Оце і було, мабуть, основною метою III Всесвітнього форуму українців, що відкрився 18 серпня у столичному палаці «Україна». За даними Оргкомітету, на Форумі були представлені співвітчизники з 42 країн світу. І майже кожен з тих, хто виступав на Форумі, наголошував: сам факт подолання нашою Україною 10 річного рубежу незалежного державницького існування – це вже велика, історична перемога.
І все ж таки – тут ще не вся правда. Ще немає іншої України – тієї, про яку мріяли Тарас Шевченко та Іван Франко, Леся Українка та Микола Лисенко, Олександр Довженко і Василь Стус; тієї, де «мати усміхнеться, заплакана мати», де не буде бідності, що принижує гідність людини; де незнання рідної української мови або, тим більше, демонстративне небажання користуватися нею, буде ганьбою для будь-кого; де зламають нарешті хребет корупції, що паплюжить нас перед світом; де буде відроджена справжня духовність народу...
Але і це — не вся правда. Уже немає іншої України – тієї, яка відбирала в селян землю, позбавила робітників права на вільну працю (а обіцяли ж у 1917-му!), нищила цвіт нації голодоморами, топтала природу, принижувала національну інтелігенцію цензурою (це тоді, коли настали «м’які» брежневські часи і припинили розстріли...). Маємо суперечливу «проміжну» добу – однієї України вже 10 років немає, інша ще не постала...
Делегати Форуму, подивившись на пікети опозиційних та напівопозиційних організацій біля входу до палацу, прослухавши Лисенкову «Молитву за Україну», стали до роботи. Першим iз грунтовною промовою виступив Президент Леонід Кучма. «Українська держава відбулася і посіла гідне місце у світовому співтоваристві», – підкреслив він. Наше суспільство за роки реформ змінилося докорінним чином, але особливо важливі ті зрушення в економіці, що намітилися за останні місяці, вони дають підстави сподіватися на стабільне, тривале зростання в майбутньому, – зазначив Л.Кучма. Не можна було не звернути увагу, що особливо бурхливими оплесками всього залу супроводжувались слова глави держави про доконечну необхідність вироблення української національної ідеї і – насамперед – про законне право української мови нарешті посісти належне їй чільне місце в усіх сферах суспільного життя на всій території держави. Безперечно, і сам Президент не міг не звернути на ці овації уваги. На черзі тепер – конкретні кроки влади, яка чималий відрізок часу займалася не конкретними справами, а деклараціями.
Не здалися в усьому обгрунтованими оптимістичні ноти у промові Президента – реальний стан справ в Україні, мабуть, і складніший, і трагічніший. Але поведінку певної частини залу, що досить грубо перервала главу держави, коли він виклав свою оцінку «касетного скандалу», ще важче обгрунтувати.
Не можна не розповісти про блискучу промову вченого і громадського діяча, академіка Івана Дзюби (хоч і тут є моменти дискусійні). Він застеріг усіх нас від пошуку спрощених – і тому смертельно небезпечних – відповідей на дуже складні питання, коли, наприклад, Переяславську трагедію 1654 р. пояснюють недалекоглядністю Богдана Хмельницького, Полтавську катастрофу 1709 р. – перевагою сил Петра I, нелюдські злочини колективізації – підступами «московських комісарів, нерідко єврейських»... А де ж були ті козаки, що волали в Переяславі: «Воліємо під царя московського!», де ж були ті козаки, яких так не вистачало в Полтаві Мазепі, де ж були ті незаможники–комнезамівці, які з таким запалом розкуркулювали сусідів? Поставивши ці неприємні запитання, академік І.Дзюба підкреслив: нам, українцям, не вистачає культури національного «самостояння» (а, отже, і побутової культури часто-густо теж). А головна проблема, мабуть, в тому, що за десять років аж ніяк не стала меншою прірва між владою і народом...
Голова Всесвітньої Української Координаційної Ради Михайло Горинь та голова Світового Конгресу українців Аскольд Лозинський дуже гостро говорили про давно вже назрілу потребу створення єдиної помісної української православної церкви – і це знайшло винятково гострий відгук у залі. Як завжди, дотепно і спокійно виступив перший Президент України Леонід Кравчук. Він нагадав слова Володимира Мономаха з його «Поученія»: «Не лютуй словом і не зневажай ближнього свого...».
