...Вона знала М. Хрущова, вона була однією з небагатьох жінок у СРСР, які могли зайти до кабінету Л. Брежнєва, її поважав К. Аденауер, їй дарувала прикраси Індіра Ганді. Вона працювала з В. Щербицьким. Вона — свідок життя сильних світу цього. Цю незвичайну долю виткала її професія. Галина Олексіївна Науменко — протоколіст, мабуть, єдина жінка на просторах СНД, що займається цим високим мистецтвом. Вона знавець етикету, дипломат, мистецтвознавець, одна із найосвіченіших жінок України, де-факто єдиний справжній фахівець своєї рідкісної професії.
— Галино Олексіївно, ХХI століття, Україна, етикет — чи доречне таке сполучення в нашому нинішньому житті?
— Прекрасне затребуване завжди. Гарні манери, тонкий смак, вишуканий тон будуть потрібнi в ХХI сторіччі не менше, ніж у попередніх. Це, як казав Сократ, розкіш людського спілкування. І будуть потрібнi люди, фахівці, які вміють виховувати ці якості. Отже, наша професія — не реліктова. Інша справа, що зараз в Україні мало естетики і, відповідно, етикету... Але це загальне моральне падіння припиниться... коли-небудь. Що ж стосується особисто мене, то я й сьогодні затребувана, хоча і сил, і здоров’я не так уже й багато. Мені доводиться працювати і в парламенті, і в адміністрації Президента, і в Кабміні. Але, чесно кажучи, почуття, як раніше казали, «глибокого задоволення» немає. Душа не приймає парадокса: ми — молода, незалежна співтовариство — маємо робити все, щоб підвищувати свою дипломатичну культуру. Але ні — ліземо, по-іншому й не скажеш, туди в брилі, зі шматочком сала в хусточці під м’ятим піджаком... Не вийде! Є щось, а саме, зведення п равил умовностей і традицій для міждержавного спілкування, закріплених Віденською конвенцією. Це Державний протокол!.. Він у нас сьогодні в занепаді. Нині головне в ньому бачать, як правильно чарку-виделку тримати. «Здрібніли» наші політики та чи новники, знаходяться на рівні «баби Палажки і баби Параски».
— В інші часи хіба не такі були політики? За інтелектом, рівнем освіченості, за «харизматичністю»?
— Ось ви правильно помітили — за харизматичністю. Це поняття найбільш загальне. До нього входять і освіченість, і духовність, і внутрішня енергія особистості. Я бачила багатьох «великих» людей і в різних життєвих ситуаціях. Ось, скажімо, Микита Сергійович Хрущов. Стовідсотково харизматична особистість. Погодьтеся, те, що він зробив, під силу не кожному. Я маю на увазі розвінчання культу особистості Сталіна. Це могла зробити не просто смілива, ризикована людина, а майже... безумець. Хрущов був аж ніяк не простим. Як він філігранно у 50-i роки відсторонив своїх конкурентів — Булганіна, Кагановича, Молотова, а пізніше — самого Жукова... Знаєте, адже його ще наприкінці 50-х було звільнено з усіх посад! Але менше, ніж за добу він зумів організувати приїзд секретарів обкомів партії на пленум партії і на ньому розгромити внутрішню опозицію. Але Хрущов мені не імпонував... Я його бачила... у сімейних трусах. Що це таке, ви повинні зрозуміти. Уявіть той час. Перед тобою лідер супердержави, майже Бог. І в такому вигляді! Мене це вразило до глибини душі… Микита Сергійович міг собі дозволити такі штучки.
— Але, можливо, це була неформальна, випадкова зустріч?
