Чим менше часу залишається до 31 березня, тим жорсткішими стають бої з приводу зовнішнього впливу на Україну. Йдеться про американський і російський інтерес в українських виборах. Нагадаємо, низка візитів із Заходу, увінчана відвідуванням Києва екс-держсекретарем США Мадлен Олбрайт, завершилася ухваленням палатою представників Конгресу США (408 голосів — «за» і 1 — «проти») резолюції, що закликає українську владу забезпечити проведення чесних виборів. Тональність цього документа є безпрецедентною. Подібним чином Штати на пострадянському просторі зверталися лише до Білорусі, яка за рівнем демократії все ж таки відрізняється від України. Незважаючи на те, що в резолюції та заявах більшості західних політиків і спостерігачів не згадуються конкретні політичні сили, посилення американської занепокоєності чесністю виборів змушує пригадати поведінку США під час минулих передвиборних кампаній. Багато хто в Україні підозрює, що жорстка позиція США саме тепер пов’язана не стільки з українськими стандартами демократії, скільки з непоганими перспективами проамериканського кандидата у виборчому циклі 2002—2004. Та обставина, що останнім часом якось не чути критики на адресу, наприклад, середньоазіатських норм демократії (в, безсумнівно, стратегічно важливому для США регіоні), лише посилює підозру в тому, що суть справи не в українських виборах, а в інтересах стратегічних партнерів нашої країни. Слідом за американцями «зірвалися» (щоправда, після кримської репетиції з приводу зняття з реєстрації Леоніда Грача) росіяни. На відміну від політкоректних американців, вони діють в набагато ближчому й зрозумілішому на пострадянському просторі ключі — з досить безцеремонною вказівкою хто хороший, а хто поганий і «що таке добре», а «що таке погано» для українсько-російської дружби. Вся ця чужа для України війна — між «проамериканськими» й «проросійськими» силами висвічує дві тенденції. Перша — американська й російська активність щодо України призводить ні до чого іншого, як до наростання, відповідно, антиамериканських і антиросійських настроїв у країні. Друга — і в Москві, і у Вашингтоні щодо України — повний консенсус. А от в Україні щодо... України — до консенсусу ще далеко, зовсім, як на початку 90-х. З 1 квітня почнемо все спочатку? Нижче «День» наводить різні точки зору на зовнішньополітичний контекст українських виборів.
Олег МЕДВЕДЄВ
ВАШИНГТОН РОЗБУДИВ МОСКВУ, ЯК ДЕКАБРИСТИ ГЕРЦЕНА
Те, що помилково називалося новою російською політикою щодо України, не витримало випробування нашими виборами і луснуло як мильна бульбашка. Російська політеліта легко піддалася на провокацію США та українських політиків і виставила напоказ усі виразки, рудименти і атавізми, які Путіну за два роки свого президентства вдалося, здавалося б, завуалювати. Два роки московські політтехнологи, зокрема, з одного дуже відомого Фонду, ліпили для нас новий образ Росії. Росії, яка неначебто сприйняла Україну як незалежну рівноправну державу. Росії, яка перестала сприймати її як малоросійське генерал-губернаторство, що тільки через непорозуміння тимчасово відкололося. Виявилося, що все це тільки піар, і не більше.
Свого роду показником відкоту є запланована на четвер прес-конференція директора Інституту країн СНД Костянтина Затуліна. Понад два роки після невдалої спроби Лужкова зірвати ратифікацію великого українсько-російського договору Затулін переховувався десь у комірчині. Тепер із Костянтина Федоровича струсили нафталін, і він їде до Києва інструктувати нас, за кого голосувати. Як радник мера Москви, між іншим.
Не можна не погодитися з Президентом у тому, що Україна перетворилася на футбольне поле, де грають стратегічні партнери. Проте іноземний вплив українські мас- медіа відображають із точністю кривих дзеркал. Немов у падучій, б’ються вони в антиамериканській істерії, зате впритул не помічають безпрецедентного втручання з боку Росії. Його, щонайбільше, визнають, але називають — як це зробили у неділю «Подробиці тижня» — «дружньою зацікавленістю».
«Дружня зацікавленість» виражається у тому, що керівники іноземної держави у розпал виборчої кампанії публічно виявляють симпатії та антипатії до її учасників. Саме цим займався в Одесі глава адміністрації президента Путіна Олександр Волошин. Цим промишляє і Віктор Степанович Черномирдін.
