Сергій БІЛОШИЦЬКИЙ, політолог із Хмельницького:
— Президентський указ про проведення всеукраїнського референдуму, так само, як і його передісторія — це закономірний, а тому очікуваний крок нещодавно переобраного на другий термін глави держави.
Схоже, в оточенні Л.Кучми вже давно домінують прихильники раціональних і жорстких підходів до питань організації державної влади та ролі Президента у цьому процесі. Вельми обмежені матеріальні і тимчасові ресурси, відведені країні для подолання соціально-економічної кризи, не залишають шансу державнiй елітi тішити себе ілюзіями про можливість виходу із кризи шляхом постійних компромісів і узгодження інтересів, які динамічно міняються. Сьогодні історичний шанс на утвердження державної самодостатності Україна може реалізувати лише шляхом концентрації влади у руках Президента і подальшої професіоналізації парламенту.
Водночас наївним було б сподіватися на безхмарні перспективи проведення референдуму. З одного боку, самі ідеологи проведення всеукраїнського референдуму у запропонованих запитаннях (швидше усього навмисно для збільшення діапазону використання його результатів) допустили низку двозначностей і невизначеностей, яка може збентежити політично зацікавлених учасників. Так, важко передбачити, якими можуть бути наслідки ствердної відповіді на референдумі на перше запитання: політичні — розпуск Верховної Ради 14 скликання чи юридичні — внесення доповнень до Конституції про можливість висловлення недовіри парламенту на референдумах... Або що собою являють юридично оформлена концепція «постійно діючої парламентської більшості», передбаченої другим запитанням референдуму, і модель двопалатного парламенту із п'ятого запитання референдуму?
З іншого боку, ідея проведення референдуму реально зустрічає відчайдушний опір не лише з боку лівих політичних сил, але і багатьох центристських представників, так званого, парламентського болота, які після можливості результативного референдуму фактично втрачають надію на місця у новому парламенті. Серйозний і досить організований опір можуть чинити представники середнього і великого бізнесу, а також органи влади, що їх підтримують, яких лякає перспектива втрати персональних лобістів у нинішньому складі Верховної Ради.
Можна не сумніватися, що протягом трьох місяців ми отримаємо можливість гідно оцінити організаційні та інтелектуальні зусилля команд Президента та його опонентів у принциповій сутичці за якість і кількість державної влади. У хід підуть взаємні заяви і звинувачення, можливе ініціювання альтернативних референдумів, а також парламентський розгляд питань, винесених на референдум. Однак у будь-якому разі шанси на успішне проведення референдуму 16 квітня досить великі, і тому ймовірність його скасування мінімальна.
Щоправда, і у цьому випадку необхідно усвідомлювати, що деякі з питань референдуму вимагають прийняття парламентом відповідних законів, що дає останньому реальну можливість у процесі законотворчої діяльності вихолостити фактичну суть результатів референдуму.
Тому логічним завершенням процесу перерозподілу політичної влади в країні на цьому етапі політичної боротьби може стати такий ланцюжок політичних подій: «вибори Президента» (листопад 1999 р.) — «проведення всеукраїнського референдуму» (квітень 2000 р.) — «дострокові парламентські вибори» (орієнтовно осінь 2000 р.) — «формування нового уряду» (орієнтовно кінець 2000 р.) — «формування необхідної правової бази для здійснення ефективного реформування суспільства» (відповідно 2000—2004 рр.).
Попри її складність, запропонована схема значно перспективніша від тих, які реалізовувалися у державі протягом останнього часу. Хоча б тому, що вона вдало поєднує у собі принципи політичного прагматизму та правової легітимності.