— Про що ви кажете! Це була ранкова зустріч з королем Марокко, щоправда, на дачі в Мухолатці в Криму. Хрущов запросив його викупатися в басейні. Але Микита Сергійович розумів значення Протоколу, хоча «усякі церемонії» були йому не до вподоби. Міг під час офіційного візиту під піджак надягти вишиванку. У нього не було цього уродженого почуття інтелігентності. І прищепити його не могла навіть служба Протоколу. Більш того, ми часто ходили під загрозою нарватися на «непарламентський вислів»... І цей недолік не раз його підводив. Ви знаєте, адже найвідоміший випадок, коли він стукав туфлею по трибуні й обіцяв показати Америці «кузькину мать», має безпосереднє відношення до Протоколу. Цей епізод, що увійшов до світової історії та створив імідж Хрущова, як простуватого мужика, насправді був неадекватним втіленням задуму протоколістів. Хрущов стукав туфлею по ООНівській трибуні не просто піддавшись емоціям. Цей хід підказала йому наша служба. Справа в тім, що постукування туфлею по трибуні в Англії в палаті Лордів, вважається крайнім проявом обструкції.
Служба Протоколу Хрущова вважала, що так елегантно, вишукано можна показати світові знання традицій та етикету. Але до «англійської туфлі» мимовільно додалася рідна «кузькина мать», і весь етикет пішов нанівець. Американська пропаганда вміло висміяла даний факт, радянська — промовчала, і М.С.Хрущов увійшов до історії з цим епізодом. Ось що значить етикет і що означають слова Ларошфуко про те, що можна дати пораду, але не можна дати вміння нею cкористатися.
— Ми, напевно, повинні були почати нашу розмову саме з цього — що таке етикет, що таке Державний Протокол, яке місце він має посідати в житті людини, суспільства. І як ви потрапили у цю професію?
— Етикет — це.... Найкоротша формула — правила гарного тону. Це зовнішня форма моральної та професійної суті людини. Етикет — привілей вільного та освіченого суспільства. Протокол є вже похідною від цього загального поняття. Це церемоніал еліти влади. …Я випускниця факультету міжнародних відносин КДУ. Але це було дуже давно. А мою долю вирішив особливий для мене випадок. Я була однією з небагатьох дівчат, а якщо чесно, то єдиною, що поступила в той час на міжнародні відносини. Після третього курсу мене викликали у МЗС СРСР «на перегляд», саме вийшла «резолюція» партії — підготувати жінок-протоколістів. Приймав нас славнозвісний Федір Федорович Молочков, метр радянської дипломатії, найвищий знавець етикету та Державного Протоколу. Нащадок роду князів Довгоруких. Він, до речі, фактично ставив усю протокольну службу СРСР. За його підручниками виховувалося не одне покоління дипломатів... Отож, нас, трьох чоловік з України представляли в Москві. Звичайно ж, я сильно хвилювалася, знаходилася майже в напівнепритомному стані. І ось виходить Молочков. Треба було бачити цю людину... Це сьогодні, через багато років, я можу сказати, що ми були заражені енергетикою цієї особистості. Він нічого особливого не вимовляв, у нього не було ефектних жестів і поз, але перед ним хотілося витягнутися в струнку. Молочков підходить до мене і ставить запитання, в тій ситуації зовсім, на мій погляд, неадекватне моменту: «Якого кольору у вас сумочка?». Сумочка у мене була темно-зелена. Але тоді мене просто перемкнуло, і я «брякнула» перше, що спало на думку — синя. Молочков, як то кажуть, ані поглядом, ані бровою не повів, прекрасно розуміючи мій стан і чітко бачачи справжній колір моєї сумки, але, видимо, з’ясовуючи, як я викручуся з цієї ситуації, перепитав: «Ви впевнені?». Тут до мене доходить, що сумочка темно-зелена. Але із ситуації треба виходити, як-ніяк у дипломати зібралася. І ось тут, що називається, «Остапа понесло»: дивлячись Молочкову в очі, я заявляю, — сумочка синя, такою я її бачу в променях світла, що падають з вікна. Ця відповідь вирішила мою долю. Після університету мене направили в МЗС СРСР до служби Протоколу.