Безумовно, Росія має право любити Симоненка та ненавидіти Ющенка, бажати перемоги одному і нищівного провалу іншому. Вона навіть має право впливати з-за лаштунків — такі неписані правила дипломатії — на розклад сил між ними. Саме таким чином і діяла Москва під час усіх попередніх виборчих кампаній. Вона завжди грала на наших виборах, але раніше дотримувалася все ж правил пристойності. Хто у 1994 році не знав, що Росія робить ставку на Кучму? Якось привселюдно у Бориса Єльцина поцікавилися, кому він симпатизує. Тому, хто спитав, він щось шепнув на вухо — але навіть по губах не можна було зрозуміти, що мався на увазі не Кравчук.
Свої уподобання Кремль далеко не завжди публічно давав зрозуміти навіть у самій Росії, де в 2000—2001 роках у декількох десятках регіонів відбулися губернаторські вибори. Часто тільки за непрямими ознаками можна було судити, на боці якого саме кандидата в губернатори грає президентська адміністрація. Не кажучи вже про те, що осіб, які удостоювалися у таких випадках найвищої аудієнції, взагалі можна перерахувати по пальцях. Навіть із урахуванням того, що один палець припадає на Петра Симоненка.
Спасибі, звичайно, Володимиру Володимировичу за допомогу нашим комуністам. Своїм він чомусь не допомагає. Якраз цими днями Кремль готується до «оксамитової революції» у Держдумі: розпочато операцію зі зміщення комуніста Селезньова з поста спікера, а у комуніста Трошина намагаються відібрати думський апарат. Відносини влади з КПРФ загострилися до краю, але це питання внутрішньої політики, що абсолютно не заважає Путіну і Зюганову виступати спільно, коли йдеться про політику зовнішню. Тому Симоненко на зустріч з Путіним прибув у супроводі товариша Зюганова. Так що Путін цілком правий, коли говорить про те, що у питанні відносин з Україною в російській еліті склався консенсус. Консенсус є консенсусом, але яким?
У кримський похід за Грача російський політичний бомонд також вирушив усім гамузом — від Жириновського до Нємцова. Технологію зняття з виборів неугодних центральній владі кандидатів було обкатано в російських регіонах у 2000—2001 роках, і звідти ж її нам й експортували. І Жириновський, і Нємцов більш ніж добре з нею знайомі і не могли не розуміти, що зняття Грача з виборів до російсько-українських справ мало таке ж відношення, як і зняття з дистанції у 2000 році за два дні до виборів курського губернатора Руцького. Руцькой, як і Грач, — «завзятий» прихильник зближення України та Росії. Київ тоді з офіційними протестами, здається, не виступав — незважаючи навіть на те, що Руцькой — наполовину українець.
Заяву на захист Грача підписали лідери фракцій, сукупна чисельність яких перевищує конституційну більшість Держдуми. І це не просто заява. Це колективна завуальована декларація: Крим був, є і буде російським. Тижнем пізніше для нетямущих і тих, хто ще вірить у нову російську політику, Лужков відкрито скаже: «Крим — особливий регіон Росії». А Лужков тепер, на відміну від єльцинських часів, уже не екстремістський політик «місцевого рівня» (знову цитується «Інтер»), який стоїть окремо від Кремля. Він — співголовуючий партії «ЕдиОт», яка народилася від добровільно-примусового поєднання «Единства» і «Отечества», які не так давно ворогували між собою. Лужков — один із лідерів правлячої партії, і його слова мають тепер зовсім іншу вагу. А Путіну, коли йому щось не подобається, досить з’явитися перед Лужковим у кімоно: Юрій Михайлович одразу ж коректує позицію. Але, очевидно, щодо Криму він зауважень не отримував. Консенсус, словом.
Путін чітко уявляє собі національні інтереси Росії, у тому числі і в Україні, і жорстко діє у рамках цього розуміння — які до нього можуть бути претензії? Тим більше, що Росія втручається до нашого внутрішньополітичного процесу за наполегливою пропозицією українських політиків. Кожен чоловік знає, як складно втриматися, коли жінка просить. Як Кобзону не заспівати про єдину Україну, якщо просять земляки з Донбасу? Як Лужкову не поїхати до Севастополя, якщо з ним там так хоче зустрітися Омельченко? Як Путіну відмовити в аудієнції Симоненку, якщо той чолом б’є — аж каміння на Красній площі вивертає?
Тим більше Путіну, напевно, доповідали про те, що в Україні саме він є найпопулярнішим політиком. Що більш ніж половина українців хочуть собі якщо не самого Путіна, то дуже схожого на нього президента. Тому для будь-якого українського політика зіткнення з Путіним — технологічно грамотний крок, який безумовно додасть хоч би крапельку рейтингу. А щодо етики, національної гордості та іншого морального «мотлоху» — нашим озвірілим від виборчої кампанії політикам явно не до того.