Декілька слів про етику. Без прикрих моментів на Форумі не обійшлося. На трибуну повинна була піднятися Лілія Григорович (до речі, її виступ був вельми толерантним); але шановний Левко Лук’яненко замість того, щоб надати слово жінці, з якоюсь беззаперечною самовпевненістю наглошуючи про свої заслуги перед народом і державою, зачитав заяву в стилі прокурора Вишинського, «присвячену» передовсім чинному Президенту. Чи Форум — це те місце, де можна і потрібно влаштовувати подібні «суди», завдаючи непоправної шкоди іміджу держави?
Немає іншої України: – і це мусить спонукати всіх до усвідомлення своєї відповідальності, яка в поєднанні з тверезим реалізмом (народ і держава такі, які вони є, кращі ще належить створити) і вкаже нам нелегкий шлях уперед.
Робота Форуму завершилася вчора пізно ввечері, про що ми розповімо в наступному числі «Дня».
КОМЕНТАРІ
Дарія СТЕПАНЯК (Нью–Йорк, США):
– Я хочу сказати, що ми тільки приїхали з Нью-Йорка, збираємо думки: що тут буде, що повинно бути, не в розумінні критики, а в розумінні болю; що мало б бути, могло б бути краще. В першу чергу, треба відчути українськість у самому собі, бути українцем в повному значенні цього слова; бо як людина відчує себе в повній мірі українцем, то вона знайде що робити, – для кожного є місце на різних ділянках праці. Ми не маємо дипломатів – правдивих, щирих патріотів, у повному сенсі цього слова. Нема кому стати в обороні своєї справи. Але в Україні є Президент, і цей пост для нас є святий, він є нашим, українським, Президентом. На нього повинні мати вплив справжні патріоти, щоб він так поступав, як треба, але ми повинні його шанувати – світ дивиться на нас! І все ж я з прикрістю кажу – нам, українцям, бракує відваги до боротьби політичної. В хаті при чарці можна послухати, який він страшний, а прийде до роботи...
Олександр РУДЕНКО-ДЕСНЯК, голова Об’єднання українців Росії (Москва):
– Цей Форум є цікавим зібранням, де виявляються різні позиції. Внутрішні українські справи – це одна інформація; східна, західна діаспора – це специфічне коло проблем. Динаміка ставлення простих росіян до України, української культури. Моє особисте сприйняття – складається враження, ті люди, від яких щось залежить, вже починають усвідомлювати існування української нації як факт, до якого не можна ставитися емоційно. У Москві (16 серпня. – Ред. ) було проведено перше засідання громадської організаційної Ради українсько-російського співробітництва. Ініційована вона була депутатами Держдуми РФ з групи «Яблуко» (до цієї Ради повинні увійти політики, громадські діячі, митці). Вони ставлять собі за мету зробити свій внесок у цивілізовані українсько-російські відносини. Пристають до цих ініціатив люди бізнесу. Сама ідея цивілізувати українсько-російські відносини стає реальністю... Це так само стосується і міждержавних, і міжнаціональних відносин. Але є чимало проблем. Наприклад, та, через яку з України багато людей їдуть на заробітки. Є в Росії, звичайно, люди, що нудьгують за колишньою величчю імперії, для них українська незалежність абсолютно неприйнятна. Росія, як і Україна – пострадянська країна, там є все. Щодо того, щоб вчити дітей українській мові, є три закони РФ, що забезпечують це право; не треба емоцій з цього приводу, а треба написати заяву – за законом 25 заяв – i відкривається український клас. От тоді, коли ці заяви подано, й виникає проблема, але її треба вирішувати лише в рамках законодавства.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор iсторичних наук (Київ):
– Перше моє враження – Всесвітній форум українців показав розкладку нинішніх політичних сил в державі. Фактично на пленарному засіданні ми повною мірою відчули те, що в Україні існує серйозна політична опозиція. Я не хочу нікого критикувати, але вважаю принциповою помилкою те, як була побудована промова Президента України. Даруйте, але за стилістикою вона дуже нагадувала «звітну» доповідь чи то на з’їзді КПРС, чи то на з’їзді КПУ. А вже згадка про «касетний скандал» була настільки недоречною, що це викликало непорозуміння не лише тих, хто критикує Президента і владу, а й тих, хто цій владі співчуває. Однак, вважаю, що під час Форуму ми побачили реальну картину подій в Україні і те, як сприймають нашу державу у світі. В цілому цей Форум сподобався із усіх трьох найбільше, і саме за те, що на ньому не було «одобрямса»: висловлювалися різні, часом протилежні думки, але це і є ознака справжньої демократії.
