Україна сьогодні збуджена. Україна в очікуванні. Ось-ось із візитом до нашої держави прибуде Папа Римський Іван Павло II. Конфесії обговорюють подію, сперечаються, доводячи власну правоту, відкидаючи докази опонентів. Часом дискусії опускаються до мирського рівня, а іноді переходять у звичайне побутове з’ясування стосунків. Не вельми приємна картина.
Знаючи, що під Черкасами (село Хутори) у виправній колонії № 62 мирно співіснують принаймні дві церкви — православна та євангельських християн-баптистів, я взяв фотокора, сів до авто і подався в зону. Думав собі: візьму короткі інтерв’ю, нехай зеки скажуть, на чиєму боці істина, нехай вони розсудять, політика це чи релігія, потрібен візит Понтифіка Україні чи ні. Хто-хто, а вони вже не збрешуть.
Попри всю актуальність означеної теми, я почав з неї «з’їжджати» вже через 15 хвилин спілкування з ув’язненими.
«Я ДЯКУЮ БОГОВІ ЗА ТЕ, ЩО ВІН ДОЗВОЛИВ МЕНІ ОПИНИТИСЯ В ЗОНІ»
Їх тут майже три тисячі — убивць, гвалтівників, крадіїв. За злодійства їх ізолювали від суспільства кого на 5, кого на 10, кого на 15 років.
Поки вони тут, встигають вирости їхні сини, постаріти їхні матері, покохати інших їхні дружини, зневіритися їхні душі.
Дехто з них розлютився на цілий світ, відрікся від волі, зробив «авторитетне» татуювання і вважає зону рідною домівкою. Їм не потрібен ніхто. Вони самі собі не потрібні. Живуть миттю. Поїв, поспав, виконав якусь роботу — день минув. Що далі? Вони не знають і знати не хочуть. Для них виходу немає.
Але вихід є. Я його бачив на власні очі. Мені його показали. Зробив це сам начальник Установи з виконання покарань № 62 Василь КОЛОДЧИН.
Ні-ні, всі ув’язнені колонії на місці. Однак я бачив, як люди в зеківських робах вільно переміщуються через усі рівні безпеки. Туди, на волю. І, як не дивно, через якийсь час повертаються назад.
— Як не парадоксально звучить, але я дякую Богові за те, що він дозволив мені опинитися в зоні, — зізнався 33- річний зек Руслан.
— Ти вбив людину. За це ти теж дякуєш Богові?
— Знаєте, можливо, й за це. Інакше моя душа досі металася б у хаосі. А тепер я знаю вихід.
Я дивився на Руслана і думав про те, що через кілька годин я буду вдома, цілуватиму кохану жінку, розмовлятиму з сином, обідатиму, а захочу — піду надвечір на риболовлю, а захочу — просиджу допізна перед телевізором, а захочу — раніше ляжу спати. Здається, ніби в мене теж є вихід. Здається, ніби я вільна людина, маю право робити, що хочу, казати, що хочу, переміщуватися, куди хочу. Але так, як Руслан, я не вмію. Щоб одразу через три мури, сто замків, дюжину автоматників, колючий дріт, 10 тисяч вольт. І навряд чи колись зумію. Хіба що втраплю до зони по-справжньому.
«ЦИМИ РУКАМИ Я ВБИВ ЛЮДИНУ. ЦИМИ РУКАМИ Я ТРИМАЮ БІБЛІЮ»
— Я був крутим, що називається, — розповідає Руслан. — Я дозволяв собі все. Уявіть: Київ, початок 90-х, хаотичний розвиток бізнесу, відсутність чітких законів, одне слово, не життя — малина. Я міг тижнями не з’являтися вдома, пити, гуляти, грошей багато, упину ніякого. Міліція? А пішли вони! Служба безпеки? Туди ж! УБОЗ — та мав я їх на увазі! Раз якось викликали в УБОЗ, а я, щоб показати свою крутизну, ось що придумав: сів у відкритий джип, одягнув шорти, окуляри, корковий шолом і в такому вигляді завалився в кабінет до підполковника. У того ледве очі на лоба не вилізли. Як же я собі подобався! Як же я хизувався власною зухвалістю! Словом, меж я не знав. Зрештою, дійшло до того, що я зміг серед білого дня спокійно підійти до людини на автобусній зупинці і вистрелити з пістолета їй у голову.
