4 липня
У минулу неділю, керуючись господарською необхідністю, їдемо в Димер на базар. Як завжди, після 15- 20 хвилинного загального огляду розходимось із чоловіком кожен за своїми інтересами: я — продукти і рослинний світ, а він, звичайно, до своїх залізячок.
Через деякий час, зустрівши його, з неприємним подивом помічаю у нього в руках не гвіздочки-гаєчки, а дві відеокасети. Беру до рук, і очі самі собою округлюються: на обох голлівудські тріллери.
— Ти що? З глузду з’їхав? Навіщо ти це купив? Виявляється, що та продукція «фабрики мрій», яка у Києві продається на кожному кроці за немалі гроші, на провінційному базарі розпродається по 1 гривні за штуку.
— Не хвилюйся. Я не буду це дивитись, а використаю як плівку для запису того, що справді цікаве, — заспокоює мене моя половина.
А я радію тому, що це засилля морального сміття українці добре-таки ігнорують, якщо бізнесмени мусять везти його із столиці на будь-які задвірки і збувати за безцінь.
