— Це рішення є продовженням еволюційного процесу, який триває давно. Ще з літа минулого року, коли у мене були дещо інші погляди на розвиток внутрішньопартійної ситуації. Я не брав участі у створенні партії Українського Народного Руху, який «перебрав» на себе ту фракцію НРУ, яку зареєстровано у травні 1998 року. Моє рішення про те, щоб вийти з цієї фракції пов’язане з трьома напрямами. Перший — те, що стосується загальної політичної партійної лінії УНР, другий — внутрішньопартійні процедури і підходи до роботи, і третiй — те, що стосується можливості моєї особистої самореалізації у цій фракції.
— В результаті цієї еволюції Лавриновича-політика де ви бачите себе надалі в тих політичних процесах, які відбуваються в Україні і в якому вигляді?
— Поки що як народний депутат. А потім... Я думаю, що продовжуватиму свою політичну діяльність. Вона, безперечно, відбуватиметься в організованих формах, у межах політичних утворень, які будуть в Україні. У якому вигляді це буде, ще сказати не можу. Однак хочу сказати, що 11 років, які я присвятив створенню НРУ, не пройшли безслідно. Я не хочу брати участі в політичній структурі, яка буде наступним чинником незначного впливу, яка шукатиме, куди їй пристати, аби не загубитися у сьогоднішньому політичному ландшафті.
Я і раніше виступав з ініціативою створення великого політичного об’єднання тих, хто прагне того, щоб в Україні розвивалися принципи національної демократії і вільного ринку з чітко окресленим європейським вектором української національної політики. Без реверансів і борсань з боку в бік для пошуку компромісів в основній політичній лінії. Гадаю, що таких підходів дотримуються сьогодні багато політиків і громадян України, які хочуть брати активну участь в політичному житті. Тому є надія, що сьогодні можливе створення такої великої і впливової політичної сили на правому фланзі української політики.
— Ви були серед батьків-фундаторів Руху, ви були серед тих, хто торiк спробував реформувати і реорганізувати Рух. Ця спроба не вдалася. Чому?
— Вочевидь, ті дійові особи, ті політики, котрі хотіли брати участь у внутрішньопартійному реформуванні, у своїх психологічних, ментальних підходах самі були носіями тих самих підходів, проти яких вони виступали публічно. Це була одна з причин, з якої не вийшло... Ну а інші причини — це деякий дисбаланс між реальними можливостями окремих політиків і їхніми претензіями.
— І все-таки, підсумовуючи цей політичний етап у вашому житті, на ваш погляд, наскільки реально створення сьогодні або в самому найближчому майбутньому впливової правої партії ліберального толку в Україні?
— Сьогодні за станом суспільства, за станом, скажімо так, тієї частини української еліти, яка цікавиться політикою і безпосередньо живе у політиці, це виглядає цілком можливим. Проте тут найбільший камінь спотикання — узгодження інтересів окремих учасників, членів цієї еліти і різних груп. Враховуючи те, що крім спільних особистих поглядів і принципів, об’єктивно існують і розбіжності у тих, хто потенційно може бути разом.