Ми стоїмо з Русланом у церкві. Її повна назва — церква євангельських християн-баптистів «Свобода». Просторе приміщення може вмістити водночас до 400 парафіян. Звук під час проповідей підсилюється потужними мікрофонами, супроводжується музикою (тут є електроорган та акустичне піаніно). У шибках вітражі, на стінах світильники, на підвіконнях вазони.
— А тут наші новонавернені брати приймають хрещення, — каже Руслан, піднімаючи важку ляду перед священицькою кафедрою.
Дійсно, в підлогу вмуровано й обкладено кахлем невеликий (2 х 3 м) басейн.
— 7 серпня цього року ми святкуватимемо сім років із дня відкриття євангельської церкви в нашій колонії, — каже Василь Колодчин. — Спершу віруючі тулилися в пристосованому приміщенні площею 15 квадратних метрів. А два роки тому за допомогою місії «Блага звістка» ув’язнені своїми руками побудували новий світлий храм.
Руслан є членом цієї церкви з 1999 року. Загубивши людську душу 1993 року, його власна душа ще шість років блукала в потемках, аж поки не вийшла на світло. Тепер Руслан, маючи раз на три місяці довготривале (72 години) побачення з родиною, упродовж більшої частини дорогоцінного часу читає вголос Біблію своїй дружині та 13-річному синові Олексію.
«НАЙБІЛЬШЕ БОЮСЯ НЕ СМЕРТІ, А ВІДЛУЧЕННЯ ВІД ЦЕРКВИ»
40-річний Ігор родом із Харківської області. Вдома на нього чекає стара хвора мати. Вона не має змоги — ані фізичної, ані фінансової — приїздити до сина на побачення. Вона пише йому листи. Син їх дбайливо зберігає. Через три роки він вийде на волю. Мати його дочекається. Він вірить і молиться за це вдень і вночі.
— Найбільше боюся не смерті — у зоні всяке трапляється. Найбільше боюся відлучення від церкви, — говорить Ігор.
Коли брат по вірі оступається (починає пити, лаятися, виявляти непослух до начальства, відмовляється працювати), за нього моляться усім приходом. Не допомагає — напучують, умовляють. Не діє це — попереджують. І як останній захід — відлучають від церкви.
— За моєї пам’яті таким чином було відлучено п’ятьох осіб, — каже Ігор. — Це найбільша кара. Як правило, люди після цього опускаються, для них настає крах усіх сподівань.
Зеки-євангелісти розповіли мені інший приклад — про 42-річного Олександра, котрий відсидів у 62-й зоні «від дзвінка до дзвінка» 15 років. Стійкість духу, віра в Бога допомогли цьому чоловікові, який пройшов через усі кола поневірянь, віднайти в житті твердь: одружитися, народити трьох дітей, влаштуватися на добру посаду. Парадокс: вже працюючи завскладом на молокозаводі, Олександр зустрівся із колишнім прапорщиком із зони — той прийшов проситися на роботу. До речі, «прапор» був не вельми коректним у поводженні з ув’язненими, в тому числі й з Олександром. Проте колишній зек не пам’ятав зла і, пробачивши всі образи, взяв прапорщика на роботу.
— Приборкати гординю, відкрити своє серце для добра — цьому вчить наша віра, — каже Ігор. — Нас небагато — всього 28 членів церкви. Але ми молимося за всю зону. Декільком нашим братам скоротили терміни ув’язнення. Вони вже на волі.
