8 вересня
— Хлопці купуйте талони, — звернулася кондуктор до юнаків років вiсiмнадцяти.
— Та нам лишень дві зупинки проїхати, грошей нема, — намагалися виправдатись ті.
— Знаю я ваші дві зупинки, — зi знанням справи відповіла жінка, — кажете дві, а їдете всі десять. Все, з першого числа нікому спуску не дам.
— З першого вересня, — наївно перепитали хлопці.
— Так, з першого. Ох начувайтесь тоді!
Відчувалося, що жінці хотілося поговорити.
— Ось у мене тут в автобусі щодня двоє знайомих хлопчаків їздять, пляшки здають, гроші заробляють, а ви! Щоправда, гроші-то їхні батьки забирають — алкоголіки вони. А я кажу їм: «Не віддавайте їм всі гроші, купіть собі солодощі, вам же хочеться». Так ні ж бо. Замурзані такі, всі у ранах, волосся скуйовджене, тягнуть додому ті пляшки. А батькам що — гроші забрали, напились та й байдуже. І куди ми йдемо? Діти безпритульні, ходять просять милостиню, клей нюхають. Була війна, були руїни, а такого не було.
А то ще ось історія. Вчора пасажирка з дитиною зайшла. Вже не знаю, що зробив той малий, та вона так сіпонула його за руку. А я не витримала й кажу «Що ж ти сіпаєш — воно ж виросте, так само тебе сіпоне». Розсердилась — не моя нібито це справа. Може й не моя, а проте я виховала трьох синів, і пам’ятаю, як, розсердившись на щось, я грюкнула дверима шафи, а маленький син підійшов та так само грюкнув. На мої зауваження справедливо запитав: «Чому тобі можна, а мені ні?» Це був урок для мене. Тоді я почала думати, що і як роблю, що і як кажу. Діти — вони ж наша копія. І ще потрібно пам’ятати, що вони особистість, маленькі, але вже особистість, і їх потрібно поважати, а не забивати нашими дорослими правилами, та ще й вимагати доброї поведінки, коли наша поведінка не є прикладом.
Вона пішла далі по салону. Видно, розказавши ці коротенькі життєві ситуації, яких на своїй роботi надивилася чимало, вона хоч частково вилила наболіле. Та хіба все виллєш? Життя, воно не стоїть на місці. Завтра будуть нові пасажири, нові долі, нові хвилювання. Завтра буде новий день….
