Візит до штаб-квартири НАТО в Брюсселі делегації національних координаторів України з співробітництва між Україною і НАТО на чолі з секретарем Ради національної безпеки і оборони Євгеном Марчуком співпав у часі з візитом до тієї ж штаб-квартири НАТО міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова. В обох випадках по суті йшлося про одну проблему: не просто ревізія існуючого стану відносин між Україною й НАТО, Росією й НАТО, але приведення рівня цих відносин у відповідність з вимогами часу. Необхідність такого підходу визріла ще до подій 11 вересня, і була ними лише підкреслена.
У випадку з Росією стало зрозуміло, що Основоположний документ, підписаний 1997 року не дає можливості налагодження постійної, а не разової, як це було в ході антитерористичної операції, співпраці в боротьбі з тероризмом, а також і з інших актуальних проблем — зокрема, попередження розповсюдження зброї масового враження, проведення спільних миротворчих операцій тощо. З іншого боку, очевидними стали наміри нового російського керівництва відійти від психологічно традиційного протистояння до інтеграції Росії у сучасні глобальні механізми прийняття рішень. Активність Путіна була винагороджена — наприкінці минулого року прем’єр- міністр Великої Британії Тоні Блер звернувся до НАТО й Москви з пропозицією створення нового органу співпраці між НАТО та Росією, який би базувався на принципово нових засадах, а саме — залучення Росії до процесу прийняття рішень з окремих питань. І наскільки можна судити з різних повідомлень, попри всі труднощі, взаємна недовіра долається, й прагнення до рівноправного партнерства, на чому постійно наголошує генсек НАТО лорд Робертсон, поступово реалізується. Очевидно, наприкінці травня угоду про таку раду дійсно буде підписано.
Україні ж нічого подібного ніколи не пропонувалося з різних причин. З одного боку, її взагалі почали сприймати як самостійну державу досить недавно, Хартія про особливе партнерство (в липні їй виповнюється п’ять років) вже була підписана й діяла. Тоді вона сприймалася як революційний документ... За своїм змістом вона була менш значущою, ніж документ НАТО— Росія. Роль і можливості України ніколи не дорівнювали російським, що теж вiдіграло свою роль. Україна поки що не змогла зіграти «на випередження», голосно заявивши про свої наміри — очевидно тому, що ці наміри не було чітко й зрозуміло сформульовано. Довіру до держави в останній час з різних причин було істотно підірвано, і тут вiдіграли свою роль не лише проблеми, пов’язані з «касетним скандалом» (з боку НАТО ніколи не було коментарів на цю тему, хоча вона й не минула безслідно). Непослідовність зовнішньої і внутрішньої політики, що проілюструвалося проблемами навколо поставок зброї до Македонії, не сприяли кращій оцінці України як партнера.
«Перш за все потрібно проявити політичну волю», — казав «Дню» один з дипломатів країни, яка вже стоїть на порозі НАТО. Відсутність чітко окресленої політичної волі, консенсусу влади й суспільства, згуртованої навколо євроатлантичної інтеграції парламентської більшості теж заважає розмові на рівних. І тут, здавалося б, очевидним було б завдання номер один для нового українського парламенту, в якому зараз, втім, всі намагаються вирішувати зовсім інші питання. Вже зараз очевидно, що проблема консолідованої і дієздатної позиції українського політикуму щодо євроатлантичної інтеграції є однією з головних. Якщо, звичайно, говорити не про комітети і посади, а про стратегічні перспективи України як держави.
Усе це разом узяте й створює ситуацію, в якій представники НАТО здебільшого заявляють, що сьогодні можна говорити про дуже добру співпрацю в рамках Хартії та «Партнерства заради миру». І не більше. Тому й виникають запитання — чи буде Україну запрошено на саміт НАТО в Празі, де йтиметься про чергове розширення Альянсу, і в якій якості?
Секретар Ради національної безпеки і оборони Євген Марчук в інтерв’ю «Дню» стверджує, що небезпека опинитися на узбіччі дійсно існує. Проте альтернативи курсу на поступову євроатлантичну інтеграцію заради розвитку країни й суспільства немає.
Продовження теми на стор. "День планети"