«ПРАВОСЛАВНІ, ГРЕКО- КАТОЛИКИ, РИМО-КАТОЛИКИ — ДО НАШОГО ХРАМУ ХОДЯТЬ УСІ»
Є в зоні №62 і православний храм. Він значно скромніший за євангелістську церкву: приміщення затісне, ледве вміщує 40 осіб. Настоятель церкви ієрей Олександр буває тут щотижня. Решту днів храмом опікується 40-річний паламар Микола (крадіжка держмайна в особливо великих розмірах) та 72-річний староста Василь (убивство).
— Візит Папи Римського в Україну? — Микола знизує плечима. — Це, скоріше за все, політика. А в’язні політикою не займаються. Скажу краще про наше тутешнє життя. Так, ми знаємо, що на території нашої зони є ще одна церква — євангелістська. Але ми з ними не конкуренти. Бог єдиний. Зрештою, до нашого храму на службу ходить один римо-католик і два греко-католики. І нічого, ніхто з православних їх не виганяє — нехай собі ходять на здоров’я. Гадаю, так має бути і в суспільстві. Ви там просто живете в марноті, метушні, повсякденних клопотах. І за буденщиною часом не помічаєте істини. Ми ж, позбавлені найголовнішого — волі, бачимо все дещо в іншому ракурсі. Ми насамперед вибираємо істину, а яким шляхом до неї йти — не так важливо.
Миколу в Одесі чекає дружина і двоє синів — Ілля та Микола. Через 3 роки і 9 місяців вони зустрінуться. Микола каже трохи інакше — через 1365 днів. Це дуже багато. Але він дочекається.
72-річний церковний староста Василь теж дочекається. Вони всі дочекаються. Бо вірять. У Бога. В людей. В істину.
ЧИМ ЗАЙНЯТИ ЗЕКІВ?
У колонії № 62 є 30 телевізорів, спортивний зал, бібліотека на 5000 книг, сюди часто приїздять артисти. Розваг вистачає. Основний «голод» — на роботу.
— На жаль, забезпечити всіх фізичною працею ми не в змозі, — розповідає начальник УВП Василь Колодчин. — На виробництві зайнято трохи більше половини ув’язнених. За радянських часів наші зерноочисні сільськогосподарські машини користувалися попитом майже в усіх республіках колишнього СРСР, роботи було більш ніж досить. Зрештою, одних цинкових відер зона продукувала 100 тис. штук на місяць. Нині машин ніхто не купує, відрами не цікавиться, і ми припинили їх випуск. Шукаємо інші замовлення. Сказати, що ми сидимо склавши руки й пасивно чекаємо від держави допомоги, було б неправильно. Виготовляємо рукавиці, саман, кам’яні огорожі, металічні сітки, акумулятори, сейфи, господарче мило, тротуарну плитку, шлакоблоки, замки, цвяхи, номерні знаки, кошики, насоси, автомобільні контейнери — усього майже 100 найменувань. Та все одно цього мало. Адже більше 60% «населення» нашої колонії — молодь до 25 років. Сидіти й дивитися в стіну роками — таке заняття до добра не приводить.
— Частково, щоб зайняти людей, а частково, щоб вирішити деякі фінансові проблеми, ми активно займаємося підсобним господарством, — продовжує Василь Колодчин. — Маємо 350 квадратних метрів теплиць, 6 корів, 200 свиней, 200 курей, 200 з гаком гектарів поля, де вирощуємо картоплю, буряки, моркву, гарбузи, кріп, огірки, ячмінь, горох. Аби зменшити затрати, хочемо купити пару коней.
