими його партнери по блоку пожинатимуть плоди цього прем’єрства. І за два роки колишній кумир частини українців остаточно поєднається в їхній уяві із владою, яку ніхто сильніше любити не стане, хоч би там було десять Ющенків.
Набагато доцільнішим для «нашоукраїнців» є сьогодні гучне вимагання прем’єрства для Ющенка без надії на результат. Не прийнявши пропозицію ще раз призначити свого «названого сина» керівником уряду, Президент наблизиться до створення йому надійного плацдарму для перемоги на президентських виборах. На кожну невдачу влади «непризначений» Ющенко зможе відповідати приблизно так: не хотіли мене — ось тепер маєте! В тому, що це все дійде до електорату і ще більше вплине на рейтинг лідера «Нашої України» або чогось іншого, в що, не виключено, трансформується незабаром виборчий блок Ющенка, сумнівів немає.
Чи є шанс у керівника «уряду без Ющенка» не піддатися на такі «правила гри»? Безумовно. Над пошуком такого шансу, сподіваюсь, є кому нині працювати, нехай і не за такі гроші, як перед виборами, але все одно не задарма. Як не треба працювати — нинішня влада мала б вже ніби знати, якщо вибори її чомусь навчили.