Ще одним провокатором безпрецедентного російського втручання виступили Сполучені Штати. Візити Поли Добрянськи та Мадлен Олбрайт, резолюції Сенату та палати представників американського Конгресу — як на все це Черномирдін міг дивитися спокійно? Вашингтон розбудив Москву, як декабристи Герцена. Американське втручання, однак, було б цілком безплідним, якби воно не підбурило Москву.
Власне саме послання американців із закликом забезпечити «демократичний, прозорий і справедливий виборчий процес» звелося до банального напучування. У рукав не сякатися, у носi не колупатися, голову за столом не чухати, їсти виделкою, а не руками. При сильному бажанні у цьому тексті між рядків можна прочитати і заклик голосувати за Ющенка. Адже те, що американцям подобається саме він, відомо і без спецрезолюцій Конгресу.
І все ж американці розповідають, як треба голосувати, на відміну від росіян, які вказують, за кого і проти кого. Ще одна різниця: вплив американців на волевиявлення українських виборців близький до нуля — чого не скажеш про Росію. Одна пропозиція Волошина і пара реплік Черномирдіна з цього погляду набагато вагоміші за резолюцію цілого Конгресу. На провокацію американців росіяни відповіли неадекватно — на зразок як укол шпагою парирувати кулеметною чергою.
А що ж Київ? Він бурхливо реагує на нічого не значущі дії американців та їхні стерильні резолюції і вперто не «помічає», як наше «футбольне поле» оре російський трактор. Як активно беруть участь у роздмухуванні антиамериканської істерії, яка слугує хорошою димовою завісою, що прикриває активність росіян, якої, зі слів Черномирдіна, «узагалі і не видно, і не чутно».
Офіційний Київ не помічає, як російські політики ненав’язливо радять українцям, за кого їм голосувати. Як вони ігнорують факт територіальної належності Криму Україні. Як якийсь там Рогозін робить заяви, які можна трактувати як погрозу деяким українським політикам. Як тенденційно висвітлює українські вибори РТР. Як НТВ традиційно для початку весни розгортає кампанію зі зриву курортного сезону в тому ж Криму. Як російське телебачення загалом, через кабельну мережу, яка охоплює найбільші українські міста, активно бере участь у виборах до українського парламенту.
Офіційний Київ не помічає, як російські політтехнологи, у тому числі й із напівдержавних структур, вибудовують тут потрібну Кремлю конфігурацію політичних сил. Як зірки московського шоу-бізнесу співають і танцюють на підтримку тих чи інших партій і блоків. Як Черномирдін вказує українському МЗС, з якими заявами йому виступати (МЗС «повинен зробити заяву»).
Не помічають усього цього і головні засоби масової інформації, тому що їхні господарі якраз зацікавлені у російській участі, та у пошуках підтримки і на сьогодні, і на президентські вибори 2004 року шлють чолобитні Кремлю.
У понеділок міністр закордонних справ Зленко, як і велів йому в п’ятницю Черномирдін, висловив обурення втручанням іноземних держав у виборчу кампанію. Проте цю заяву можна трактувати і як ще одну шпильку на адресу Вашингтона, і як перший боязкий протест у бік Москви.
Судячи з деяких висловлювань, гіперактивність росіян уже дратує українську владу, і вони насилу стримують себе від публічної демонстрації цього роздратування. Іван Плющ, який перебував із візитом у Петербурзі, вже не стерпів і зробив зауваження Черномирдіну — щоправда, витіювате, як плющ. Деякі заяви можуть «стати причиною для тлумачення їх як втручання…»
Чому не назвати речі своїми іменами? Які ще треба навести факти, щоб ті, хто не хоче бачити, побачили, що Росія безцеремонно втручається у внутрішні справи України і що беззубі резолюції Конгресу не йдуть у жодне порівняння з активною участю Москви у виборах в Україні? Ми ще Україна чи вже Татарстан? І якщо шановний Віктор Степанович говорить, що він «кайфує» від втручання Заходу, то яким дієсловом передати відчуття українців від втручання Росії. Як і від продажності власної еліти?
Дуже хочеться, щоб Віктор Черномирдін надіслав до Москви депешу з повідомленням про те, що безцеремонність російських політиків дратує українську громадськість не менше, ніж настирливі повчання американських конгресменів. А з Кремля надіслали зустрічну депешу Черномирдіну — не радити українцям, як їм голосувати. Адже Україні і Росії жити разом і після виборів.
