7 лютого
Ми з подругою вийшли з театру. І доки дійшли до тролейбусної зупинки — а це якихось 100 метрів — до нас двічі встигли причепитися п’яні молодчики. А коли ще одна ватага пройшла повз нас, брязнувши під ноги порожньою пляшкою, мою супутницю почало трусити. «Вибач, — сказала вона, — але я б їх стріляла. І не було б жаль. Вони ходять по цій землі, плюють на неї і засмічують пляшками з-під пива. Вони труять повітря «травою», чи як там ця гидота зветься. Вони розбивають голови таким чудовим хлопцям, як мій сусід-восьмикласник Сашко, і при цьому не несуть жодної відповідальності. А хороші люди йдуть із життя. Не розумію».
А я пригадала знайому школярку Лілю. Вона здібна дівчинка, добре вчиться і гарно співає. Але вже перенесла одну хірургічну операцію, і знову у неї там щось, схоже на пухлину. Мати у відчаї, молиться і просить нас теж за неї молитися.
Я глянула на подругу і пальцем намалювала в повітрі великий знак запитання. «Ніхто тобі не відповість, — мовила вона у відповідь, — Хіба що Господь на Страшному Суді, коли ми Його про це запитаємо...»
Підійшла «маршрутка» і підібрала нас. А намальований запитальний знак та і лишився висіти в повітрі. До Страшного Суду.