Окрема гордість Василя Колодчина (він працює начальником УВП близько року) — так зване поселення. Сюди в’язнів переводять з-за «колючки» за зразкову поведінку. Сьогодні їх тут 39. Під їхньою опікою — «сільськогосподарський цех» зони. Вони обробляють поля, водять трактори, сіють, збирають, закладають на зберігання, і взагалі — мають право вільно пересуватися в радіусі 5 км від зони. Це велика удача — потрапити на поселення. Звідси пряма дорога до УДЗ (умовно-дострокового звільнення). Та все ж зеки й на поселенні відчувають себе зеками.
— Річ не в тім, щоб наблизитися до волі на наймінімальнішу відстань, — сказав мені один із віруючих в’язнів. — Важливо знати, що є вихід. Тоді ніякі мури не страшні. Тоді ти вільно долаєш їх, і ніхто не в силі тебе зупинити.
СИЛОВЕ ПОЛЕ УВ’ЯЗНЕНОЇ МОЛИТВИ
Їх небагато: 28 членів євангелістської церкви і 12 — православної. Усього 40 віруючих. На 2800 кримінального загалу. Але ж і Христових апостолів була не тисяча. Вони терплять. Терплять за віру. Не всі такі благочестиві, як вони. Зрештою, це зона для вбивць.
Руслан ревно молився, і йому нещодавно «скосили» 6 років терміну ув’язнення.
За словами начальника УВП Василя Колодчина, хоча адміністрація з цього питання і не веде скрупульозної статистики, проте рецидив (повторні злочини) з боку зеків, які були парафіянами в’язничної церкви, майже нульовий.
І ще одне. В селі Хутори, на території якого знаходиться зона, будується нова православна церква «Святі новомученики черкаські». Так ось, за словами паламаря Миколи, багато братів з числа зеків, які звільнилися, відклали свої візити додому і заходилися допомагати зводити стіни храму… Таких прикладів можна наводити безліч. Силове поле ув’язненої молитви долає всі перешкоди, пробиває найтовстіші мури, запалює людям світло в кінці тунелю.
Але не всі це розуміють. Дрібничка, але все одно прикро: нещодавно на стіл Василя Колодчина ліг папір за підписом директора черкаського ЗАТ «Агрошляхбуд» С. Тертишника. У ньому вимога: платіть 37,5 тис. грн., інакше ми розберемо свою ділянку залізниці (до зони веде тупикова гілка, середній відрізок якої належить саме «Агрошляхбуду»). Таких грошей в установі з виконання покарань №62 немає. Але втрачати залізничну УВП тут не збираються. Адже вона — чи не єдиний «вихід в люди»: залізницею до УВП ввозять продукти, сировину, відвантажують готову продукцію.
— Зрештою, ми — стратегічний об’єкт, — каже начальник УВП , — і відступати не збираємося.
— Ми молимося за те, щоб справу було вирішено на нашу користь, — сказали мені віруючі.
І я ні на мить не засумнівався, що саме так і буде.
ДО РЕЧІ
На минулому тижні Верховна Рада прийняла у першому читанні проект Закону «Про амністію», який з нагоди 10-ї річниці Незалежності України пропонує застосувати амністію до 35 тис. засуджених. Як повідомив УНІАН, амністія поширюватиметься, в першу чергу, на тих засуджених, які є найбільш соціально незахищеними. Такі особи, якщо вони засуджені за нетяжкі злочини, підлягають повному звільненню від покарання, а якщо стосовно зазначених осіб відкрито відповідні кримінальні справи, то вони (справи) підлягають закриттю. Амністія за певних умов поширюється і на засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі і в дисциплінарних батальйонах. Засуджені, щодо яких пом’якшується покарання, не звільняються від додаткових мір покарання. Відповідно до ст. 9 Карного кодексу, ця амністія не поширюватиметься на осіб, які зчинили тяжкі злочини; осіб, які кілька разів були засуджені, та на осіб, які вже підлягали амністії. На сьогодні в ув’язненні в Україні перебувають 170 тис. осіб, з них 12 тис. — жінки, повідомляє Інтерфакс–Україна.