«РОСIЇ НЕ БАЙДУЖЕ»
«Найбільшим експертом з виборів» до Верховної Ради назвала вчора російська газета «Известия» посла Росії в Україні Віктора ЧЕРНОМИРДIНА, зазначивши, що «з ким він зустрівся, тому забезпечене місце у парламенті». «Я бачився з лідером комуністів Петром Симоненком, з головою соціалістів Олександром Морозом, з екс- прем’єром Віктором Ющенком. До 8 Березня поспілкувався з «Жінками за майбутнє»...», — говорить в інтерв’ю «Известиям» В. Черномирдін, підкреслюючи, що після появи нової Ради відносини України і Росії покращаться. Як завжди оригінальна оцінка зовнішнього впливу на українські вибори: «перпендикулярна» оцінка «російського впливу на українські вибори» з метою з’ясувати, «хто буде знизу, а хто зверху», — не що інше, як «спрацьовуючі стереотипи». Тим більше, що «нині склалася така ситуація, що знизу бути спокійніше», — сказав посол. «Росії далеко не байдуже, що відбувається в Україні, в Білорусі, Молдові. Нам не треба, щоб у повітрі пахнуло грозою. Байдуже, кого ми любимо, а кого — ні. Зараз не до любові. Ми підтримуємо тих, хто за поглиблення зв’язків України з Росією», — заявив В. Черномирдін, підкреслюючи, що Україна демонструє бажання «потрапити до Євросоюзу раніше за Росію», тоді як «у Європі нас ніхто не чекає».
Російський дипломат так само вельми недвозначно висловився і про економічні інтереси своєї країни в Україні: «Росія зацікавлена в тому, щоб наші підприємства, компанії, СП брали участь в українській приватизації. Найбільше добилися наші нафтовики, які працюють на Кременчуцькому, Лисичанському, Одеському нафтопереробних заводах. Ми не просто приходимо і беремо, а вкладаємо». «Києву ми пояснюємо: яка різниця, хто дасть капітал і побудує підприємства, — заводи залишаться вам, іноземці їх із собою не понесуть», — так характеризує В. Черномирдін проникнення російського капіталу на український ринок.
ВІДСУТНІСТЬ ПОСЛІДОВНОСТІ ЗАРАДИ ПОЛІТИЧНОЇ ДОЦІЛЬНОСТІ
У розпорядженні інтернет-видання України.Ru (www.ukraine.ru) опинився лист Президента Всесвітнього конгресу українців Аскольда ЛОЗИНСЬКОГО сенатору Вєну Найтхорс Кемпбелу: Шановний сенаторе Кемпбел! Всесвітній конгрес українців представляє майже 20 млн. українців, які живуть за межами України, включаючи близько 900 тис. американських українців. Нещодавно ми дізналися про Вашу ініціативу щодо підготовки резолюції 205, яка закликає уряд України забезпечити демократичний, прозорий і чесний передвиборний процес, що передує парламентським виборам 31 березня 2002 року.
Ми поділяємо Вашу думку стосовно необхідності підтримувати розвиток демократії, разом з тим нас засмучує і непокоїть відсутність у ній об’єктивності і точності. Безперечно, Україна не є моделлю демократії. На відміну від інших, за винятком балтійських, колишніх радянських республік, Україна продекларувала найбільшу рішучість відносно розвитку демократичних установ і створення ринкової економіки. Проте ми знаємо, що з часу розпаду СРСР не було жодної подібної резолюції по відношенню до будь-якої іншої колишньої радянської республіки, включаючи і Росію, за винятком лише Білорусі на чолі з одіозним президентом Лукашенком. Більше того, текст Вашої резолюції вводить в оману і має провокаційний характер...
Одним з найсуттєвіших недоліків сучасної зовнішньої політики США є відсутність послідовності заради політичної доцільності. Яскравими прикладами цього є особливі відносини Росії з НАТО або залучення Китаю у режим нормальних торгових відносин. Іншими прикладами можуть бути особливі відносини США з такими далеко недемократичними країнами, як Саудівська Аравія, Туреччина, Ізраїль і навіть новий альянс з президентом Узбекистану Карімовим. Така непослідовність вводить в оману. Країни, яким Сполучені Штати не приділяють належної уваги, можуть шукати підтримку в іншої сторони. Україна може заслуговувати на увагу, може шукати підтримку в іншої сторони. Україна може заслуговувати на увагу завдяки своїм досягненням, їй можна нагадувати про недоліки заохотити до просування у розвитку. Сполучені Штати повинні сприяти демократичним виборам і забезпечити відповідний моніторинг. Проте виділяти Україну в резолюції Конгресу непорядно і може призвести до зворотних результатів. Ми щиро сподіваємося, що Ви переглянете свою ініціативу і відкличете свою підтримку резолюції Сенату 205.