— Треба відмітити, що у роки вашої активної роботи саме цієї служби ніби й не було видно. — Саме це є, без удаваної скромності скажу, вищим пілотажем нашої професії. Леонід Ілліч Брежнєв. Його пам’ятають за останніми роками життя — немічним, з поганою дикцією. Але зверніть увагу, ніхто не скаже, що він «проколовся» на якихось моментах етикету під час високих зустрічей, як той самий Хрущов із туфлею. Нині нерідко висміюють його пристрасть до поцілунків. Але цю «слабість» він почав виявляти ближче до кінця своєї кар’єри. А вперше він, принаймні, коли я помітила, на міжнародному рівні пристрасть цю виявив з Т. Живковим, після чеських подій. Йому, до речі, не раз тактовно вказували на необов’язковість такого прояву почуттів. Але він тільки посміювався... А далі, як то кажуть, пішло-поїхало. Але ніхто не задається питанням, що ця, чисто слов’янська риса вміло використовувалася у великій політиці. Більш того, вона, можна сказати, нав’язувалася не тільки лідерам дружніх СРСР країн, але й практично всім главам західноєвропейських держав. Брежнєв, і небагато хто це помічав, цілувався далеко не з усіма. З В. Шмідтом — так, з Ж. Помпіду — зрідка, бувало і з Дж. Картером, а ось із Кім Ір Сеном — ніколи.
— Скажіть, а як можна було підказати першій особі, що вона робить щось не так, не за Протоколом?
— Не скажу, що це дуже просто було зробити. Але виправляти «відхилення» від протоколу — обов’язок саме людей нашої професії. Ми знаходилися на передній «лінії вогню». «Пілотаж» полягав у тім, що б зробити «виправлення» як можна непомітніше, витончено, якщо хочете, що б ніхто не зрозумів — задумка це чи накладка. З тим самим Леонідом Іллічем в останні його роки доводилося постійно бути напоготові... Візит Й.Б.Тіто. Відносини з Югославією в той час, як казав Аркадій Райкін, «спец-ц-фичские». За Протоколом — офіційна частина, і наприкінці два тости за здоров’я: від гостя й від хазяїна. Брежнєву було вже просто важко фізично витримати навіть коротку церемонію. Таким чином, мабуть, впливали ліки, якими його підтримували. Генсек привітався, пауза і, без мудрощів, одразу проголошує тост і запрошує обідати. Про якісь переговори — анічичирк. Обидві делегації шоковані. Що робити? Громико мені тихенько: «Давай, Гала, виручай!». І я, як конферанс’є, повідомляю, мовляв, на честь такого дорогого гостя сьогодні «російська подача», тобто усі до столу. Тіто все зрозумів, мудра була людина. Але протоколіст-югослав згодом на фуршеті увесь час допитувався: чи це була не «заготовка», адже наші служби погоджують усе до дрібниць.
