Сьогодні в Україну прибуває президент Білорусі Олександр
Лукашенко. Ставлення до нього в нашій країні досить своєрідне: у той час
як суспільство знає, що думає з його приводу (у білоруського президента
є прихильники й противники, й у ставленні до нього майже немає нейтральних),
то на рівні влади панує цілковита невизначеність — з одного боку, надмірна
обережність, з іншого — відкриті й приховані реверанси. І це — досить показова
характеристика, причому не стільки зовнішньої, скільки внутрішньої політики.
Дійсно, в наявності всі ознаки того, що власті піддаються
певній звабі повторити «білоруський досвід». Це особливо помітно в економіці,
де ізоляціоністські тенденції, що розвивалися вже кілька років, останнім
часом набули просто небачених масштабів і навіть були оприлюднені Президентом
як пріоритети держави (про перспективи такої політики читайте статтю Олексія
ПЛОТНИКОВА на 4-й стор.). У політиці «лукашезація» проходить поки що «повзуче»,
непомітно, крок за кроком, але ніщо не гарантує того, що одного разу хвороба
не набуде відкритих форм. Правда, оточенню Президента буде від цього мало
пуття — плодами його зусиль скористаються більш підходящі на роль «батьки»
люди, наприклад, Олександр Ткаченко. Не сперечатимемося, правильний чи
ні «білоруський шлях», очевидне одне — обираючи його, суспільство та його
еліта різко спрощують життя, зводять його розмаїття до примітивних схем.
Увійти в цей стан легко, а ось вийти з нього складно: суспільство «білоруського
типу» нагадує алкоголіка, котрий не тільки знає, що він алкоголік, а й
пишається цим. Для нас, котрі поки що декларують свою «європейськість»,
перехід на «білоруський шлях» означатиме передусім визнання власної неспроможності.
Тому чинник Лукашенка в Україні — це своєрідний індикатор, що показує міру
нашої еволюції чи деградації, а його візит дозволить зробити чергове вимірювання
її рівня...
ВІДДАЙ ТЕ, ЩО ВДОМА НЕ ЗАЛИШИВ
Візит цей корисний і приємний. Україна — другий після Росії
економічний партнер країни, що спотикнулася на збуті своїх товарів, і тому
сторони обговорять, як по-сусідськи вигідно поміняти цукор на трактори,
масло на МАЗи. Приємність візиту в тому, що трохи менш братській Україні
Мінськ нічого не заборгував і, на відміну від поїздок до Москви, ніхто
не вимагатиме грошей і товарів під загрозою відключення від газової труби.
Навпаки, за Києвом ще висить старий боржок з часів СРСР — близько $180
млн., але Білорусь не педалює проблему, хоч і обмежена в коштах. Не маючи
грошей заплатити за російський газ і литовську електроенергію, вона, у
свою чергу, ладна взяти українські відступні пшеничним борошном.
Зрозуміла ностальгія Лукашенка за тими радянськими часами,
коли Білорусь була заможною республікою, до того ж наїжачена ядерними боєголовками,
що охороняють мир. Першому білоруському президенту доводиться тільки сумувати
про те, чим він ніколи не володів, втрачаючи при цьому те, що мав.
СУСІДІВ НЕ ВИБИРАЮТЬ
Лукашенко останнім часом масштабно обкреслює нові союзи,
що об’єднують воєдино Мінськ із Пекіном, однак прагматичному білорусу,
як і не менш прагматичному українцеві, зрозуміло, що важливіше за все дружно
жити з сусідами. «Сусідів не вибирають», — зауважив якось білоруський президент.
Становище Лукашенка дещо уразливе — 20 липня спливає його
п’ятирічний термін повноважень, і Захід, не визнавши референдуму 1996 роду,
чеше потилицю з приводу того, що робити з невтомним борцем із НАТО і США,
який, попри падіння життєвого рівня народу, користується достатньою підтримкою
мас. У залежності від позиції Європейського Союзу будуватимуть свої контакти
з офіційним Мінськом сусідні Польща, Латвія та Литва. Поки вони офіційно
не визнавали сформовані без виборів Національні збори.
Захід, не сформулювавши свого ставлення до конституційного
конфлікту після 20 липня, однак, не може закрити очі на те, що членів опозиційного
центрвиборчкому арештовують, що його голові Віктору Гончару, котрий оголосив
суху голодовку, не надають адвокатів і відмовили у кваліфікованій допомозі,
залишаючи його в ув’язненні. ОБСЄ також не дозволили відвідати Гончара
— 10 діб арешту він отримав за проведення зібрання.