«ПОЧУТТЯ ГIДНОСТI ПОТРIБНЕ НЕ ТIЛЬКИ ПЕРЕД ВИБОРАМИ»
Володимир ФЕСЕНКО, політолог:
Хвороблива реакція керівництва країни і цілого ряду політичних сил на резолюцію Конгресу США про вибори в Україні говорить багато про що. Цю резолюцію називають фактом тиску на Україну. Єдиного конгресмена, який не підтримав дану резолюцію, того й дивись, оголосять Героєм України. Дійсно, йдеться про тиск на нашу владу з метою примусити її до проведення більш або менш чесних виборів. Чи обгрунтований такий тиск? Інакше кажучи, чи є небезпека фальсифікації підсумків голосування? Судячи з опитувань громадської думки і заяв більшості учасників виборів (у тому числі й тих, хто претендує на участь у парламентській більшості), така небезпека реально існує. А якщо пригадати масові приклади використання адмінресурсу на всіх стадіях виборчої кампанії, то відчуття такої небезпеки тільки посилиться. Так на що ж тоді ображаються деякі наші політики?
Можливо, на те, що в наші внутрішні справи втручаються американці? Але про необхідність проведення чесних виборів в Україні говорять представники і Евросоюзу, і Ради Європи, і ОБСЄ, і багатьох інших міжнародних організацій. А чому тоді не ображаються на російське керівництво, яке відкрито заявило про підтримку конкретних політичних сил на виборах в Україні? З формально-юридичної точки зору це справжнісіньке втручання в наші внутрішні справи, яке до того ж суперечить українському законодавству.
Згоден, «за державу обидно». Але чому не було образливо, коли брали під козирьок і відмовлялися від участі у Бушерському контракті? Чому не було образливо, коли залазили в борги до міжнародних фінансових організацій і крали газ у Росії? А не образливо виступати в ролі «шісток» у кремлівських чиновників? Тому-то російські політики з таким презирством і ставляться до України, навіть не роблячи спроб приховувати це.
Про національні інтереси і почуття державної гідності треба пам’ятати завжди, а не лише під час виборів. І не треба плутати групові політичні інтереси з національними.
Так, США поводяться як світовий лідер, часом це відбувається у вельми безпардонній формі. Але чому наше керівництво не згадувало про це, коли НАТО бомбило Югославію?
Хвороблива реакція на резолюцію Конгресу США лише підтверджує наявність проблеми, піднятої у цьому документі. До того ж цей факт використовується для свідомого нагнітання антиамериканської істерії в ході передвиборної кампанії, навмисного протиставлення США і Росії і відповідно всіх учасників виборів за даним критерієм (як проамериканських і прозахідних з одного боку, і проросійських, з другого). На користь Україні це не піде. Ми живемо у світі, в якому нам нікуди не подітися від Заходу і Америки, і з ними все одно доведеться рахуватися. Що, до речі, і робить Росія. І набагато розумніше і політично точніше за нас.
Вибори пройдуть, і досить скоро нинішні «антиамериканісти» поспішать за океан — знову «наводити мости» і говорити про стратегічне партнерство.
«ГЕОПОЛIТИЧНА ПРОПИСКА» — МIФ»
Вадим КАРАСЬОВ, політолог:
В обох геополітичних сторін, залучених до електоральної боротьби України, є спільне розуміння нинішніх виборів. Вибори-2002 — це вибір України. Вибори закінчуються, але вибір України триватиме і робитимуть його ті, кого (і в якій кількості) оберуть. Щодо самого факту пильної уваги і впливу на українські парламентські вибори, то векторне втручання розтягує «мощі» українського передвиборного простору. Хоч це не стільки результат самого впливу і діяльності зовнішніх спостерігачів та «спостерігачів за спостерігачами», скільки «зашкалювання» блоку Ющенка в західних регіонах.
Подібного роду резолюції, як, проте, і публічне оголення російських інтересів в українській передвиборній зоні, призводять до розколу не у значенні розпаду країни і (що більш важливо) не до політекономічної градації, а до зовнішнього номінування основних українських політичних акторів, та ставить печать «геополітичної прописки» основним гравцям.
Усе це ставить нові політико-технологічні завдання і нюанси: по-перше, запит на центризм у «внутрішній геополітиці» України і, відповідно, на центристського лідера з погляду основних векторів зовнішніх сил (з пониженням лідерських шансів Ющенка); по-друге, формування регіональних чинників лояльності тим чи іншим політичним силам; по-третє, ламає сценарій президентської кампанії 1999 року (реформатор — комуніст), підштовхуючи до пошуку інших конструкцій і моделей.