— Але це було в Москві, та й лідер усе ж таки дружньої країни. А на чужому полі як доводилося грати? — Класичний приклад — візит М. Підгорного до Ватикану. Після польоту Ю. Гагаріна у космос від Папи Римського виходить дипломатичний сигнал про бажання налагодити контакти із СРСР, яких практично не було. У зовнішній політиці для Союзу це був величезний прорив. Делегацію очолює М. Підгорний. Журналістів — безліч. А треба сказати, що Микола Вікторович до цього ніколи не брав участь в заходах такого рівня. Для нас ще був один «головний біль» — Підгорний дуже багато курив. До того ж, «Біломор», та й ще при цьому користувався сірниками. А Папа мав приймати у залі, задрапірованому унікальними китайськими шовками. Їм років десь 150, не менше. Обслуга з них пил перинками знімала... Візит готував Ф.Молочков. Він попередньо з’їздив у Ватикан, вивірив маршрут до міліметра. В одному із залів на маршруті руху делегації помітив маловідому картину Ренуара. В цьому місці Підгорний мав блиснути ерудицією. І ось візит. Біля картини Микола Вікторович зупиняється й каже: «О! Прекрасний ранній ...Рєпін». Ми усі обмерли. Але перекладач, молодець, виручив — переклав Ренуар. Але папський протоколіст прямо кинувся до Молочкова: мовляв, пролунало інше слово. На що Федір Федорович люб’язно так: «О, ця вимова. Ви вимовляєте — Парі, а ми — Париж, наприклад. У цьому вся справа». А Підгорного в той момент просто, як то кажуть, переклинило... Але це ще не всі сюрпризи були під час того візиту. Почалися переговори, і Папа раптом дістає попільницю й пропонує нашому керівникові курити. А це взагалі нікому не дозволялося. Це було суперзнаком поваги. Журналісти заметушилися, камери заклацали. Але разом з попільницею подали запальничку. І річ, як ви розумієте, не ширвжитку. Підгорний просто не знав, як вона працює, крутить у руках, нібито розглядає. Пауза затягується. І цигарка в роті… Отут папський протоколіст, кардинал, до речі, елегантно забирає у Підгорного запальничку і, немов роблячи послугу, висікає вогонь. Усе це під бліцами фотокамер, які ловили кожен жест, кожен погляд. Адже час був — розпал холодної війни.
— То ваша професія те ж саме, що робота сапера? Хто із сильних світу цього вселяв вам страх?
— Страх? Був трохи інший стан. Це, скоріше, величезна відповідальність. Відповідальність, що давить... Можу точно сказати: перед іноземцями ніякого почуття страху не було. Мені доводилося зустрічатися із знаменитим Кондрадом Аденауером, людиною, що розділила Німеччину. Політиком анітрохи не менш цинічним, ніж той самий Сталін. Я зустрічалася зі шведською королівською родиною, я навіть статс-дама Шведського королівського двору, мені доводилося бувати в товаристві Індіри Ганді… У контактах з іноземцями була певна частка скованості, але не страху. Я відповідала тільки за себе… А у нас… Так, була, мабуть, людина, що вселяла, особисто мені, усе ж таки, щось схоже на страх.
— Андропов?
— Ось що таке стереотипи... Вельми інтелігентна була людина... Політик жорсткий. Державник... У спілкуванні був дуже доброзичливий. У нього бесіда завжди проходила за чаєм. І обов’язково з лимоном, і в мельхіорових підсклянниках. Це створювало певний затишок... Хоча про таких людей філософ Солон казав: «Не треба боятися супротивника, що кричить. Бійтеся тих, хто розмовляє тихо». Тихо говорив Суслов. Це була друга людина в державі... Ви розумієте, контактувати з ним я могла на мінімальному рівні. Але зустрічатися все ж таки доводилося. Це була фанатична людина. Апаратник, одним словом, кардинал Рішельє. Мене не залишало відчуття, що, крім державних справ, його взагалі ніщо не цікавило. А в нього була «пікантна» проблема із сином. Хоча, повторюю, близько його не знала, а в душу людині не зазирнеш… Це він, а не Андропов, як вважають, ввів до великої політики Горбачова, перемігши, помітьте, за Брежнєва «українську діаспору» в Москві. Адже конкурентом Горбачова на посаду Секретаря ЦК на початку 80-х був набагато відоміший у політичних колах Ф. Моргун, який працював у Полтаві.
— Ті, хто тихо розмовляє, були не тільки в Москві. Щербицький, наприклад?