«Розпалювання пристрастей навколо діяльності так званого
«центрвиборчкому» на чолі з Гончарем не сприяє розвитку рівноправного та
конструктивного діалогу з Республікою Білорусь. Результати референдуму
є волевиявленням білоруського народу, їхня легітимність не підлягає сумніву
і не потребує підтвердження з боку інших держав», — заявляє МЗС Білорусі.
Однозначно легітимним Лукашенко залишиться для головного
партнера та союзника — Росії — і тільки визнання РФ вже саме по собі забезпечує
виживання нинішньої влади.
Україна, мабуть, займе якусь проміжну позицію, що спостерігається
вже сьогодні. З одного боку, з Національними зборами братається делегація
Верховної Ради, очолювана спікером, з іншого — низка партій і фракцій відкрито
вітають наміри білоруської опозиції повалити діючого президента.
До Києва Лукашенко їде з вже відшліфованою ідеєю слов’янської
інтеграції, пропонуючи Україні отримати від союзу з Росією те, чого сам
поки не має. У Мінську вважають, що ідея ця буде привабливою для українців
так само, як і для білорусів, котрі зовні активно готуються до створення
єдиної союзної держави з Росією.
«Річ у перспективах, у позиції Леоніда Кучми, який активно
виступає за пошук шляхів конструктивного діалогу з Білоруссю. Цей діалог
набуває особливого значення напередодні президентських виборів в Україні...
Українці тепло, по-доброму ставляться до білорусів, я знаю точно», — сказав
у місцевій газеті посол Білорусі в Україні Віталій Курашик.
Лукашенко обов’язково активно запрошуватиме Україну до
структур СНД, у той час як середньоазіатські держави продовжують дрейф
від Москви, а Киргизія, входячи до митної четвірки, навіть увійшла до Всесвітньої
торгової організації. Схоже, лідерів цих держав останнім часом став дещо
дратувати натиск, з яким білоруський інтегратор закликає всіх під знамено
Кремля.
РЯТУВАТИ ВІТЧИЗНУ ЗАКЛИКАЛИ БАНКІРІВ. ХТО НАСТУПНИЙ?
Тим часом у Білорусі, що має славу тихого, благополучного
куточка в СНД, де працюють заводи та фабрики і вчасно виплачуються пенсії,
ситуація гіршає на очах. Днями Лукашенко зажадав від силових структур примусити
білоруські банки із власних ресурсів відшкодувати державі валютні кредити,
видані цими банками з їх же власних коштів у 1992—1995 роках і не повернені
їм досі.
Лукашенко стверджує, що ці кошти спочатку належали державі,
оскільки банки на початку 90-х років створювалися за участю державного
капіталу.
Президент Білорусі вже не раз говорив, що, оскільки до
розпаду СРСР всі гроші в країні були державними, можна вважати, що банки
та компанії створено на державні кошти. Керуючись цією логікою, 1996 року
він указом передав державі контрольні пакети акцій шести найбільших банків.
Сума неповернених кредитів, виданих до 1995 року і прострочених
протягом двох-трьох років, становить близько $500 млн.
«Ці кошти були фактично вкрадені у держави та народу...
Банківська сфера бігла попереду паровоза, була у нас найринковішою. Але
керівники банків повинні пам’ятати — це гроші держави та народу, інших
тоді не було», — сказав Лукашенко на державному телебаченні.
Білоруський лідер наказав силовим структурам з банкірами
не панькатися.
«Тих, хто давав кредити, керівників банків — у слідчий
ізолятор, дати стільниковий телефон і нехай телефонують родичам у близьке
та далеке зарубіжжя і збирають гроші!», — сказав Лукашенко.
У Білорусі, де з приходом Лукашенка бізнес пішов на спад,
тепер вирішено, що банки мають компенсувати державі неповернені кредити
з власних ресурсів, оскільки більше вимагати немає з кого. Банкіри вважають,
що керівництво країни, зіткнувшися з глибокою кризою, в принципі демонструє
готовність до експропріації.
«Це експропріація... Бізнесменів вже раніше зобов’язали
відраховувати відсотки від їхніх доходів у якісь стабілізаційні фонди,
тепер батьківщину рятуватимуть банкіри. Але після нас рятувати буде вже
нікому», — зуважив «Дню» один із представників банківського бізнесу.
Зовнішнього фінансування Білорусь практично не має.
Мінськ