— О! Це був справжній державник. Політик. Величина. Його значення для України ще не усвідомили. На мій погляд, він стоїть поруч з такими державними діячами, як Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький... Період його правління — найвищий економічний розквіт нашої держави. Ми нескоро вийдемо на той рівень розвитку. А йому пригадують першотравневу демонстрацію під час аварії на ЧАЕС. І ніхто не згадує, що в перші дні цієї страшної катастрофи Україна одна боролася з «мирним атомом». Москва підключилася пізніше. Адже все це треба було організувати: загасити пожежу, закидати реактор піском і свинцем, евакуювати понад сто тисяч населення та ін. І це все було «головним болем» Володимира Васильовича. До речі, головний біль у буквальному значенні слова дошкуляв йому в той час дуже серйозно. Але він цього ніколи не показував. Щербицький був гранично коректним з підлеглими. Його «ви» — це не начальницьке, не менторське, а джентльменське... Але треба сказати, за всього поважного ставлення В.В., як називали Щербицького співробітники апарата, до підлеглих і до жінок особливо, в роботі він більше покладався на чоловіків... Володимир Васильович був дуже педантичним у питаннях моралі, етики та й етикету теж. Приміром, він завжди був ретельно одягнений і вимагав того ж від підлеглих. Одного з перших секретарів, члена Політбюро, за, скажімо так, байдужість до зовнішнього вигляду, він називав жартома «соціал-демократом у м’ятих штанях».
До Державного Протоколу Щербицький ставився з повагою. Зустрічаємо Короля та Королеву Швеції. Бориспіль. Подія неординарна. Головним протоколістом тоді був Микола Володимирович Циба. Дуже талановита людина, протоколіст Божою милістю... Ескорт машин десь 90. Літак на підльоті. Ось- ось має під’їхати Щербицький. Виходимо з аеропорту й бачимо — машини, розвернуті в інший бік, тобто не на «зустріч», а на «від’їзд». Хто розпорядився? Виявляється — В.Федорчук, голова КДБ України. Насмілитися конфліктувати із всемогутнім відомством — хто міг? Стою з Цибою, що робити. Він до Федорчука — машини розвернути. Той у відповідь, та я ваші церемонії мав у... Я безпеку забезпечую і т.ін. і т.п. І отут я почула від Циби таку ненормативну лексику... Це при тому, що від нього «чорт забери» не було чутно. Машини розвернули. Під’їхав Щербицький. Федорчук до нього. Так і так, мовляв, ускладнюють роботу. На що В.В., спокійно так, чому до мене з цим питанням? Онде служба Протоколу…Словом, за Щербицького нашій службі можна було не хвилюватися…
— Ви неодноразово у нашій розмові акцентували, виділяли слово «державний». Воно вам просто подобається чи…?
— Я так і знала, чим закінчиться наша розмова. Слово як слово. Ось тільки дуже значне поняття воно означає. Я не політик. Прожиті роки, зустрічі з цікавими людьми, даровані долею, дозволяють мені, в першу чергу, як громадянину, судити про нашу державу. В нас її немає. Немає в розумінні поняття «правова держава». Є деякі її атрибути. А немає, бо немає державної політики щодо... держави. Не можна побудувати співтовариство людей, у якому хоча б половина громадян добре жила та почувалася, без чіткої організації, вибачте за натуралізм, «суспільних тварин», якими є люди. Мені здається, десятиліття української новітньої історії було витрачено на ослаблення, м’яко кажучи, нашої держави. А це нонсенс на переломних етапах історії будь-якої країни. США з депресії 30-х виходили через посилення ролі держави. Але нам світовий досвід ніби й ні до чого. А звідси той безлад, що панує сьогодні у нашому суспільстві.
...Політику називають брудною справою. Запевняю, вона анітрохи не брудніша, ніж будь- яка інша справа. Талейрану належить геніальна фраза: «У політиці, як і в любові, усе можливо і все доступно, але все має бути пристойно та гідно»...Ось візьмемо наш касетний скандал. Не беруся судити, хто там правий, хто винуватий, але точно знаю, що з обох боків «пристойного та гідного» там немає взагалі. І ця відсутність, як у цій справі, так і в інших, ще не раз боляче вдарить усіх нас.
